Коцюбинський Михайло Тіні забутих предків (скорочено)

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913)
ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ
“Іван був дев’ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків”. Ще дитиною він відрізнявся від інших: “…Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі”.
Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: “Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому…” Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле

й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не підмінили її дитину: “Не “сокопилася” баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня”. Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, “повною чудес, таємничою, цікавою і страшною”. Іван семи років “умів знаходити помічне зілля – одалеп, матриган і підойму, розумів, про що канькає коня [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?” Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі. “Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота], який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник”.
Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його – у ньому жили інші мелодії, “неясні і невловимі”. Це була чарівна музика рідної природи: “З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась”.
Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: “На камені, верхи, сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру”. Іван хотів тікати – і не зміг; хотів закричати – голоса нема. Але ось голос з’явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. Але хлопець починав ще і ще. І нарешті “лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він… закружився у танці”. Душа і серце співали у хлопця. “На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови – жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю”. У лісі знайшов Іван те, чого шукав.
“Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями”.
Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.
Насправді сім’я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п’ять, а “решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці”. Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і “пустити кров” Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї ніби-то розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули.
Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, “як підтята смерека”, кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, “що тряслось з жаху біля самого воза”. Іван здогадався, що це “Гутенюкова дівка”, та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. “Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
– Нічьо… В мене є другі… май ліпші”.
Так зав’язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. “Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки… а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці)… а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце…”
На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам’яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена ним безвинно, “повним довір’я рухом” дала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.
“Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей”.
Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван “був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись”. Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. “Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки”. І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: “в зеленій – земле, в блакитній – небо”. І серед цього зелено-блакитного світу лише вони двоє. “Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,- співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах… Марічка і сама вміла складати пісні”.
Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один одного. “Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,- все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця”.
Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім’ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запропошував її відверто і “наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постали розсідались”.
Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Газдівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. “Мушу йти в полонину, Марічко,- сумував він заздалегідь”. Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно.