Короткий сюжет поеми Байрона “Манфред”

Ставшая дебютом Байрона-Драматурга філософська трагедія “Манфред”, мабуть, найбільш глибоке й значиме (поряд з містерією “Каїн”, 1821) з добутків поета в діалогічному жанрі, не без підстав уважається апофеозом байроновского песимізму. Болісно пережитий письменником розлад із британським суспільством, в остаточному підсумку побудивший його до добровільного вигнання, що неминуче заглиблювався кризу в особистих відносинах, у якому він сам порию схильний був убачати щось фатально визначене, – все це наклало незгладимий відбиток

“світової скорботи” на драматичну поему (скептично ставилася до досягнень сучасного йому англійського театру, Байрон не раз підкреслював, що писав її для читання), у якій найбільш зіркі із сучасників – не крім і самого великого німця – доглянули романтичний аналог гетевского “Фауста”.

Ніколи ще непередбачений автор “Чайльд Гарольда”, “Гяура” і “Єврейських мелодій” не був настільки похмуро-величний, так ” кіс-мичен” у своєму презирстві до обивательської долі більшості, і в той же час так нещадний до деяким вибраних, чия неприборкність духу й вічне шукання прирікали

їх на довічну самітність; ніколи ще його образи так не походили своєю відчуженою масштабністю на надхмар’я й недоступні хребти Бернських Альп, на тлі яких створювався “Манфред” і на тлі яких розвертається його дія. Точніше, фінал надзвичайно широко накиданого конфлікту, тому що в драматичній поемі, що охоплює, по суті, остання доба існування головного героя (хронологічно воно “зависає” десь між XV і XVIII сторіччями), важливіше, ніж де-небудь ще в Байрона, роль передісторії й підтексту. Для автора – а, отже, і для його аудиторії – монументальна фігура Манфреда, його томління духу й непохитне богоборство, його розпачлива гординя й настільки ж незціленний щиросердечний біль з’явилися логічним підсумком цілої галереї доль романтичних бунтарів, викликаних до життя палкою фантазією поета

Поема відкривається, як і гетевский ” Фауст “, підведенням попередніх – і невтішних – підсумків довгої й бурхливо прожитого життя, тільки не перед особою кончини, що насувається, а перед особою безпросвітно сумовитого, не освяченого високою метою й нескінченно самотнього існування. “Науки, філософію, всі таємниці / Чудесного й всю земну мудрість – /Я все пізнав, і все осяг мій розум: / Що користі в тім?” – міркує изверившийся в цінностях інтелекту анахорет-чорнокнижник, що лякає слуг і простолюдинів своїм відлюдним способом життя. Єдине, чого ще жадає утомлений шукати й разочаровываться гордий феодал і наділений таємничим знанням позамежного пустельник, – це кінця, забуття. Отчаявшись знайти його, він викликає парфумів різних стихій: ефіру, гір, морів, земних глибин, вітрів і бур, тьми й ночі – і просить подарувати йому забуття. “Забуття неведомо безсмертним” , – відповідає один з парфумів; вони неспроможні. Тоді Манфред просить одного з них, безтілесних, прийняти той зримий образ, “який йому пристойнее”. І сьомий дух – дух Долі – з’являється йому у вигляді прекрасної жінки. Узнавший дорогі риси навік загубленої улюбленої, Манфред падає без почуттів

Самотньо скитается по гірських стрімчаках на околицях найвищої гори Юнгфрау, з якої зв’язана безліч лиховісних повір’їв, його зустрічає мисливець за сарнами – зустрічає в мить, коли Манфред, присуджений до вічного животіння, марне намагається покінчити самогубством, кинувшись зі скелі. Вони вступають у бесіду; мисливець приводить його у свою хатину. Але гість похмурий і неговіркий, і його співрозмовник незабаром розуміє, що недуга Манфреда, його спрага смерті – аж ніяк не фізичної властивості. Той не заперечує: “Ти думаєш, що наше життя залежить / Від часу? Скоріше – від нас самих, / Життя для мене – безмірна пустеля, / Марне й дике прибережжя, / Де тільки хвилі стогнуть…”

ІДУЧИ, він несе із собою джерело роздираючої його неутолимой борошна. Тільки феї Альп – однієї із сонму “володарів незримих”, чий сліпучий образ йому вдається викликати закляттям, коштуючи над водоспадом в альпійській долині, може він повірити свою сумну сповідь…

З юності чуждавшийся людей, він шукав угамування в природі, “у боротьбі із хвилями шумних гірських рік / Иль зі скаженим прибоєм океану”; ваблений духом відкриття, він проникнув у заповітні таємниці, “що знали тільки в стародавності”. У всеозброєнні эзотерических знань він зумів проникнути в секрети невидимих мирів і знайшов владу над парфумами. Але всі ці духовні скарби – ніщо без єдиної соратниці, хто розділяв його праці й пильнування безсонні, – Астарти, подруги, улюбленої їм і їм же погубленої. Мріючи хоч на мить знову свидеться з коханої, він просить фею Альп опомощи.

