КОРОТКИЙ СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ
КОРОТКИЙ СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ
Авангардизм (від франц. “передовий загін”) – термін, яким позначають “ліві” (нереалістичні) течії в мистецтві. Протест проти війни, інших негативних суспільних явищ авангардисти поширили на мистецтво і виступали проти тра-диційних форм художнього вираження (наприклад, французькі авангардисти намагалися зруйнувати поетичний синтаксис, створити нову мову). Художній досвід авангардистів мав значний вплив на розвиток літератури XX ст. Напрями авангардизму – футуризм, кубізм, експресіонізм,
Акмеїзм (від грец. “розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь”) – літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи “лірику природи” та “лірику культури”. Друкувались у журналі “Аполлон” (1909-1917). Із цим літературним угрупованням пов’язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама,
Драма (від грец. “дія”) – один з родів художньої літератури (поряд з епосом та лірикою). Особливість драми як роду літератури полягає в тому, що вона призначена для сценічного втілення. Явища життя і характери героїв у драмі розкриваються через розмови дійових осіб (діалоги, репліки, монологи). За Аристотелем, драма є “наслідуванням дії дією, а не розповіддю”. Авторська мова в драматичних творах зведена до ремарок. Образи в драмі розкриваються не тільки за допомогою мови, а й за допомогою специфічно сценічних засобів: гри акторів, їхньої зовнішності, декорацій, звукового й світлового оформлення тощо. Події у драматичних творах показуються так, немовби вони щойно відбуваються; їх основою є гострий конфлікт, зіткнення протилежних сил та інтересів. Драма як літературний рід ділиться на три основні види: власне драму, трагедію і комедію.
Драма (у вужчому значенні слова) – драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, але напружена боротьба та складні переживання персонажів не ведуть до трагічної розв’язки. У драмі можливі елементи трагічного й комічного, проте вони не домінують. “Серйозна й зворушлива драма посідає середину між героїчною трагедією та веселою комедією” (П. Бомарше).
Екзистенціалізм (від лат. “існування”) – течія модернізму в літературі. Виникла перед другою світовою війною. Характерні риси – суб’єктивізм, індивідуалізм, песимізм, етичне заперечення будь-якого насильства. Представники ек-зистенціалізму – Г. Марсель, Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю.
Експресіонізм (від франц. “вираження”) – одна з авангардистських течій у мистецтві. Термін уперше був ужитий у журналі “Штурм” (Берлін) у 1911 р. Головним проголошувалося вираження суб’єктивного світосприйняття письменни-ка, авторського “я”. Це досягалося створенням виразних, яскравих, але умовних, деформованих образів, часто поданих у фантастичному чи гротескному ракурсі. Основні жанри – лірична поезія і публіцистична драма, що перетворювалася на схвильований монолог автора. Дійсність зображувалася у зіткненні протилежностей (позитивне – негативне, чорне – біле). У середині 20-х pp. експресіонізм перестав існувати як самостійна течія.
Епос (від грец. “слово, мова, розповідь”) – один з родів художньої літератури (поряд з лірикою та драмою); характеризується розповідною, описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів. Основні епічні жанри – казка, легенда, епопея, роман, повість, оповідання, новела, нарис.
Естетизм (від грец. “почуттєвий, здатний відчувати”) – тенденція в англійській літературі, яка сформувалась наприкінці XIX ст. під впливом ідей Джона Рескіна (вічна за своїм значенням формула: зв’язок краси і правди, краси і добра, краси й справедливості) та Уолтера Пейтера (“естетичний дослідник розглядає всі предмети, з якими йому доводиться мати справу, всі твори мистецтва, всі гарні форми природи і людського життя як сили та явища, здатні породжувати приємні відчуття”). Найбільш яскравим представником естетизму був Оскар Уайльд, який вважав, що мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності і тому перебуває в опозиції до свого часу, що життя наслідує мистецтво, а не навпаки, що “немає книжок моральних або аморальних, є книжки добре написані або написані погано”. Свої погляди на мистецтво Уайльд виклав у статтях і в передмові до роману “Портрет Доріана Грея”.
