Композиційна функція образів Золотницького, Калиновича й Соні
Своєрідне місце в комедії “Хазяїн” займають образи родовитого багатого пана – Петра Петровича Золот’ницького, учителя гімназії – Івана Миколайовича Калиновича і дочки Пузиря – Соні. В літературі про Карпенка-Карого зустрічаємо чимало суперечливих трактовок цих образів. Одні дослідники вважають, що Золотницький, Калиновий і Соня – це “авторові бажання па двох ногах”; другі бачать в них тільки позитивних персонажів, які протистоять негідникамхижакам; треті, навпаки, залічують їх до негативних постатей, виведених в
Ці суперечливі трактовки – не випадкові. В них, звичайно, дав себе знати суб’єктивізм дослідників, проявилось їх намагання однобічно і прямолінійно характеризувати названих дійових осіб. Але треба сказати, що н самі ці дійові особи змальовані драматургом не так чітко і послідовно, як Пузир, Феноген і Ліхтаренко.
При аналізі образів Золотницького, Калиновича її Соні слід мати на увазі не тільки їх відповідність об’єктивній дійсності, а й враховувати їхню особливу композиційну функцію в комедії. Драматург показав їх в плані контрасту до образу Пузиря. Золотницького, Калиновича, Соню
Звернемось до прикладів. Дочка Пузиря Соня благає батька поліпшити харчування робітників: “Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувати таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, випікали мені жадністю очі… я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що нас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!” (Дія друга, ява V). Тим разючіше тут же виступає жорстока експлуататорська сутність її батька: Пузир передає розпорядження Ліхтарепкові трохи поліпшити харчування робітників, але зовсім не тому, що його зворушили слова Соні, а щоб робітники не повтікали в гарячу пору.
А ось сцена, пов’язана з Кдлиновичем. Пузир страшенно обурюється, що вчитель гімназії просить дозволу на одруження з його дочкою. “Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака”, категорично твердить хазяїн. “Ви мене ображаєте!” кидає у відповідь Калиновий. І потім пояснює: “Не всі люди дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терснтій Гаврилович. Я люблю Софію Терентіївну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко біднішим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші мільйони старцям, а я візьму Софію Терентіївпу без приданого”. (Дія третя, ява X).
Яке відчуття власної людської гідності! І як контраст до цього-ницість Пузиря, що проявляється у вигуках: “Що ви говорите?., Опам’ятайтесь!.. Хіба отаке розумний скаже? Перехрестіться! Віддайте старцям! Ха, ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли”.
В розмові з Пузирем Золотницький підкреслює, що потрібно “душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні”. (Дія перша, ява XІІІ). І цим відтіняється цинічність наступної репліки Пузиря: “Це не моє діло!”
Золотницького, освічену людину, глибоко обурює зневажливе ставлення Пузиря до вшанування пам’яті Котляревського. Він цілком щиро проголошує: “Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: “Котляревський мені без надобності!” Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого з’явились: вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ… Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!” (Дія перша, ява XІІІ). Золотницький заявляє, що завтра ж пошле триста карбованців на, пам’ятник. На цьому фоні особливо рельєфно виступають знову цинічні репліки Пузиря: “Ну й буде з них, а від мене не поживляться!”, “Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!”
Пузир, як честолюбива людина, рахується з родовитим поміщиком Золотницьким, але тільки до певної міри, в дрібницях. Коли ж йдеться про більш важливі речі, сутичка між ними набирає конфліктний характер. Про це, зокрема, свідчить епізод із сватанням Соні за Калиновича. Деспотична впертість Пузиря тут доводить обох приятелів до взаємних образ і навіть до тимчасового розриву їхньої дружби.
Крім підкреслення потворності характеру Пузиря, Золотницький, Калинович і Соня покликані виконувати в комедії ще одну важливу композиційну роль: їхніми устами неодноразово автор проголошує свої власні узагальнюючі висновки.
Устами Золотницького, як уже згадувалось, драматург заявляє, що при таких хазяїнах, як Пузир, “засохне наука, поезія і благо народу!!!”
Навіть із уст Соні, яка менше резонерствує, чуємо голос автора: “Багатство душі не має”; “Весь хліб люди заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб!”
Як бачимо, композиційна функція Золотницького, Калиновича й Соні дуже важлива, і виконують вони її, можна сказати, блискуче.
Але далеко не такими чітко окресленими і повноцінними виступають ці три постаті як реалістичні художні типи.
Не можна не помітній, наприклад, того, що драматург не прагне дати вичерпну характеристику цим трьом персонажам, лишає поза увагою деякі досить суттєві сторони їхньої життєвої практики.
Золотницький – багатий поміщик, власник маєтків, де працює на нього, очевидно, не одна сотня таких же, як і в Пузиря, спролетаризозаних селян. Але хіба нам щонебудь відомо про те, як в цьому родовитому панові поєднується гуманіст і експлуататор?
Золотницький дружить з Пузирем. А чи достатньо з’ясовані підстави для дружби чесної людини з негідником?
Калиновий-учитель гімназії, брат прокурора і в майбутньому-“ваше превосходительство”-показаний більше резонером, а не повноцінною живою людиною.
А коли звернутись до Соні, то хіба не викликає здивування те, що вона тільки по закінченні гімназії вперше довідалась про ту кривду, яка панує в хазяйстві її батька? Хіба Сопи виростала і виховувалась в якомусь чарівному замку за трьома наглухо закритими дверима?
Констатуючи все це, читач вправі запитати: невже пристрасний художникреаліст Карпенко-Карий в даному разі відійшов від реалізму, зрадив йому?
Ні, справа тут не в зраді реалізмові, а в умовностях, викликаних особливою композиційною функцією Золотницького, Калиновича іі Соні. Коли б драматург не допустив умовностей і сказав всю правду про цих дійових осіб, то чи змогли б попи відіграти таку важливу роль у викритті потворності характеру Пузиря?
Проте навіть і крізь рожеву пелену умовностей, якою оповив драматург своїх героїв, часом пробивається сувора правда життя.
При всій своїй інтелектуальній зверхності над Пузирем Золотницький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родовитого поміщика зігнав з насидженого місця і добирається тепер до нього.
“Може продаєте Капустяне?” наче знехотя запитує Пузир Золотницького. Останній, розуміючи, що це сказано неспроста, майже благає: “Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватать і Капустяне, і Миролюбівку”.
Але Пузир всетаки прицінюється: “А скільки б ви, справді, взяли за Капустяне?” “Два мільйони!-різко відповідає поміщик. – А? Не по зубах?” “Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи ні!” спокійно реагує впевнений в собі хазяїн. І це вже зовсім виводить Золотницького з рівноваги. “Не можна разом все ковтнуть-підожди трохи! От я строю сахарини завод, завод лопне-Капустяне твоє!” (Дія перша, ява XІІІ).
Так через образ Золотницького драматург показує типове явище для української дійсності останніх десятиліть XІX ст. – витіснення з економічної сфери родовитого дворянства, руйнування новонародженою буржуазією “дворянських гнізд”. Хіба це не важлива перемога реалізму?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)