Кощей Трипетович: слов’янський слід

Весь цей прометеївський мотив в’язня, вогню і птаха спонукає шукати паралелей у слов’янських міфологічних уявленнях. При цьому слід прийняти зауваження відомих дослідників В. Іванова та В. Топорова, що При реконструкції міфологічних реалій слід вважати суттєвим не тільки семантичні та граматичні, але й звукові зв’язки, котрі навіть вважали випадковими: “… Тому тут важливим виявляється встановлення зв’язків не тільки між похідними від одного кореня, але й між словами різних коренів з подібним звуковим складом. У зв’язку

з такою групою слів можна вважати потенційно ймовірним використання всередині одного тексту набору близькозвучних основ, що належать до сакральної лексики”.

На наш погляд, такою паралеллю є казка про визволення закутого Кощея, який мучиться у казематі войовниці (Василиси), у казані, під яким горить вогонь, і з Кощеєм бореться герой після того, як сам напоїв і визволив на волю через доброту свого серця (тобто “по-дурному”, що зближує його з Персефалем, який теж повівся “по-дурному”). Слід мотиву закутості Кощея наявний у епосі “Слово о полку Ігоревім”, де поразка (полон) осмислюється як пересідання

у “сідло кощеєве” .

Тлумачення, за яким слово “кощей” походить з тюркського “кошчі” (gosh-chy) – “полонений”, “раб”, “слуга при коні”, вірне у тому сенсі, що в період ранніх тюрко-слов’янських контактів на основі тюркської мови пояснене вже на той час незрозуміле слов’янське слово “кащей”, “каштей”, вірогідно, беруче свій витік від етноніму “кассити” або праіндійського теоніму “Кшітігарбха” (“лоно землі”). Остання – це ім’я божества, яке зображалося тримаючим у лівій руці лотос із деревом бажань, а правою доторкається землі (він же – китайський бог пекла Діцзан-ван і японський Дзідзо). В античній традиції, що синтезувала в собі уявлення Середземномор’я та Близького Сходу, “дитина на лотосі” символізує північ (Антіох Афінський, ІІ ст.). Начебто дитина тут символізує Аполлона: “Ти, котрий сидиш на лотосі та освітлюєш весь світ, котрий створив на землі живі істоти… так само як ти приймаєш у північних частинах образ немовляти, сидячого на лотосі… в південних частинах – образ яструба, через котрого ти надсилаєш у повітря спеку (у праці суфія Сухраварді “Посвист Семурга” цю функцію виконує птиця Семург, – О. Г.)… у західних областях у тебе образ крокодила, хвоста змії, звідки ти надсилаєш дощ і сніг; у східних частинах – крилатого дракона і несеш повітряну царську корону, котрою ти перемагаєш у боротьбі під небом і на землі”.

А Хіраньягарбха – це золотий яйцеподібний зародок (пор.: смерть Кощея-Кшітігарбхи знаходиться поза ним, у яйці, тому він умовно безсмертний), що, начебто, плавав у космічних водах і дав початок Всесвітові. Він же – початкова форма Праджапаті (“Володар потомства”), який прагнув згвалтувати свою дочку Ушас (планету Венера) і яка, втікаючи, перетворилася на лань. У греків він відомий як “Той, хто ссе лань (домагається лані)” (Телеф), син Геракла і Авги, цар анатолійської Місії, якого тяжко поранив списом Ахіллес, а потім вилікував іржею зі свого списа (пор. з мотивом поранення і лікування Короля-Рибалки у циклі сказань про Грааль). Він же – вищезгаданий хатто-хетський Телепінус, бог родючості, якого теж “лікують”(пробуджують від сну, через який гине світ) жалом (бджоли, тобто комахи; пор.: Ахіллес – вождь племені мірмідонян-“мурах”).

Бог Шіва-Рудра, син Ушас, обурився інцестом Праджапаті та Ушас, але той пообіцяв віддати Рудрі владу над звіриним світом і, як на нас, це мало узаконитися у вигляді шлюбу Рудри з дочкою Праджапаті – володаркою лісу і звірів Артхамадхі (аналог Артеміди). Аналогічно Телепінус за порятунок сонця з полону бога океану Аруни отримує за дружину дочку володаря водної стихії.