Жанр літературний (від франц. “рід, вид”) – термін має загальне значення, об’єднує літературну систематику, класифікацію літературних творів за різними типами їх поетичної структури. За способом зображення життя літературні форми поділяються на три роди: епос, лірику, драму – перший ступінь класифікації, В літературній практиці різні роди літературної творчості можуть переплітатися, поєднуватися. Існують вони у певних літературних жанрах або видах – другий ступінь класифікації. Епос має такі жанри: епопея, казка, оповідання, повість, роман, нарис, художні мемуари та ін. Ліричні жанри – це пісня, сонет, елегія, епіграма та ін. Драма в широкому розумінні поділяється на такі жанри: трагедія, комедія, власне драма, водевіль. Окрему групу ліро-епічних жанрів становлять поема, балада, ода та ін. Поділ на підвиди чи на окремі жанрові форми – це третій ступінь класифікації. Історія літератури знає роман античний, лицарський, пригодницький, соціально-побутовий, психологічний, історичний, філософський та ін.
Жанр є своєрідною пам’яттю літературного розвитку; його природа надзвичайно складна. Жанри довговічні, проходять історичну еволюцію. Для кожної епохи характерні певні жанри. У XX столітті поширені найрізноманітніші жанри.
Імажизм (від франц. “образ”) – модерністська течія в англійській та американській поезії 10-х – початку 20-х pp. XX ст. Його засновники та теоретики – англійський філософ Томас Хюм та американський поет Езра Луміс Паунд. Імажисти, поєднуючи філософію інтуїтизму та формальні теорії французького символізму, культивували самодостатній “чистий” образ, вільний вірш, Найвидатніші представники імажизму – англійські поети Томас Стернз Еліот, Дейвід Герберт Лоуренс, Ричард Олдінгтон, американські поети Емі Лоуелл, Хілда Дулітл, Джон Флетчер. Імажизм знаменував собою відрив від романтизму і перехід до форм сучасної англо-американської поезії.
Імпресіонізм (від франц. “враження”) – течія в мистецтві другої половини XIX – початку XX ст. Імпресіонізм став цілою епохою в історії французького живопису (“сама назва течії походить від назви картини Клода Моне “Імпресія. Схід сонця”). Художні відкриття імпресіоністів у галузі образотворчого мистецтва пов’язані з новим сприйняттям предмета зображення, зумовленим не тільки прагненням відобразити враження від життєвого явища, а й підкреслити його мінливість, плинність. У літературі головними ознаками імпресіонізму були психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити зміни в настрої та життєві враження, ритмічна організація прози, увага до кольорів і звуків. Риси імпресіонізму притаманні творчості Бертольда Брехта, Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, Оскара Уайльда, Бориса Зайцева. В історії літератури імпресіонізм залишився тенденцією у творчості художників, які належали до різних літературних напрямів.
Іронія (від грец. “лукавство, удавання”) – засіб гумору і сатири, заснований на називанні супротивного, коли про щось говориться ніби в позитивному плані, але прихований підтекст свідчить про зовсім протилежне. Іронія може передавати різні відтінки сміху – жартівливого, лукавого, зневажливого, осудливого, глузливого, саркастичного.
Класицизм (від лат. “взірцевий, зразковий”) – художній напрям у літературі та мистецтві XVII – XVIII ст,, для якого характерним була орієнтація на художню творчість Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що проголошувалась іде-альною, класичною (зразковою). Автори класицизму брали сюжети з античної міфології та історії, використовували жанри античності, прагнули творити на засадах розуму. З цим пов’язані нормативність класицизму, спроби встановити непорушні закони і правила мистецтва. Для драматургії проголошується закон трьох єдностей: єдність дії (щоб головна дія не переривалась не пов’язаними з нею подіями та епізодами), єдність часу (щоб події твору відбувалися протягом однієї доби), єдність місця (щоб місце дії не змінювалося). Вимагалося збереження чистоти жанрів, дотримання “трьох штилів” у мові залежно від жанру, використання тільки певних віршових розмірів тощо.
