Коцюбинський Михайло Михайлович Лист
Дорогий друже! Довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, надаремне сподівався хоч через мене дихнути родинним теплом, якого ми, старі двадцятип’ятилітні парубки, роками позбавлені були серед чужого, холодного гвалту великого міста.
Ресторани й кав’ярні, де їда для нас стала тільки досадною потребою тіла, де противними були чужі апетити і ті фабричні, сказати б, форми годування людей, стерті, як гроші, що бряжчали в обмін за страви, викликали часом в нашій уяві напівзабуті картини, запах смачної пари обіду в родинному колі. Не раз, в хвилини
Я приїхав на день раніше, ніж мене сподівались. Мені так було приємно везти з собою сю несподіванку людям, які мене любили.
Насамперед побачив я маму. Молоде сонце било у всі чотири вікна, і лице мами, як сухий гриб, виразно чорніло в його проміннях. Але се був лиш мент. Друге сонце раптом зайнялось, розтягло зморшки, засвітилось в очах – і я вже нічого не бачив. Чув тільки, як десь коло мого чола калатало мамине серце, як сухе тіло гріло мене теплом, таким знайомим і ні на що не подібним, а руки душили за шию.
– Петро приїхав!.- задзвенів десь молодий голос, і радісно застукали каблуки.
Мамині руки розігнулися неохоче, і я побачив, як летіло на мене в золотому промінні волосся рум’яне лице. Яка вона стала велика! Голі по лікоть руки, вогкі, з запахом свіжого м’яса, слизнули повз мої щоки, а на устах спочила тепла і запашна весна.
Радість першої стрічі злилась з ранішнім сонцем. Я забув причинити двері, і звідти тягло бадьорим повітрям, надією на фіалки. Біля порога блищали молочні зубки травиці.
Я переходив з рук в руки, серед безладних питань, розпочатих і зараз покинутих справ, хвилевих турбот, які мінялись на інші.
Під вікнами гегали гуси.
Сестра мала, видимо, багато роботи, бо щохвилини бігала в кухню. Ми лишились самі в залитій сонцем кімнаті, і коли мати заспокоїлась трохи і тихо задзюрчала її ласкава мова, як два струмочки – радості і жалю, я почув себе знову добрим й маленьким.
Усі ті зморшки, накладені материнством, гріли й світились, як промені сонця, а в теплих долонях щось було од молодої трави. Десь в сінях щохвилини гримали двері, кричали кури і розливалась вода. Сестра влітала до нас на мить, червона од печі, витираючи фартухом руки.
– Вибачай, я до мами…
Питала, поспішаючи, хапкома, чи зарізати півня, чи не пора б вже колоть порося, і, обнявши мене добрим, невинним оком, щезала, мов язик полум’я, що лизнув, одірвався і одлетів у повітря. І знову ми клеїли з мамою нашу тиху розмову, а в кухні зі свистом і скреготанням точили об макітру ножі.
В той сонячний день я сам був сонцем, навколо якого крутились планети. Я не міг кроку зробити, щоб коло мене не розпадались, не радили, не помагали. Щогодини я мусив щось їсти, і мамині очі розпускали проміння, з яких кожне випити хтіло мою похвалу, задоволення, вдячність. Але то був тільки початок. Для мене, здається, готувався на свята справжній бенкет, так наче я мав апетит людоїда або приїхав з голодного краю. Що я більше люблю: печену індичку чи фаршировану гуску? Мати викликала сестру з пекарні, і велися в кутку таємничі наради, в яких мені зрозумілими були тільки окремі слова: “порізать печінку… сточити кров… вимить кишки…”
На ніч поклали мене в кімнаті, де я родився. Ліжко було трохи коротке, на поличках тулились дитячі книжки, світло лагідно золотило побілені стіни і свіжу постіль. На чорній шибці вікна висів молодий місяць, а над ліжком – невинний пухнатий хлопчик – Христос. Зо всіх куточків, зі стін, з вікон, з долівки і з мене самого вставали згадки дитинства і пливли передо мною, як сонячні плями на лісовій полянці. Стільки в них було ясного і принадного, скоріше веселого, ніж сумного, що я почав забувать дійсність. І так мені дивно зробилось, коли на ті сонячні плями закапали раптом, наче крапельки крові, чужі слова: “заколоти… зарізать… одтяти голову, ніжки…” Що се таке? І звідки? Ах, правда…
Як могли вільно і так спокійно проходить ті жорстокі слова через невинні уста сестри, як з ними мирилось добре мамине серце? “Сточити кров… вибрать кишки…” І все в день нашої стрічі, в день радості і любові… Я старався заспокоїть себе: адже то були звичайні господарські розмови, які ведуться скрізь всіми… Але під тими словами був же якийсь реальний зміст, і я мимохіть уявляв собі Олю, мою ніжну сестру, як вона… ні, я не хтів уявляти, я гнав од себе жорстокі картини, які проганяли од мене сон… Заснув я пізно і спав неспокійно.
