Коцюбинський Михайло Михайлович Дебют
Найбільш турбувала мене одежа. Шоколадна, в рогіжку, перероблена з старої панської, купленої на товчку. Вона мала цілком порядний вигляд, тільки на ліктях трохи протерлась. Я чув свої лікті: ось-ось там трісне і вони вилізуть. Я почув навіть прикрий холодок в лікті, коли виліз з вагона і побачив на станції якийсь шарабан. Я відгадав. Се були коні, вислані з економії, і голений хурман в широкій бурці, в шкуряному картузі взяв з рук моїх чемодан і навіть підсадив “пана навчителя”.
Сірий осінній ранок куривсь дрібною мжичкою, а в ній пливли,
Щоб зовсім прогнати сон і підбадьоритись трохи, я почав уявлять собі нових хазяїв. Себто творити, бо я їх ніколи не бачив. Усі вони, наче живі, вставали поволі в моїй уяві – хазяїн, хазяйка і їхні діти, такі ласкаві, добрі, а я був в центрі, і все круг мене тільки вертілось.
Я пережив чимало гарних моментів, упивався владою, мені було тепло у тому гнізді. Але поволі, коли ми минаєм верству за верствою й холодна мжичка проймає тіло та стікає з лиця за комір, якось втрачаю свою позицію, і центр займає ворожа, чужа родина. Коли ж з-за горба показалось нарешті солом’яне
Новий жовтий високий дім. Я нерівно переставляю закляклі ноги в високих сінях, і мої кроки гудуть десь аж під стелею. Двері в столову одчинені; дивлюсь на голі соснові стіни, переступаю поріг і йду вдовж столу, довгого й білого, наче санна дорога. З другої хати, назустріч, виходить хазяїн. Я знаю, що він бачить моє червоне, змерзле лице, а я дивлюсь на його бороду, по мокрому забороновану гребнем направо й наліво. На рідкому волоссі теж блищить борозна. Стискаємо руки й схиляємо голови, але я чую, як його очі лізуть десь поза мене, назад, і чую, що там коло дверей щось ворушиться.
– Моя дочка Анеля,- говорить пан Адам.- Пан Віктор, навчитель Стася…
Вертаюсь назад і стискаю суху холодну руку.
Ми сіли за білий стіл, але перед очима в мене стоїть суха чорна фігурка з похилим станом, і довгий ніс, і якісь риски коло холодних уст. Найбільше займає місця тепла кортова куртка, цупка і неестетична. Пан Адам кладе руки на стіл і проганяє ними той образ. На руці в нього грубий перстень-печатка, від якого рука ще важча. Нам дають чаю, гарячого, міцного, що блищить в склянці, як стигла вишня. На столі масло, жовте, тверде, наче щоки сільської молодиці, густа сметанка і чорний хліб. Мене наповняють пахощі чаю, кмину у хлібі й соснових стін, лице горить, і очима, вогкими од гарячої пари, я стежу за дугами волосків з бороди пана Адама. Він мені починає подобатись. З четверокутного виду, з сірих очей, з важкого тіла віють солідність і спокій. Тим часом я знову чую, що мені заважає чорна вугласта фігурка, там, за плечима, десь в кутку. Той “трупик” з блідим лицем. Притискаю міцніше до себе лікті і нізащо не обернусь назад, хоч мене щось так і тягне.
Зате пан Адам поверта туди голову і говорить поважно:
– Powiedź, moje serce…1 Анелько!. Анелько!.
Я теж озираюсь – нема нікого. Панна Анеля десь щезла.
Мій учень іще не вставав. Пан Адам спокійним тоном викладає свої педагогічні теорії, сірий день так само спокійно дивиться у всі чотири вікна, стиха шумить самовар у куточку, а мені тепло, не хочеться встати, і думка ліниво питає: невже ціла родина тільки з трьох душ?
Стасик чудова дитина. Коли він спинивсь на порозі в столову на худих ніжках і я побачив його широкі, готові світ весь поглинуть очі, він був як квітка на тоненькій стеблині, що пнеться до сонця. Ми дуже скоро зійшлися. Він помагав мені розкласти речі в призначеній для мене кімнаті; робив се з великим запалом, розчервонівся і весь час не вгавав. Тепер я дізнався, що в родині є ще й четвертий – мама. “Мама Костуся”. Вона хотіла, щоб татко найняв до нього бонну, а татко найняв пана навчителя. Така стара дивачка! Правда? Бо вчитель краще. Правда? Нащо йому бонна, коли йому вже – постійте – скільки?…- сім років, дев’ятий… ах, ні, він помилився: сім, восьмий. У Тадзя з Підгаєць є бонна… пан навчитель не знає? – така дурна гуска! Він в неї питає: “Нащо сотворені бідні?” – вона не знає. Він в неї питає: “Нащо сотворив бог “moskalów”, що Польщу забрали? Чому бог не встидався, як творив людей голих, а людям сором ходить без сорочки?” Вона нічого не знає. Вона тільки кричить. Така дурна гуска. Не правда ж?