Комедія (від грец. “весела процесія” і “пісня”) – вид драми, в якій конфлікт, дія, характери, ситуації постають у смішних, комічних формах. Комедія висміює негативні суспільні й побутові явища, людські вади. Засобами викриття є сатиричне загострення, карикатура, буфонада, гротеск, іронія, сарказм, гумор. Розрізняють комедію ситуацій і комедію характерів. В першій перевага віддається подіям, хитромудрій інтризі (“Комедія помилок” Шекспіра). В другій висміюються характери (“Тартюф” Мольєра). Багато комедій поєднують обидва компоненти. Наприкінці XIX ст. виникає “комедія ідей” (Уайльд), головними засобами якої є іронія і дотепний діалог.
Комічне (від грец. “смішний”) – естетична категорія: смішне в житті та його відображення в художній творчості. Основні форми комічного – гумор і сатира. Гумор передбачає зображення комічного в доброзичливому, жартівливому тоні. Сатира подає комічне як цілковите заперечення й різке висміювання зображуваного. Між гумором і сатирою – ціла гама відтінків: жарт, глузування, іронія, сарказм, гротеск. Засобами створення комічних картин та образів є карикатура, бурлеск, пародія, каламбур, шарж, парадокс, гіпербола та ін.
Критичний реалізм – літературний напрям, який став у XIX ст. конкретно-історичним втіленням реалізму. Критичний реалізм 30-40-х pp. у Англії та Франції (а пізніше і в інших країнах Західної Європи) по-новому вирішує проблему “людина і середовище”. Характер людини художньо осмислюється в її соціальній обумовленості, розкривається в ретельно досліджених, достовірно зображених суспільних обставинах; дійсність піддається критичному аналізу. Художні досягнення критичного реалізму були використані та розвинуті літературою XX ст. (наприклад, внутрішній монолог героїв Льва Толстого вплинув на становлення літератури “потоку свідомості”).
Лірика – один з літературних родів (поряд з епосом та драмою). Предметом зображення в ліриці є внутрішній світ людини, її роздуми, почуття, переживання. Ліричний твір, як правило, не має фабули, розмір його невеликий, найчастіше пишеться віршами. Ліричні жанри чітко не виділяються. За основним змістом ліричні твори часто групують так: громадянська, філософська, інтимна, пейзажна лірика, але такий поділ дуже умовний.
Магічний реалізм – поняття, за допомогою якого дослідники визначають особливості творчого методу деяких письменників XX ст., насамперед Кафки, а також Гарсіа Маркеса. Фантастичне та реальне в їхніх творах перемішано, “сплавлено” в єдність; найневірогідніше відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої худо-жньої дійсності – фантастичної – є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.
Модернізм (від франц. “сучасний”) – термін, яким позначаються різноманітні нові течії в мистецтві нереалістичного спрямування. Часто поняття “модернізм” є синонімом поняття “авангардизм”.
Натуралізм – літературний напрям, який виник у західноєвропейській літературі в 70-х pp. і розповсюдився у 80-90-х pp. XIX ст. Програму натуралізму сформулював Е. Золя в книзі “Експериментальний роман” (1880), Натуралізм трактував життя з позицій біологізму; характер людини, з погляду натуралістів, залежить від спадковості, фізіологічних чинників. Натуралісти прагнули з науковою точністю описувати зовнішній вигляд людини, події, середовище, відмовляючись від їх художньої інтерпретації. Натуралізм відкрив для мистецтва нові галузі (біологічні аспекти людського існування, життя міських низів, людина і виробництво), однак не давав можливості створювати узагальнюючі картини та образи, тому логічним був шлях письменників від натуралізму до символізму й імпресіонізму. В літературі XX ст. традиції натуралізму посідають помітне місце. Натуралістичний досвід сміливого відображення непривабливих явищ дійсності був використаний багатьма письменниками (Анрі Барбюс, Теодор Драйзер, Борис Пільняк).
