Коцюбинський Михайло Михайлович Подарунок на іменини

Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми, гримав дверима. Базарні лайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому, сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввійшов у світлицю, ляснув по-офіцерськи лакерованим чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Але од того руху підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.

– Фу-ти! Бардачні

звички!.

Сухий, гарячий, весь в поросі, день вже гас за вікном. На столі каламутне біліли дві порожні тарілки, а перекинута ложка ловила у себе червоний відблиск заходу.

– Сусанна!

– Несу! – обізвався з глибин десь низький, осиплий голос.

Карпо Петрович примостився за столом і розщібнув мундир. Йому було душно. Суконний комір тер шию, а кітель ще й досі перуть!. Вони пе-еруть!. І ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хліб і жував, сопучи носом. Лакеровані чоботи дрібно скрипіли під столом. У дверях з’явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м’який і білий, як з сирового

тіста, вона проплила од порога до столу, мов літня хмара, в своїх муслінах, по яких лізли урозтіч якісь безглузді лапаті квітки.

– Мусила гріти… все прохололо…

– А ти б не розкидала своєї куделі по всіх кутках… Сусанна зробила великі очі.

– Де?

Карпо Петрович одігнув палець, ткнув ним назад себе, в вікно, й застиг у гніву вирячкуватих очей та червоного кулака.

– Бардачні звички!.

– Цс… – цикнула жінка на нього, – там Доря.

Карпо Петрович скоса поглянув на щілку в дверях, звідки пробивалося світло, і тепер тільки почув дзвінкий хлоп’ячий голос, який безперестанку співав:

– Сім раз по вісім – п’ятдесят шість… сім раз по вісім – п’ятдесят шість.

Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарілкою і потиху почав сьорбати юшку, обводячи інколи оком світлицю.

В кутку, під образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гімназичне пальто, ловлячи в гудзики гострі червоні бліки.

Хіба завтра неділя? Фу-ти, ну-ти! Як він забув? Завтра ж Дорині іменини…

Сусанна, вип’явши зад у великих лапатих квітках, збирала з помосту своє волосся.

Бардачні звичкиї. Згадав! Ну, і була в бурдеї, але потому вони законно звінчались. Хіба з неї не вірна жінка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пішла на ніч до поліцмейстера, кис би й досі в писарчуках… А тепер – надзиратель. Дорю в гімназії учать, і сама казначейша у них буває…

Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиї біліли, як крейдяні.

Вона сердито вийшла з кімнати.

Карпо Петрович жував і в задумі м’яко тарабанив пучками в стіл.

– Доря!

Доря став на порозі, сірий й незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.

– Тебе сьогодні питали?

– З географії п’ять.

– А ти часом не того… не бре-бре?

Доря ображено чмихнув і підняв вгору біласті чубки.

– Їй-богу, сам бачив… А Козерогові пару вліпили.

– Що се за Козеріг?

– Там один в нас… Дорька Сосновський…

– Віце-губернаторський син?

– Ми його добре сьогодні нам’яли. Аж кров носом пішла…

Карпо Петрович почув холодок під мундиром. Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.

– Дорь-ка! – крикнув він строго. – Руш мені тільки ще хоч разок – я тобі дам!.

Фу-ти, ну-ти, господи боже… віце-губернаторський син…

Він підняв палець в важкому персні і накивав.

Сусанна унесла лампу і присунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.

Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькім сукні мундира.

– Їж… прохолоне… – нагадала йому Сусанна.

Він почав їсти хтиво і неохайне, бризкав соусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, як і віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити таке паненя, – сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Він носив білі погони і шашку, як офіцер… Його боялись, бо міг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який був вія щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!.

Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.

– Чого ти смієшся?

Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.

– Хе-хе!

– Хі-хі!

– Завтра наш Доря кінчав десятий рік… – мрійно обізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щось заблищало.

– Покажи, Сузя… що там таке? Карпо Петрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов до канапи.

– Цс… – писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, і всім м’яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася на подушку.

– Потому покажу… А ти що йому подаруєш?

Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.

– Я…

Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!

Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб він швидше йшов спати.

За дверима чулось шелестіння сторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.

– Чого ти там, Дорик?

Він став на порозі, з чорнилом на лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:

– Задачі не можу рішити.

– Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.

Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.

Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:

– Троє купців поділитися мали… Ти уяви собі троє купців, наприклад – наш Сруль, Іцько і Пінька… Здається не трудно… Другий мав грошей два рази більше, ніж перший… Розумієш, як перший, а третій стільки, як ті два разом.,. Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ж дуже просто.

Але Карпо Петрович і сам не вірив, що це так просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтів роздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитись на рясні крапельки поту на чолі в батька.

– Ідіотська задача! Чого вас там вчать! Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявся сердитий та збентежений вкрай.

– Як вони мучать бідних дітей!. – обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмарою пишних муслінів.

Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.

– Теж арихметик! – напалась на чоловіка Сусанна. – Не міг розділити кілька рублів…

І обняла щасливим оком сіру фігуру сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.

– “Арихметик”!. Мовчала б, коли сказати не вмієш! – буркнув сердито Карпо Петрович. – У мене свої задачі… Побула б хоч раз на діжурстві.

Він навіть забув у замішанні ляснуть по-офіцерськи чоботом в чобіт.

Вийняв з штанів важкий портсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.

Зелене світло од лампи м’яко зливалось з рожевим, що стікало з-під образа у кутку, нові гудзики на гімназичній шинелі горіли, як самоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря знову бубонів за дверима.

Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю і м’яв у долоні сукно.

– Матеріал добрий, здається… і пошив непогано… Він любовно погладив шинелю і знову повісив на місце.

– Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклав картуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов… Потому ми довго сміялись…

– Скільки взяв Шмуль за картуз?

– Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копійок…

– Ах, сучий син… Більше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?

Вона подала йому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новим сріблом листочків – незрозумілим і таємним для нього символом шкільної мудрості.

Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись без слів.

– Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!

– Хі-хі… і з географії п’ять.

Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський син дістав лиш пару.

Доря прийшов сказати добраніч.

Вони лишились самі.

Тоді Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:

– Показуй, що ти купила?

Але Сусанна і сама вже виймала з-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкими грудьми у – неї сухо затріщала пружина.

Він теж з скрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.

Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук і поплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.