Коцюбинський Михайло Михайлович П’ятизлотник
Посвята моїй любій матері
Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.
– Старий!.
Тихо.
– Хомо!
– Агов!
З-за грубки почулась шамотня.
– Я оце сиджу, – почала Хима, – та й думаю, що в нас борошно минулося… Тільки в нас хліба, що на полиці…
– І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?.
Хима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…
“Починається!. – думав Хома. – Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а сього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо сього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур – толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а сього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мірок… Коли б же хоч тих десять мірок змолоти – усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже з тим хлібом поводилися обережно, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марно, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де була мука, лиш пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки…
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, і заробити ніде. Покликали його раз до двора дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку – і за те спасибі, коли б частіше кликали!. А хліб же тепер – не дай Господи – дорогий, не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…
– А йди вечеряти, старий! – перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилась над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу бараболю і, мачаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шептати молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насущний…
Другого дня припало свято – Введення. Хима завилась гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними голівками, взулась у червоні чоботи і подалась за Хомою до церкви на службу божу.
Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим ладану, що виповнює вівтар та хмарою літає по церкві, співи, шептання молитов навкруги – все те робить дивне враження на Химу; вона чує, як її серце м’якне, тане, мов той віск палаючої свічки… Старечі уста непомітно ворушаться, з повного ущерть серця раз у раз вириваються глибокі зітхання…
Виходить батюшка і читає проповідь… Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, і те читання видається їй жалібним, таким дивно жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо… Хима виймає з-за пазухи хусточку, обтирає сльози, голосно сякає ніс… І дивна річ! З усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії…
Виплакавшись красненько, всмак, Хима потроху розбирає, про що читає батюшка. О, про недорід читають… Де се? У нас?. Ні, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! Всюди лихо товчеться, а так-таки справжнє лихоліття… голод… Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинуть…
Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, про яких читав батюшка, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як їм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба…
По обіді Хома взявся за псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилась там порядкувати. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла сеї осені, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі з самого споду вийняла звідти старий білий п’ятизлотник. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона віддавалась, бабка її кинула їй того п’ятизлотника на посаг; з того часу “білі гроші” перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, нащо ховає тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилась, дитину, та ще й дівчинку, баба подарує того п’ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка пам’ятку, знатиме, що мала бабку… Не раз і не два марила Хима над сією думкою та звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитись з п’ятизлотником… Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, і, осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню.
А Хома не довго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку і задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити – ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба – годі обійтися… Ся думка мулила йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома цілий день ходив, мов зварений, не знаходив собі місця… І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж гризлась тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…
Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертавсь на всі боки та мов примовляв: “Подивіться на мене, який я малий, нема чого й кусати, та ще й останній!.” Порожня діжа з борошна переверталась догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї…
Не витримав Хома.
– Химо, ти спиш? – поспитав він з печі.
– Не сплю… а чого там?.
– Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?
– А за що ж ти її братимеш?. Жид набір не дасть…
– Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от і був би пуд муки…
Хима аж скорчила на полу, мов опечена.
– Не дам!. І в голові собі не покладай!. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!
– Ховай, бабо, ховай! Заховаєш, лихий знає, кому!. А тут аж шкура на голові болить від тих думок… Ховай, не давай!.
Хома був сердитий: він довго перевертавсь на печі та все бурчав щось сердитим голосом…
Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати лиш коханій унучці, міг би перейти в жидівські руки.
І вже не думка про хліб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химі. Не спав і Хома через “білі гроші”.
Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала і Хима, та думи її близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалось, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці, а Хомі довідне було звісно, що робиться в душі старої, мов він заглядав туди… І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.
“Господи! – думав Хома. – Коли б хто заглянув у хату; може б, меня трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…”
Але ся думка зараз налякала його: тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, іно сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине і не дала йому довго міркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, і гість став на порозі…
– Здорові були, свате!
– Здорові будьте й ви! Яким се побитом? – здивувався Хома.
– Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там їм живеться… От я й заїхав до вас, свате! А де ж сваха?
Хима вилізла з-за печі.
– Як вас Бог милує, свате?. Що там сваха? А моя Зінька?. Та сідайте ж бо! – припрошувала Хима, а в самої вертілось на думці: “Головонько ж моя бідна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)