Неореалізм – напрям в італійському кіно та літературі середини 40-50-х pp. XX ст., нова форма реалізму. Проникнутий повагою до людини, неореалізм зробив героями своїх творів вихідців з народу, яким властиві високі духовні якості. Головна проблема неореалізму – збереження гідності особи в жорстокому та несправедливому світі. Естетичні принципи неореалізму в кіномистецтві виклав Чезаре Дзаваттіні, який втілив їх також у своїх сценаріях. Режисери – неореалісти шукали нові засоби художньої виразності, суттєво змінювали кіномову. Твори неореалізму відрізнялися точністю деталей, достовірністю показу умов життя народу. Фільми були лаконічними, стриманими, головним чином чорно-білими, знімалися часто не на майданчиках, а просто на вулицях, із залученням непрофесійних виконавців. Основою сценаріїв ставали газетні хроніки, в діалогах використовувались народна мова, місцеві діалекти. Неореалізм в літературі протиставив себе як різним модерністським течіям, так і профашистській літературі. Найбільш розробленим літературним жанром неореалізму став “ліричний документ”, що поєднував автобіографічний момент з художнім вимислом. Неореалізм суттєво вплинув на літературу та кінематограф багатьох країн. Найяскравішими представниками неореалізму в літературі були Баско Пратоліні та Альберто Моравіа.
“Потік свідомості” – засіб зображення психіки людини безпосередньо, “зсередини”, як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов’язано вже з романом епохи сентименталізму, але самим поняттям “потік свідомості” вперше скористався американський філософ і психолог Вільям Джеме наприкінці XIX ст. Школа “потоку свідомості” сформувалась на початку XX ст. Її представники (Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Вірджінія Вулф, Гертруда Стайн) використовували “потік свідомості” насамперед як “техніку”, спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показувати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді “потоку”, “ріки”. Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як ланцюг асоціацій оповідача, викликаних найрізноманітнішими зовнішними обставинами. Об’єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя. Картина світу може розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводить в єдине ціле, створюючи певну раціональну модель. “Потік свідомості” як художній засіб використовували у XX ст. Томас Манн, Ромен Роллан, Ернест Хемінгуей, Уїльям Фолкнер, Грем Грін та ін.
Притча – твір із чітко вираженою мораллю, з конкретною повчальною ідеєю. Фабула у притчі є розгорнутою алегорією. Багато притч містять біблійні книги, давньоруські збірники. Чудові притчі складав український письменник і філософ Григорій Сковорода. Нового змісту притча набула в сучасній літературі Європи (“Пасажири поїзда” Франца Кафки, “Володар Мух” Вільяма Голдінга).
Проза (від лат. “проста мова”) – літературні твори, написані не віршем, а звичайною мовою. Художня проза у власному розумінні – порівняно пізнє явище. Її формування починається з епохи Відродження (до того існувала ритмічна проза, яка наближалась до вірша і була різновидом поезії). В літературі починають переважати прозаїчні жанри: роман, новела, повість. Прозаїчна організація твору відповідає самій природі цих жанрів. Уявлення про те, що художня проза за своєю організацією не відхиляється від розмовної, є хибним. Дослідники літератури та майстри прози (Микола Кармазін, Гюстав Флобер, Антон Чехов, Михайло Пришвін, Ернест Хемінгуей) стверджували, що і в прозаїчних жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна ритмічна структура, яка відрізняється від поезії, але й виводить прозу за межі звичайної мови.
