Класицизм як художній напрям у літературі XVII ст
КЛАСИЦИЗМ
Класицизм як художній напрям у літературі XVII ст.
Класицизм (від лат. сlаssісus – “зразковий”) – художній напрям у мистецтві та літературі XVII – початку XIX ст., для якого характерні піднесена громадянська тематика та суворе дотримання певних творчих норм і правил.
Класицизму як художньому напряму притаманно відображати життя в ідеальних образах, які тяжіють до загальної “норми”, зразка. Зразком досконалого та гармонійного мистецтва в класицизмі була проголошена антична класична минувшина. Тому митці часто
Уперше класицизм з’явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII столітті: у драматургії (П’єр Корнель, Жан Расін, Жан Батіст Мольєр), у поезії (Жан де Ла-фонтен), у живописі (Нікола Пуссен), в архітектурі.
В історії
Теоретичним підгрунтям класицизму була антична теорія поетики і, передусім, “Поетика” Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних засад, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму Рене Декарта.
Теоретиком французького класицизму був Нікола Буало. Наприкінці XVII ст. в поемі-трактаті “Поетичне мистецтво” (1674) він створив розгорнуту естетичну теорію класицизму, яка мала величезний вплив на формування класицизму не лише у Франції, а й у інших країнах. Буало прагнув підпорядкувати мистецтво певним нормам, які відповідали розумінню прекрасного в добу класицизму.
На відміну від митців бароко, класицисти першоосновою мистецтва вважали розум і думку, відкидаючи інтуїцію та ускладнену метафоричність барокових творів.
Буало рекомендував літераторам зберігати у творах три єдності – єдність місця, часу та дії: всі події твору мали відбуватися в одному місці, в межах одного дня (доби), основна дія не мала перериватися якимись іншими подіями. Важливою була вимога знати закони мови й дотримувати їх, уважно ставитися до добору слів.
За правилами естетики класицизму, літературні жанри поділялися на “високі” та “низькі” (цей поділ здійснювався за принципом належності їх до високого чи низького стилів). Для кожного жанру були встановлені чітко визначені межі й особливості, відповідні герої та мова. Існувала сувора заборона щодо змішування високого й низького, прекрасного й потворного, трагічного і комічного (на відміну від бароко).
До “високих” відносили трагедію, оду, епічну героїчну поему (епопею). У них зображували важливі для держави події; уславлювали коронованих осіб і аристократів, полководців, відважних воїнів; розвивали ідею патріотизму, необхідності підкоряти почуття обов’язку служіння королю та інтересам держави. Мова трагедій, од, героїчних поем мала бути поетичною, пафосною, піднесеною, позбавленою просторіччя та фольклоризмів. “Низькими” жанрами вважали комедію, байку, сатиру тощо. У них діяли буржуа, торговці, селяни, городяни, слуги (всі, хто належав до так званого третього стану); зображувались побутові ситуації; переважно висміювались людські та суспільні вади. Комедії писали прозою, їх персонажі розмовляли простою народною мовою.
Класицисти вважали, що призначення літератури – виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку має надавати мистецтво.
Найповніше втілення принципи класицизму отримали в трагедіях П’єра Корнеля та Жана Расіна; творцем комедії класицизму вважають Жана Батіста Мольєра.
Отже, визначальні риси класицизму:
– наслідування зразків античного мистецтва;
– раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
– нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії це закон “трьох єдностей” – місця, часу й дії);
– встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на “високі”, “серйозні” (трагедія, епопея, ода, елегія, ідилія) та “низькі”, “розважальні” (травестійна поема, комедія, байка, епіграма);
– обов’язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов’язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
– аристократизм, орієнтація на вимоги та смаки вищої суспільної верстви;
– у галузі мови класицизм висував вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів.
Вплив класицизму на мистецьке життя Європи був широким і тривалим, а в архітектурі продовжувався й у XIX ст.
В Англії теоретиками й практиками літератури класицизму були Бен Джонсон, Джон Драйден, Олександр Поуп; у Німеччині – Мартін Опіц, Йоганн Готшед, у Росії – О. Сумароков, М. Ломоносов, Д. Фонвізін.
Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки “низькі” жанри – травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувся епохальний перехід від українізованої книжно-слов’янської до живої народної мови. Так було започатковане нове відродження українського письменства, а згодом і нації загалом. Представники українського класицизму – І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)