Колін Вільсон Паразити Свідомості
Колін Вільсон
Паразити Свідомості
Присвячується Августові Дерлету, який підказав авторові тему цієї книжки Перед тим як померти, я мушу знайти спосіб сказти про все те важливе, що є в мені і про що я досі не говорив,- це не любов і не зненависть, не жаль і не презирство, це сам шалений подих життя, що приходить здалеку і вносить у людське буття широчінь та могутню незворушну силу нелюдських істот…
БЕРТРАНД РАССЕЛ. Лист до Констанції Маллесон, від 1918 року, наведений у творі “Моєе становлення як філософа”, с 261.
Попередні уваги
Нове наше видання зберігає весь попередній текст і доповнюється найсвіжішими матеріалами з так званої картотеки Мартінуса, яка багато років була в розпорядженні місіс Сільвії Остін, а тепер міститься у Світовому Історичному Архіві. Джерела, звідки взято ті чи ті матеріали, та вказівки, де використано неопубліковані досі Остінові “Автобіографічні нотатки” 2001 року, подані у виносках’ попередніх редакторів.
Жодне з видань “Паразитів свідомості” не слід розглядати як остаточний варіант.
Ми прагнули впорядкувати матеріал так, щоб вийшла послідовна розповідь. Де доречно, долучали матеріали з Остінових філософських праць, а ще – додали коротенький уривок зі вступу до “Вшанування Едмунда Гуссерля” , що його відредагували Остін та Раих. Отож сюжетно-тематичний виклад матеріалу пропонованого видання, на нашу думку, відповідає поглядам, які ми висловили у праці “Таємниця “Паллади” у світлі нових відомостей”. Але, зауважмо, не це було нашою метою. Ми намагалися вмістити до книжки весь дотичний до цієї теми матеріал і сподіваємося, що слушність такого підходу стане очевидною, коли Північно-західний університет закінчить публікувати “Повне зібрання творів” Гілберта Остіна.
Г. С. В. П.
Колледж св. Генрі, Кембрідж.
2014.
(Цю частину тексту взято з магнітофонного запису, що, його зробив доктор Остін за кілька місяців до свого зникнення. Текст відредагував Г. Ф. Спенсер’).
Така складна розповідь, як оця, не може мати чітко визначеної вихідної точки; не можу я також дотримуватися поради полковника Спенсера, згідно з якою “початок мусить бути на ‘початку, а кінець наприкінці”, оскільки історія розвива’ється не гладенько й не просто, а закрутисте й хитро. Найдоцільніше, либонь, буде подати мою власну розповідь про боротьбу проти паразитів свідомості, а решту покласти на істориків.
Отже, почалося все 20 грудня 1994 року, коли я повернувся додому зі зборів Міддлесекського археологічного товариства, де виголошував доповідь про давні цивілізації у Малій Азії. Це була напрочуд жвава й цікава зустріч; немає більшого задоволення, як говорити про найближче твоєму серцю перед уважними і вдячними слухачами. Якщо додати до цього наш спільний обід з добірним червоним вином урожаю 1980 року, то стане цілком зрозуміло, що ключа у двері свого помешкання на Ковент-Гарден я стромляв у пречудовому гуморі.
Відеофон задзвонив, щойно я переступив поріг. Я поглянув на індикатор викликів.
Пристрій записав гемпстедський номер. Придивившись, я впізнав номер Карела Вайсмана. Була за чверть дванадцята, і мене хилило на сон. Я вирішив, що краще подзвоню йому вранці. А коли роздягся, щоб лягти спати, відчув ніби якусь провину. Ми давні приятелі, і він часто дзвонив мені пізно ввечері, звертаючись із проханням знайти щось у Британському музеї, де я проводив більшість ранків.
Та цього разу в грудях ворухнувся хробачок тривоги; у спальному халаті я підійшов до відеотелефону і накрутив номер Карела Вайсмана.
На тому кінці дроту довго не відповідали. Я вже хотів був покласти слухавку, коли на екрані з’явилося обличчя Баумгарта, Вайсманового секретаря.
– Ви вже чули новину? – запитав він.
– Яку новину?
– Доктор Вайсман-мертвий. Звістка так приголомшила мене, що я сів. А тоді,.
Зібравшись на силі, спромігся запитати:
– А звідки мені було знати?
– Повідомлення опубліковане у вечірніх газетах. Я пояснив, що тільки-но прийшов додому. Він кивнув:
– Розумію. Я цілий вечір пробував додзвонитися до вас. Приїжджайте, будь ласка, зараз же сюди.