“Ф е я. Над мертвими неспроможна я, але якщо / Ти заприсягнеш мені в повиновеньи…” Але на це Манфред, ніколи ні перед ким не змінював голови, не здатний. Фея зникає. А він – ваблений сміливим задумом, продовжує свої блукання по гірських височінях і позахмарних чертогах, де живуть володарі незримого

Ненадовго ми втрачаємо Манфреда з виду, але зате стаємо свідками зустрічі на вершині гори Юнгфрау трьох парень, що готуються стати перед царем всіх парфумів Ариманом. Три древні божества, що керують життям смертних, під пером Байрона разюче нагадують трьох відьом у шекспірівському “Макбеті”; і в тім, що вони розповідають один одному про власний промисел, чуються не занадто типові для філософських творів Байрона ноти уїдливої сатири. Так, одна з них “…женила дурнів, / Відновляла занепалі престоли / И зміцнювала близькі до паденью <…> / <…> перетворювала / У безумців мудрих, дурних – у мудреців, / В оракулів, щоб люди схилялися / Перед владою їх і щоб ніхто зі смертних / Не смів вирішувати долю своїх владик / И тлумачити пихато про волю…” Разом з Немезидой, що з’явилася, богинею відплати, вони направляються в чертог Аримана, де верховний правитель парфумів сидить на троні – вогненній кулі

Хвали володареві незримих перериває зненацька, що з’являється Манфред. Парфуми призивають його простягтися в поросі перед верховним владикою, але марне: Манфред непокірливий

Дисонанс у загальне обурення вносить перша з парень, що заявляє, що цей зухвалий смертний не схожо ні з ким зі свого знехтуваного плем’я: “Його страданья / Безсмертні, як і наші; знанья, воля / И влада його, оскільки сумісно / Все це із тлінним порохом, такі, / Що порох йому дивується; він прагнув / Душою ладь від миру й постигнул / Те, що лише ми, безсмертні, осягли: / Що в знанні немає щастя, що наука – / Обмін одних незнань на інші”. Манфред просить Немезиду викликати з небуття “у землі непоховану – Астарту”.

Примара з’являється, але навіть всесильному Ариману не дано змусити бачення заговорити. І тільки у відповідь на жагучий, напівбожевільний монолог-заклик Манфреда відгукується, вимовляючи його ім’я. А потім додає: “Заранку ти покинеш землю”. І розчиняється вэфире.

У предзакатный година в стародавньому замку, де живе відлюдний граф-чорнокнижник, з’являється абат святого Моріса. Стривожений повзучими по окрузі слухами про дивні й нечестиві заняття, яким віддається хазяїн замка, він вважає своїм обов’язком призвати його “очиститися від скверни покаяньем / И примиритися із церквою й небом”. “Занадто пізно”, – чує він лаконічна відповідь. Йому, Манфреду, не місце в церковному приході, як і серед будь-якої юрби: “Я приборкати себе не міг; хто хоче / Веліти, той повинен бути рабом; / Хто хоче, щоб незначність визнала / Його своїм володарем, той повинен / Уміти перед незначністю упокорюватися, / Усюди проникати й поспівати / И бути ходячою неправдою. Я із чередою / Мішатися не хотів, хоча б міг / Бути ватажком. Лев самотній – я теж”. Обірвавши розмову, вона поспішає усамітнитися, щоб ще раз насолодитися величним видовищем заходу сонця – останнього в нього життя

А тим часом слуги, що бояться перед дивним паном, згадують інші дні: коли поруч із безстрашним шукачем істин була Астарта – “єдине у світі істота, / Яке любив він, що, звичайно, / Спорідненням не пояснювалося…” Їхня розмова перериває абат, що вимагає, щоб його терміново провели Кманфреду.

Тим часом Манфред на самоті спокійно чекає фатальної миті. абат, Що Ввірвався в кімнату, відчуває присутність могутньої нечистої сили. Він намагається заклять парфумів, але марне. “Д у х. <…> Прийшов час, смертний, / Упокорся. Манфред. Я знав і знаю, що настало. / Але не тобі, рабові, віддам я душу. / Ладь від мене! Умру, як жив, – один”. Гордий дух Манфреда, що не відмінюється перед владою будь-якого авторитету, залишається незломленим. І якщо фінал п’єси Байрона сюжетно дійсно нагадує фінал гетевского “Фауста”, те не можна не помітити й істотного розходження між двома великими добутками: за душу Фауста ведуть боротьбу ангели й Мефистофель, душу ж байроновского богоборця обороняє від сонму незримих сам Манфред (“Безсмертний дух сам суд собі творить / За добрі й злі помышленья”).

“Старий! Повір, смерть зовсім не страшна!” – кидає він на прощання абатові

Н. М. Пальців