Контраст шкільної ілюзії та воєнної дійсності (за оповіданням Генріха Белля “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”)
Контраст шкільної ілюзії та воєнної дійсності (за оповіданням Генріха Белля “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”)
Жодна війна в історії людства не зачіпала стількох людей, не зламувала стількох долей, як Друга світова. На її рахунку мільйони загиблих, мільйони сиріт, бездомних, зневірених… І мільйони ж людей вона змусила переглянути свої ідеали.
Останнє особливо стосується тих, хто воював на боці націонал-соціалістичної Німеччини. Серед них був і німецький письменник Генріх Белль, що у своїх творах передав особисті враження.
На думку Белля, вона безглузда, майже абсурдна. Це добре видно в одному
Незавершений заголовок оповідання – натяк на незавершеність буття людини на війні. За сюжетом учорашній школяр опиняється в госпіталі, випадково розташованому в гімназії, де він навчався. Пройшло лише три місяці, але він довго не може впізнати місце, де проведено багато років, лише незакінчений напис на дошці переконує його, що це саме та гімназія: надто багато змінилося за цей короткий термін в його світосприй нятті. “Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійнім житті, яке скінчилось всього три місяці тому”.
Життя героя оповідання ніби розпалося на нерівні частини: на далекі, сповнені мрій часи, коли війна здавалася йому романтичною, і на жорстоку дійсність, у якій він залишився калікою, без майбутнього, розчарованою людиною, що не розуміє що і чому з нею відбувається.
Він пригадує колишні думки: “Як на мене, в гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками…”. Але це – все що залишилося від старих мрій. Він ще пам’ятає про бажання бути героєм, але вже ніби дивується йому. “В шкільному календарі, – думає він, – проти мого прізвища буде написано: “Пішов зі школи на фронт і поліг за…” і зупиняє сам себе, зрозумівши, що не знає “за що”. І почесний напис на дошці, оздобленій золотим залізним хрестом та уквітчаній лаврами, вже зовсім його не приваблює: “Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як скрізь…”
Отже, навіть єдина мрія, що була здатною втілитися у життя – мрія про героїчну загибель – втрачає для нього сенс. В оповіданні немає жодного рядка, що свідчив би про наявність у цього молодика якихось ідеалів. Годі й казати, він що тим більше не розумів злочинності цієї війни. Навіть з пропагандистських гасел він не запам’ятав нічого, крім абстрактних уявлень про романтичність і героїчність війни, спростованих одначе жорсткою реальністю. Він втрачає все, до того ж даремно.
Перед молодиком могли розкритися будь-які життєві шляхи, як у кожного на початку самостійного життя. Війна перекреслила ці можливості, так само, як і наївні мрії. “Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене і нецікавий”. Йому вже не цікаве минуле, а дійсність зводиться до чекання вироку лікарів, який остаточно позбавить його сподівань на краще: після операції він залишається без обох рук і правої ноги. І тіло, і душу, і долю війна калічить, перетворюючи на жахливий обрубок…
Але його трагедія, його спустошеність – це спустошеність цілого покоління тих, хто, залишившись живими, заздрять мертвим. “Я був один із решти, був живий, живі, напевне, й становили “решту”, – підкреслює письменник словами героя оповідання.
В оповіданні згадується назва міста, прізвище сторожа з гімназії, що став пожежником, але ніде не можна знайти ім’я цього нещасного хлопця. І не випадково він лишається безіменним: його анонімність – зайвий натяк на те, що його доля – це доля будь-якої “маленької людини” тих часів. До подібної ситуації міг потрапити будь-хто, схожих відчуттів зазнавали мільйони таких само молодих ошуканих хлопців з таким саме незавершеним життям.
Ця спустошеність і безнадійність чи не страшніші за зовнішні прояви жахів війни: кров, смерть, вбивства. Гіркий смуток, душевний біль відчути легко. І забувається навіть, що герой оповідання був мимовільним учасником великого злочину проти людства – він сприймається, як ще одна жертва.
Але схожими відчуттями сповнені твори й деяких інших письменників, присвячені війні, не обов’язково саме Другій світовій: достатньо згадати про “втрачену генерацію”, до якої належали герої Ремарка, або героїв вже не німецького – американського письменника Хемінгуея. Війна – трагедія навіть для переможців, навіть, коли вона є справедливою.
Змальовуючи емоційний стан героя (знайомий самому письменникові), Белль агітує проти війни та воєнщини не менш переконливо, ніж ті митці, що зосереджують увагу на зовнішніх сюжетних подіях, або закликають відкритим текстом. Проти будь-якої війни. Проти війни взагалі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)