– Але навіщо? Чим я можу зарадити? З місіс Вайсман усе гаразд?
– Вона у шоковому стані.
– Як же він усе-таки помер?
Вираз Баумгартового обличчя не змінився:
– Наклав на себе руки.
Кілька секунд я безтямно дивився на нього, нарешті вигукнув:
– Що ви кажете? Не може бути!
– Сталося саме те, що я вам сказав. Жодних сумнівів. Будь ласка, приїздіть якнайшвидше.
Він уже хотів був вимкнути відеофон, коли я знову вигукнув:
– Зачекайте! Поясніть урешті-решт, що скоїлося.
– Він проковтнув отруту. Більше нічого не знаю. Але в листі сказано, щоб ми негайно зв’язалися з вами. Будь ласка, приїжджайте. Ми всі падаємо з ніг.
Я викликав гелікеб і непритомно вдягся, повторюючи сам до себе, що такого не може бути. Я знав Карела Вайсмана тридцять років, відтоді як ми разом училися в Упсалі. З усіх поглядів Карел був людина неабияка:
Розумний, сприйнятливий, терплячий, весь аж кипів енергією. Ні, цього не може бути. Такий не накладе на себе руки. Я, звичайно, усвідомлював, що кількість самогубств у світі збільшилася вдвічі проти середини сторіччя і часом укорочували собі віку люди, від яких цього найменше можна було сподіватися. Але повірити в те, що Карел Вайсман учинив самогубство, означало повірити, що один плюс один дорівнює трьом. Від самогубці він не мав у собі анічогісінько. Це був один з найцільніших і найменш невротичних людей, яких я будь-коли знав.
А може, це вбивство? Може, його вбив, наприклад, агент Центральних держав Азії?
Я чув дивовижні речі: політичне вбивство у другій половині вісімдесятих років перетворилось на точну науку, а смерті Гаммельманна та Фуллера показали, що навіть учений, який працює з дотриманням найсуворіших заходів безпеки, не може бути спокійний за своє життя. Але ж Карел – психолог і, наскільки я знаю, не мав ніяких зв’язків з урядом. Основний прибуток він одержував від великої промислової корпорації, яка платила йому за роботу над усуненням неврозів у обслуги високомеханізованих виробництв, пов’язаних із поточними методами праці, та над загальним підвищенням продуктивності.
Коли таксівка спустилася на дах, Баумгарт уже чекав на мене там.
Тільки-но ми залишилися вдвох, я запитав його:
– Може, це вбивство?
– А чом би й ні,- відповів Баумгарт,- хоч жоден факт не схиляє до такого припущення. Доктор Вайсман подався до себе о третій пополудні писати статтю. Він попросив мене не турбувати його. Вікно його було зачинене; я просидів у приймальні за столом ще дві години. О п’ятій, коли його дружина принесла чай, Вайсман був уже неживий. Він власноручно написав листа і випив отруту.
Через півгодини я вже не сумнівався, що мій приятель заподіяв собі смерть. Можна було ще припустити, що то Баумгарт убив його, та я відкинув таку гадку. Як щирий швейцарець, Баумгарт відзначався незворушністю і вмів панувати над собою, але тепер він був мов не при собі; такого не вдаси, хоч би який ти був актор. Окрім того, залишився лист, написаний Кареловою рукою. Відтоді як Померой винайшов електронно-порівнювальну машину, підробки стали найрідкіснішими з усіх злочинів.
Я покинув той сумний будинок о другій ночі, поговоривши тільки з Баумгартом. Я не бачив мого мертвого приятеля, та й не хотів бачити, бо знав, що обличчя отруєного ціаністим калієм має жахливий вигляд. Пігулки, які він проковтнув, узято в хворого на психоневроз лише попереднього ранку.
Сам лист здавався дивним. У ньому не було й слова жалю, звичайного для самогубці. Письмо було нерівне,
Але зміст викладений чітко і ясно. В листі мовилося про те, що з майна
Переходило до сина, а що до дружини. У ньому також було розпорядження негайно зв’язатися зі мною і передати мені Вайсманові наукові праці. Далі зазначалося грошову суму, призначену для сплати •мені, й ще одну суму, яку в разі потреби належало використати для публікації тих праць. Хоч це була фотокопія листа – оригінал забрала поліція,- я був майже переконаний, що в моїх руках не підробка.
Наступного ранку електронний аналіз підтвердив мою думку.
Так, дивний-предивний лист. Цілі три сторінки і написані з видимим спокоєм.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)