Викинув мене з ліжка дикий нелюдський крик. Я схопився з таким враженням, що в домі сталось нещастя. Світло осліпило мене одразу, і я нічого не міг розібрати в вікні. Я розчинив обі половинки, і перше, що мені кинулось в очі,- були рожеві литки, які земля немов одкидала од себе. Розставивши руки і скрививши од гніву лице, дівка бігала по траві і наче ловила той крик. Тоді я побачив червону доріжку під ногами у неї, а далі дрібний білий клубочок, що нерівно котився по моріжку. Зі смертельним жахом, іще безшерсте, як гола дитина, металося порося по подвір’ю, і з-під ножа, що стирчав йому в грудях, збігала вздовж ніжки кров. Потому дівка упала, прикривши тілом той крик, і за хвилину я вже побачив, як з лайкою несла до пекарні в одній руці скривавлений ніж, а в другій трупик за задні ніжки, що зробився одразу довгим, хапав ногами повітря і тремтів ще голою шкуркою.
Коли я вийшов до чаю, мати турботно спитала, чого я такий блідий, а я старався її заспокоїть, бо мені соромно було, що на мене зробила враження така дрібничка.
День вже почався давно. Вже сонце било у всі чотири вікна, самовар закипав вдруге, і крізь шибки було помітно, що серед болота встигли підсохнуть стежки. В пекарні, видимо, давно уже кипіла робота й святочним прискореним темпом сповняла весь дім. Серед столу в їдальні стояла макітра, повна жовтків, що блищали, як коров’ячі очі, розсипаний цукор хрустів під ногами, мокнув у спирті шафран, гостро лоскочучи ніздрі, і кидав на скатерть од сонця жовтогарячу пляму. Білий мішок з мукою важко розсівся коло буфета, закопиливши, наче губи, свої краї, і в широкому промінні сонця крутився борошняний тонкий пилок.
– Де ж Оля?
– Ах, вона, бідна, так закрутилась, що навіть тебе не бачить… Олечко, Олю!. Йди привітайся з Петром…
Але Оля вже бігла й сама, сяюча вся, заклопотана, трохи бліда. По повних руках, голих по лікоть, стікали струмочки свіжої крові.
– Ах, мамо, скільки на поросяті сала! Не подавай, Петре, руки… бачиш, яка я!
Вона перегнулась, одкинувши руки, щоб дати мені ранішній поцілунок,- і перший раз її поцілунок не мав для мене смаку.
– Він тут сидить і не знає, що для нього готують! – гукала Оля, і сміялися очі у неї, голі пухнаті руки, ямки на щоках і свіжа кров на руках.
– Ходи, невдячний, і подивися!.
Я не хотів.
– Але ти мусиш!
Вона витерла руки, закрасивши ними білий фартух, і злегка штовхала мене у спину.
– Дай же йому чаю напитись…- сердилась мати.
– Нічого, доп’є потому.
І повела мене на кухню.
Ти будеш сміятися з мене, назвеш сентиментальним, чудним. Ну, що ж робити, смійся, але мені було зовсім не до сміху. Коли я тільки дихнув тим солодким теплом свіжого м’яса, перед очима встала у мене смерть бабки. Суха, як безперий горобчик, заплющила бабка скляні вже очі, а її тіло, напівприкрите, почало оддавати повітрю своє останнє тепло, яким я дихав. І той нудний запах назавше зв’язався у мене з образом смерті.
– Дивись,- гукала, сяючи, Оля,- яке порося!
Я вже і сам дивився. Справлене, чисте, як гола дитинка, що захлиснулась в купелі, воно підігнуло під себе зламані ніжки і міцно замкнуло зубами свої болі і жах. В куточку накритого повікою ока блищала ще свіжа сльоза, а вузька рана на грудях, куди ввійшов ніж, злегка курилась теплою кров’ю.
– А се для кого? – раділа Оля, повернувши мене до купи битої птиці, яка завалила весь стіл.
Щоб догодити Олі, я все оглядав.
Общипана курка безсило припала до столу мертвою головою на тонкій шиї, холодно поглядаючи вниз, на своє перерізане горло. Синява смерті пробивалась крізь жовту, в прищиках шкуру, яка, здавалось, мерзла без пір’я. Качки, уже без лапок, розгортали з натуги свої широкі стегна, як породілля, що раптом сконала під час пологів. Я слухав Олине щебетання, а моє око мимоволі стрічалось з мутним склом мертвих очей, таких вже холодних й далеких, що за кожним разом мене тягло углиб.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)