Роман (від. франц. “твір, написаний однією з романських мов”) – велика форма епічного жанру літератури нового часу. Основні риси роману: зображення людини в складних формах життя, кілька сюжетних ліній, багато дійових осіб, великий обсяг. Роман як літературний жанр починає формуватися в епоху Відродження, стає епосом приватного життя (звичайна людина та її особисте життя, орієнтація на сучасність, на повсякденне життя у всій багатогранності його виявів на відміну від епічних творів) Виділяють роман соціально-побутовий (людина й соціальне середовище, соціально зумовлені форми буття), морально-психологічний (внутрішній світ людини і світ зовнішній), історичний (про минулі події), філософський (розкриття головних проблем людського буття, створення цілісної картини світу), роман – епопею (великий за обсягом художній твір, в якому широко відображено значні історичні події), роман – міф (створення символічної моделі існування людини та людства). Художні можливості роману безмежні; саме з цим жанром пов’язують літературознавці подальший розвиток літератури.
Романтизм – літературний напрям, який сформувався на межі XVIII та XIX ст. на противагу класицизму. Він став новою формою мистецтва, яка найбільше відповідала потребам часу. Романтизм можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII ст. (Велика Французька революція, промисловий переворот в Англії). Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції, яка не виправдала надій тих, хто повірив в її ідеали. Романтики відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її антиестетичним характером. З цим пов’язаний суб’єктивізм романтизму: “Світ душі святкує перемогу над зовнішнім світом” (Гегель). Образ романтичного героя створюється за принципом контрасту з реальними рисами сучасника (романтичний герой – людина великих пристрастей, глибоко незадоволена дійсністю, здатна на нез-вичайні дії). Романтизм протиставляє дійсності романтичний ідеал. Заглибленість у внутрішній світ людини зумовила розвиток ліро-епічних жанрів, найпопулярнішим з яких стала романтична поема.
Сарказм (від грец. “розриваю м’ясо”) – засіб сатиричного викриття негативного в житті, особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв крайньої ненависті чи презирства до зображуваних явищ і людей. Сарказм близький до іронії, але не має прихованого значення, крім того, для сарказму характерне поєднання сміху з гіркотою і злістю. Він спрямовується на явища не тільки смішні, а й шкідливі. Яскраво виражений сарказм у творах Джонатана Свіфта.
Символізм – літературно-мистецький напрям кінця XIX – початку XX ст. Розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття майбутніх соціальних потрясінь. Для символізму характерні: інтерес до проблем особистості, іносказання, орієнтація на ірраціональний бік слова – його звучання, ритм, які повинні були замінити точне значення слова. На місце художнього образу, який відтворював певне явище, було поставлено художній символ, що мав кілька значень. Символісти прагнули внести в поезію “дух музики”, вважаючи її видом мистецтва, найближчим до світу таємничого. Художні відкриття символізму суттєво вплинули на розвиток літератури XX ст.; творчість багатьох письменників – символістів увійшла до скарбниці світової літератури (Еміль Верхарн, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Райнер Марія Рільке, Генрік Ібсен, Валерій Брюсов, Олександр Блок).
Соціалістичний реалізм – метод літератури, який на І з’їзді радянських письменників (1934) був визначений таким чином: “Соціалістичний реалізм вимагає від художника правдивого та історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення дійсності повинні поєднуватися із завданням ідейної переробки та виховання трудящих в дусі соціалізму”. Слова “вимагає” та “повинні” свідчать про орієнтацію соціалістичного реалізму не стільки на вирішення художніх завдань, скільки на підпорядкування літературного розвитку ідеологічним настановам соціалістичної держави.
Література соціалістичного реалізму виникла наприкінці XIX ст. Проповідувала ідеї соціалістичної революції, ідеали справедливості та рівноправності. Найвизначніші її представники – Максим Горький, Луї Арагон, Бертольд Брехт, Анна Зегерс, Пабло Неруда та ін.
