Культурні скарби України (твір-роздум)
Коли вчителька оголосила, що наш клас їде на екскурсію, я перший підняв руку. Серце було ладне вискочити з грудей. Адже маршрут, яким ми збиралися їхати, був майже мрією. Я шепотів із захопленням: ” Харків – Хортиця”.
Річ у тім, що я дуже давно “закоханий” в історичне минуле нашої країни. Степове козацтво, овіяне подвигами і славою, Запорозька Січ, вільний дух славного лицарства – все це змушувало моє серце стискатись. Іноді мені здається, що якби я жив за тих часів – обов’язково був би козаком, та ще й яким! Сам Богун би позаздрив!
У
Коли під’їжджали до Запоріжжя, серце закалатало: ось, ось, зараз здійсниться моя мрія і я побачу Хортицю… Це було щось надзвичайне. Стояла така тиша, що чутно було, як я дихаю. Я заплющив очі й уявив: і ось я уже гетьман Петро Сагайдачний, оглядаю новачків. У руках у мене булава й бунчук – гетьманські клейноди, символи моєї влади. Шкода, що треба розплющувати очі й іти далі, бо попереду ще музей козацької слави, Зайшовши до музею, одразу ж відчув “подих віків”.
Відвідавши музей, я ще раз пересвідчився: запорозьке козацтво було справді славним військом. То були люди самовіддані, гордої вдачі й честі, волелюбні, мужні, справжні патріоти. Козаки віддано служили своєму народові свідомо і не знали страху. Хочеться завмерти перед вишикуваним Військом Запорозьким і почути гучне: “Слава Україні!”, а у відповідь хай лунає: “Героям слава!”
(2 votes, average: 4.50 out of 5)