Епітет Кощея “Трипетович” може бути пов’язаний зі старо-слов. “терпіти” (трьпти), яким книжники Русі переклали грецьке ύ&pі;&omіcron;μ&epsіlon;ν&omіcron; (hypomeno) “залишатися (певний час на місці), витримувати, терпіти”. У реаліях праслов’ян молодші отроки – ініціанти, які називаються у джерелах “кощеями” – “рабами”, дійсно терплять (пор. з тюрк. “сабур” – “терпеливий, витривалий” > Сабуров): “… ініціанта завжди тримали в стані жартів і насмішок, підкреслюючи цим його окремішність від соціального світу і його ритуальну смерть і таким чином вчиняючи з ним протилежне загальноприйнятному у світі людей. До таких насмішок належить називання ініціантів – отроків кощеями”. Як правило, такі “кощеї” прислуговували дружинникам, доглядаючи їх коней.

Грецька міфологія знає Гіппомена (Гіпомена), який здобув за допомогою хитрощів у випробуванні ініціального характеру за дружину войовницю – бігунку Аталанту, приналежну до кола міфів про вищезгадану Артеміду, богиню лісів та звірів. Аталанта запропонувала Гіпомену змагання з бігу: він повинен був без зброї бігти попереду, а вона зі списом за ним і у випадку, якщо наздоганяла його, то героя чекала смерть. Гіпомен перехитрив її за допомогою Афродіти, яка дала йому золоті яблука, котрі слід було кидати під час бігу (на наш погляд, міфонім Гіпомен – “Терплячий” через причетність його носія до бігу, а вірніше – після проходження ініціації, було переосмислене на Гіппомен, де “гіппос” – “кінь”; пор. з іменем Керсаспа, де “аспа” – “кінь”). Аталанта, підіймаючи яблука, відстала від героя і змушена була вийти за нього заміж. Тобто реально життя героя залежало від круглого золотого предмета, як у Кощея – від яйця (щоб добути його, Іванові – царевичу, явно причетному до Купальсько-Куберського циклу, слід було відбути невеличке “змагання”). Але Гіпомен забув віддячити Афродіті і та розпалила у нього таку сильну пристрасть, що він обняв свою наречену у храмі Кібели. Розгнівана богиня обернула їх на левів (пор.: сліди левів зустрічають руські богатирі у билині про боротьбу Івана Годиновича з Кощерищем).

Батько Гіпомена Мегар, беотійський герой, син Зевса і німфи Геранії. Остання була врятована від потопу криком журавлів (“геран”), тобто Мегарове народження пов’язане з водним хаосом і Мегар ( = Макара?) може бути співставлений з Хіраньягарбхою (“золоте яйце”)-Праджапаті, іменем якого називають праотців людства індуси.

Можливо, згодом на давньо-європейській основі відбулося народно-етимологічне осмислення імені “Трипет” через наявність у ньому того ж компоненту, що й у теонімі “Праджапаті” (pet – // patі – “володар, пастух, батько”). Перший компонент імені – “Три-” – слід, як на нас, півставляти зі східно-романським (давньо-балканським) “дрегайка” – прекрасні дівчата, святі, прикрашені квітами, котрі на день святого Івана (“синзієне” – “святоіванці”), танцюючи, обходять поля, “забезпечуючи” цим самим урожай. Декілька дівчат зодягнені у чоловічий одяг, демонструючи схожий танок (у слов’ян цей обряд відомий у стосунку до святої Трійці як “русальний”; у румун, навпаки, на Трійцю чоловіки переодягаються у жіночий одяг і демонструють войовничість, т. зв. “келушари”).

“Трипет”, отже, є означенням провідника сонму “дрегайок” – східнобалканських міфічних істот (“амазонок”), відповідальних за аграрний культ. Цього Трипета ми ототожнюємо саме з українським фольклорним Дунайчиком, який “танок водив” і від небезпеки бути ним поміченою і “взятою у танець” застерігає мати дочку (пор.: Агамемнон попереджає Клітемнестру про те, що їй не личить перебувати у “натовпі воїнів”, Евріпід, “Іфігенія в Авліді”, 35, cf. 1030, 1546; Іолай у “Гераклідах” говорить, що “не можна дівиць пускати у натовп і саджати бояться навіть біля вівтаря”, 43 – 44). У слов’ян фольклор фіксує передання про Красивого юнака Змія, який виглядає “красних дівчат” і якщо зачарує якусь, то та невиліковна навіки і від цього кохання народжується особлива людина, яку серби називають “Змій Вогняний Вовк”.