Весь час усякі питання стрибали по хаті, вертілись круг мене, і нахилялось близько до мене тепле обличчя разом з парою променисто-цікавих очей.
Врешті ми все розклали і прибрали мою хатинку. Я був наче у себе. Тільки дві речі стояли в хаті чужі і навіть наче ворожі: біла дубова шафа, наглухо закрита, і довга незграбна скриня, застелена зверху сільським, домашньої роботи, килимком.
До обіду “мама Костуся” не вийшла. Ми розмовляли тільки з паном Адамом. Стасик часто блискав очима і щось питав. Панна Анеля мовчала, держалась сухо і наче осторонь. Вона керувала обідом, набирала нам страви, одсилала обід у хату “старої пані”, але з нами не вступала в ближчі стосунки, так що я раз тільки стрівся з нею очима. Скільки їй літ? Літ двадцять п’ять, двадцять сім. Когось вона мені нагадала – похила, в чорній одежі, з блідим, змарнілим лицем. Вона куталась в хустку – їй холодно. За десертом я знов зиркнув на неї.
– Пан позволить ще кави?
– Красненько дякую, досить.
Може, се чиста фантазія, але я бачу на обличчі у неї тінь од ксьондза, в лініях носа і уст – костьольну архітектуру, чую в складках одежі затхлий дух ризниці.
Врешті – що мене має обходити якась панна Анеля?
Увечері Стасик повів мене на мамину половину. Там було так душно, що грудям бракувало повітря. В кутку на канапі, при лампі, сиділа пані Констанція і розкладала пасьянс. Біле хвилясте волосся світилось від лампи сріблом. Не поклавши навіть колоди, “мама Костуся” привіталась зо мною і знов нахилилась над картами. Минуло у мовчанці довгих кілька хвилин, коли врешті пані згорнула карти, обернулась до мене й зітхнула:
– Не вийшло!
І я побачив такі добрі засмучені очі, що й мене обняв жаль.
– Задумала таке важне… таке важне для мене – й не вийшло…
Вона питала мене про родину, трохи про мене… Такий молодий! Коли б не помер її хлопець, йому б тепер було так само літ дев’ятнадцять… Потому звеліла подати чаю, замовкла, задумалась і знов розклала пасьянс. Що вона думала, про що ворожила?
Скрізь попід стінами тулились канапки, кушетки, м’які фотелі з подушками й подушечками і мліли в гарячій густій атмосфері. На меблях і долі валялись книжки. Стурбоване чоло сивої жінки схилялось над столиком, і тривога блукала обличчям, коли рука підносила карту і, вагаючись, клала на місце. Мені хотілось, щоб на сей раз вже вийшло.
Однак не вийшло.
– Ви знаєте, що я задумала? Тільки не смійтесь з старої дивачки. Я хтіла знати, чи скоро настане між людьми рівність? Чи скоро згине неправда? Не вий-шло!
Резигнація2 й сум.
Потім мені ворожили. Мені випало скоре багатство, лист і дорога.
Ну, значить, треба прощатись.
Погода змінилась, настала посуха, земля висохла так, що під ногами дзвеніла. Небо було безхмарне й блискучо-синє. Ми з Стасиком часто ходили гуляти. Дім наш стояв на горбку, над самим ставом, за ставом збилися в купу череп’яні дахи містечка, вліво від нього тяглись безконечні панські лани, а за домом ріс парк, який, властиво, тільки й робив нам осінь. Ми любили блукати по ньому, між жовтими деревами, під синім небом. Сонце світило, як літом. Осінь горіла на сонці, як сильна рудоволоса жінка в блакитній шовковій сукні. Молоді липи вже роздяглись й стояли голі, мов діти у своїй безсоромності. Зате під ними скакав вогняними язичками скручений лист і поривався кудись летіти. Особливо гарні були клени, тепер такі легкі. У своїй прозорій жовтизні вони нагадували рум’янець сухотниці. Щось світилось в них ніжне, сумне і безнадійне. А між галузок ховалось таке неймовірно блакитне небо, що ми переводили очі на чисті простори й рівняли.
По зруділих стернях, затканих бабиним літом, ми збирали останні квітки – карловаті волошки на кривих ніжках, напівзсохлі гвоздички, запорошені скабіози. Напивались різким осіннім повітрям, яке грало на сонці, наче шампан, і, коли повертали додому, заставали пустісінькі хати. Пан Адам молотив на току, пані Констанція не вилазила з свого кутка, а панна Анеля вічно тепер сиділа в пекарні або в коморі. Часом тільки вона діловито проходила з кухні через столову й назад, в білому фартушку, з злегка закачаними рукавами, і за нею йшов міцний запах маринованого оцту або кислого молока. Ключі при боці дзвеніли.
За вечерею ми сходились ненадовго. Пан Адам був стомлений і мусив рано вставати; панна Анеля куталась в хустку, позіхала в кулак і на мене не звертала уваги. Я був увічливий, але платив їй тим самим. Її довгий ніс, що мав звичку на кінчику червоніти, її похила пісна фігура, яку вона наче зумисне ховала в хустку,- мене дратували.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)