Стиль (від грец. “грифель для писання”) – ідейно-художня своєрідність творчості письменника. Відома формула Жоржа Луї Леклерка Бюффона: “Стиль – це людина”. Саме зі стилем пов’язується уявлення про цілісність художнього твору, він є втіленням єдності всіх його компонентів (образної системи, художньої мови, жанру, композиції, фабули, ритму, інтонації тощо). Стиль зумовлюється певним змістом, а сам зумовлює форму твору. Можна говорити не тільки про інди-відуальний стиль, а й про стиль літературного напряму (течії).
Твір-антиутопія – жанрова форма, народжена дійсністю XX ст., Такий твір є попередженням; у ньому майбутнє (з ознаками сучасності) зображується як небажане, як те, чого слід уникнути. Цим антиутопія відрізняється від утопії, яка передбачає художнє втілення ідеалу (найчастіше суспільно-політичного) і з його позиції засуджує сучасність. Антиутопія є своєрідною художньою перевіркою політичних або наукових концепцій з метою вияву їх хибності (Євгеній Замятін “Ми”, Володимир Набоков “Запрошення до страти”, Джордж Оруел “1984”).
“Театр абсурду” – термін, який позначає сукупність явищ драматургії авангардизму та театру 40-60-х pp. XX ст. Поняття “абсурд” (від лат. “недоречний, безглуздий”) прийшло з філософії екзистенціалізму (Альбер Камю, Жан Поль Сартр). Абсурдисти вважають головним атрибутом дійсності порушення причинних зв’язків, дегуманізацію людини та втрату нею моральної опори. Термін “театр абсурду” з’явився після паризьких прем’єр п’єс Ежена Іонеско “Лиса співачка” (1950) та Семюела Беккета “Чекаючи на Годо” (1952). Тоді і визначилась основна риса “драми абсурду” – гротескно-комічна демонстрація алогічності, ірраціональності, безглуздості форм буття (мовних також), трагічності людського існування, хисткості всіх життєвих цінностей.
Трагедія (від грец. “цапова пісня”) – драматичний жанр, в основу якого покладено особливо напружений, непримиренний конфлікт, який часто завершується смертю героя. Герой трагедії опиняється перед непереборними перешкодами. Зміст трагедії зумовлює гострий конфлікт, який відображає прог-ресивні тенденції суспільно-історичного розвитку та моральний стан людства. Звідси піднесений характер зображення героя, філософський характер самої трагедії, яка ставить суттєві питання людського буття, руху історії (“Гамлет” Шекспіра, “Фауст” Гете, “Борис Годунов” Пушкіна, “Життя Галілея” Брехта, “Кассандра” Лесі Українки).
Умовність у мистецтві – поняття, яке може вживатись у двох значеннях. По-перше, мистецтво взагалі є умовним, читач (глядач) розуміє, що герої та події породжені або доповнені уявою письменника. Мистецтво створює особливу ес-тетичну реальність – світ мистецтва (за визначенням Гегеля). По-друге, умовність у мистецтві пов’язують з нереалістичними (романтичними у широкому розумінні слова), тобто умовними, формами відтворення життя (фантастика, гротеск, притча тощо).
Футуризм (від лат. “майбутнє”) – літературна течія, що виникла в Італії напередодні першої світової війни. Футуризм проголошував повний розрив із традиційною культурою, утверджував естетику сучасної урбаністичної цивілізації. Для нього характерним є прагнення передати зафіксований свідомістю пульс технізованого інтенсивного життя, миттєвої зміни подій і переживань. Російський футуризм як самостійний напрям виник у 1910 р. Його маніфестом став альманах “Ляпас громадському смаку” (1912), з яким виступили Володимир Маяковський, Велимир Хлєбніков, Давид Бурдюк” Пильна увага до форми, звернення до особливої мови поєднувались у футуристів з протестом проти буржуазної культури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)