“Купала на Івана” – слабенька копія “Наталки Полтавки”
Єдиним більш-менш оригінальним образом є образ цигана Шмагайла. Велику увагу автор приділив зображенню побуту, зокрема весілля. Надрукована 1840 року, п’єса успіху не мала. У Галичині її переробив І. Озаркевич під назвою “Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого” (видано латинкою, 1849). Музику до неї написав М. Вербицький. У цій переробці п’єса ставилась у галицьких театрах.
Ще ближча до “Наталки Полтавки” п’єса “Любка, или Сватанье в с. Рихмах”, що ставилась аматорськими гуртками ще в 30-х роках минулого століття.
П’єса складалася з чотирьох дій, з них четверта – сватання – нічого нового до попередніх трьох не додавала й введена була для етнографічного колориту. Написана оперета віршами, досить слабенькими.
“Любка” поширювалась в анонімних списках. Надруковано її тільки 1900 р.251 за списком М. Чалого, який довідався про неї ще в 30-х роках від членів аматорських гуртків. М. Возняк у неопублікованій роботі “Авторство опери “Любка” звернув увагу на спогади О. Котляро-ва 252, який розкрив, що автором п’єси був його батько П. Котляров (1797-1856). У спогадах сина наведено також деякі вірші, близькі до тих, якими написано п’єсу “Любка”.
Поруч із творчим розвитком традицій Котляревського-драматурга були й інші спроби, незалежні від його впливу, але художньо безпорадні. До них належать дві п’єси К – Тополі (Тополинський) “Чари” і “Чур – чепуха”. У першій п’єсі автор використав мотив народної пісні “Ой не ходи, Грицю”. П’єса, надрукована 1837 р., ставилась на сцені. Оцінки її були суперечливі. Справедливу негативну оцінку “Чарам” дав Шевченко в передмові до проектованого “Кобзаря” 1847 р. (VI, 312). Ще більш безпорадною була друга п’єса К. Тополі “Чур – чепуха”.
Найвидатнішим явищем в українській драматургії, що творчо розвивала традиції Котляревського в 20-30-х рр. були п’єси Г. Квітки-Основ’яненка. До українського театру письменник прийшов, маючи вже чималий, плідний досвід російської драматургії: “Приезжий из столи-цы, или Суматоха в уездном городе”, “Дворянские вибори” та ін. У деяких із них: “Шельменко – волостной пи-сарь”, “Шельменко-денщик” та друга частина “Дворян-ских виборов”, репліки Шельменка подані українською мовою.
Очевидно, успіх “Наталки Полтавки” й першої книжки “Малороссийских повестей” спонукав Квітку спробувати свої сили в українській драматургії. Перша його українська п’єса “Сватанье, малороссийская опера” (1836) написана під явним впливом “Наталки Полтавки”. Сюжет п’єси нагадує фабульні ситуації опери Котляревського. Бублейниця Одарка хоче віддати заміж свою дочку Уляну за багатого Стецька Кандзюбу. Уляна любить бідного кріпака Олексія. Дещо подібна до ролі Миколи роль відставного солдата Скорика.
Разом із тим у п’єсі “Сватання” є й чимало оригінальних рис. Вони є в сюжеті (наприклад, Одарка не вдовиця, а має чоловіка Прокопа), а головне – в характерах дійових осіб, де є чимало життєвої правди. В одному листі Г. Квітка писав: “Просили мене написати для театру оперу, я зібрав головних тутешніх характерів декілька, наповнив піснями, звичаями, й пішла справа на лад” 253. Цілком оригінальні характери придуркуватого Стецька, розумного й дотепного Скорика, ледаря й п’яниці Прокопа. Більш активні й Уляна та Олексій.
Завдяки сценічності, вдало дібраним пісням, що відповідали характерам дійових осіб, п’єса під назвою “Сватання на Гончарівці” мала великий успіх і, власне, не сходить з репертуару українського театру.
Менший успіх мала друга п’єса – “Щира любов, або Милий дорогше щастя” – на сюжет однойменної (в першій частині назви) повісті, хоч сюжет її цілком оригінальний і навіть взятий із життя.
Новаторськими були романтичні п’єси на історичні Теми М. Костомарова: драматичні сцени “Сава Чалий” (1838), трагедія у віршах “Переяславська ніч” (1841).
Нещодавно сучасному читачеві стала відома ще одна п’єса українською мовою – “Наследство и проклятие”, підписана ініціалами Н. А., написана в Таганрозі, видрукувана в Одесі (1846). В ній оригінальний складний сюжет, образи, що відбивали соціальні суперечності часів кріпацтва: з одного боку, селянин-кріпак Явтух Горе-мика, його мати Горпина, кохана дівчина Маруся, з другого боку, зажерливий поміщик, колишній чиновник, якому Явтух хоче помститися за його злочини. Кінчається п’єса тим, що маєток Лисицького загорівся під час грози. І ця п’єса, хоч і цілком самостійна, йшла в певному річищі драматургії Котляревського.
Важко щось певне сказати про п’єсу невідомого автора “Гандзя”, популярну на Правобережжі в першій половині XIX ст., але відому нам тільки з переказу.
Сюжет її відмінний од “Наталки”. Стах працює наймитом у молодиці Гандзі, вдови по багатієві мельникові. Він закоханий у Гандзю, але боїться в цьому признатися. Стах переодягається, ляка господиню, звертаючи її увагу на наймита Стаха, тобто на себе. Коли до Гандзі сватається економ Обичайка, Стах просить старенького Товкача, колишнього товариша мельника, допомогти йому. Товкач також переодягається й вже більш прозоро говорить Гандзі про вірність Стаха. Зрештою Гандзя виходить заміж за наймита.
П’єса “Гандзя” була написана віршами. Дія відбувалася десь на Правобережжі, в мові відчувалася подільська говірка.
У Галичині відомі переробки п’єс Котляревського, що належали І. Озаркевичеві (1795-1854): “Комедіо-опера. Дівка на відданню, або на Милування нема силування” (латинкою), поставлена 1848 р., та “Жовнір-чарівник”.
Не можна не помітити певних слідів творчого використання традицій драматургії Котляревського і в цілком оригінальній, новаторській драмі Шевченка “Назар Сто-доля” (1843), зокрема в “трикутнику” – Галя, Назар, Хома.
Таким чином, поруч з епігонським наслідуванням бурлескно-травестійного стилю Котляревського цілий ряд українських письменників 20-30-х рр. творчо використовує його традиції, започатковані ним в “Енеїді” й “Наталці Полтавці”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)