Козакофільські мотиви у творчості Проспера Меріме
Як митець, П. Меріме керувався конкретним кредо: художній твір повинен відтворювати життя, долю, дії видатної, нехай й одіозної особистості. Тільки за такої умови твір може викликати зацікавлення й захоплення. До таких праць належить його історична розвідка “Епізод з російської історії. Лжедимитрії”, написана під впливом “Бориса Годунова” О, Пушкіна. Поряд зі змалюванням широкого полотна “смутних часів” в Росії XVІІ ст., з відтворенням картини соціальнополітичних тогочасних реалій, автор звертається й до теми запорозького
Автор згодом збагнув, що його смілива гіпотеза, яка йшла урозріз з версіями польських, російських та західних істориків, має передусім мистецький, а не вірогідний історичний характер, а тому науково обгрунтувати свою тезу без відповідних документальних доказів він не буде спроможний. Тому П. Меріме змінює жанр історичної розвідки, яка вимагає доказовості, на художній твірдраму
Якщо в його науковоісторичному трактаті важко було протистояти історичним реаліям, то в художній драмі він дає волю своїй уяві, домислу, дотримуючись своєї, попередньо висунутої гіпотези про соціальне походження ДмитраСамозванця. Історична драма “Перші кроки авантурника” вперше була надрукована в журналі”
У драмі чітко простежується романтизація національновизвольної боротьби українського народу. З тридцяти однієї сцени – одинадцять мають яскраво насвітлене ” козацьке” забарвлення. Уперше українською мовою твір перекладено в 1992 р.
Твір починається з трагічного епізоду: тільки два запорозькі козаки – Гераз Євангел, смертельно поранений наказний гетьман, та молодий козак Юрій залишились живими після кривавої бойні. Вкриті пилюкою і кров’ю, втомлені війною з татарами, провертають на Січ. Драма розпочинається з розлогої інтродукції, в якій автор викладає своє розуміння заплутаної історії появи хитрого Самозванця. Автор переконаний, що Лжедимитрієм був український козак, що зростав на Січі, де “хоробрість і красномовство призводять до почестей, де ватажками стають найсміливіші і найхитріші”. Герой Меріме – захисник сіроми, простого люду, представники якого викликають співчуття і симпатії автора. Як слушно зауважує Д. Наливайко, автор щедро користувався “літературою факту”, пам’ятками XVІІ ст., зокрема “Описом України ” Боплана, а також повістю Гоголя “Тарас Бульба”, ремінісценції з якої чітко проглядаються у шостому акті драми, де змальовано “табір запорожців на одному з островів Дніпра”, тобто Січі.
П. Меріме належним чином тлумачить не тільки різні козацькі реалії, посилаючись на авторитетне джерело Боплана (табір, пороги, кошовий отаман ), а й вдається до пояснення причин появи як запорозьких, так і донських козаків. Автор об’єктивно відтворює історію загарбання українських земель та поневолення українського народу Річчю Посполитою, наголошуючи постійно на пристрасній любові козаків до волі. Проте незлагоджені дії українських кріпаків та козаків часто закінчувались поразками, і тільки з часу появи Богдана Хмельницького національновизвольна боротьба українського народу з поневолювачами стала більш організованою, а отже, і результативнішою.
П. Меріме з певним пієтетом говорить про Б. Хмельницького, який став спочатку писарем (“генеральним секретарем козаків”), а відтак – гетьманом: “Він вільно розмовляв польською, руською.(тобто українською), турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий, честолюбний. Сміливий інколи до відчайдушності, Хмельницький застосовував силу лише тоді, як вичерпувалися всі засоби шляхом перемовин”.
Письменник шанобливо ставиться до постаті Богдана – Зіновія Хмельницького, змальовуючи його освіченим, розумним, мужнім захисником своєї вітчизни. “Обраний проводирем малого народу, оточеного могутніми сусідами, – пише Проспер Меріме, – той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, непохитним при невдачах”. Французький письменник наголошує, що Хмельницький привертав до себе увагу своєю сміливістю та запальністю, його поляки вважали людиною здібною, однак небезпечною. Б. Хмельницький, як твердить Меріме, плекав лише одну мету – закласти незалежну державу, яку сам би очолив.
Спираючись на спомини сучасників, Меріме захоплено розповідає про битву, що відбулась в день святих Петра і Павла 1651 року неподалік од села Берестечка, що на Волині: “Козаки билися мужньо, поляки не могли до них прорватися, але татари зробили їм погану послугу”. З усього видно, що П. Меріме широко використав матеріали з відомої праці французького мандрівника П’єраЖана Шевальє “Історія війни козаків проти Польщі”, що була вперше опублікована вже невдовзі після битви у 1663 р. Спираючись на праці різних дослідників, Меріме “схильний вважати, що поразка козаків в Пляшевій спричинена передусім зрадою кримських татар.
Хан, – читаємо у розвідці, – хоч і належав до звитяжного роду Гіреїв, проте боявся ядер. Як тільки командир польської артилерії став обстрілювати групу вершників, що вартували біля знамена татарського хана, одне ядро рознесло на шматки мурзу із ханської свити. Не чекаючи наступного пострілу, хан разом із кіннотою ганебно кинувся навтьоки, прихопивши з собою і Хмельницького. Може, гетьман втратив будьяку надію на перемогу, а може…хан хотів мати Хмельницького при собі заручником, щоб віддати його Казимирові і дістати за це мир…Залишившись без гетьмана, козаки ще кілька днів трималися під вогнем польської артилерії, яка безкарно спустошувала їхні ряди; та між їхніми ватажками стали спалахувати суперечки…Почалася загальна втеча. Більша частина тих нещасних загинула або потопилася в озерах та болотах, де вони шукали порятунку”. Автор зауважує, що у таборі було багато бунтівних кріпаків, озброєних лише косами та списами. “Вони були тут непотрібні, – твердить автор, – лиш обтяжували військо”. Водночас Меріме підкреслює, що перемога польської шляхти під Берестечком була славною, але невтішною, бо вже наступного року війна спалахнула з новою силою й увінчалася успіхом для українців.
В. Г. Матвіїшин, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Івано-Франківськ
(2 votes, average: 2.50 out of 5)