Класичний вірш поезія Владислава Ходасевича
Приклад поезії, у якій самий високопробний ” кристально-ясний”, класичний вірш не міг перебороти трагічного розриву поета з дійсністю, виявляє собою поезія Владислава Ходасевича. Уже на початку 20-х років це ясно підкреслювалося. Але зустріч В. Ходасевича з революційною сучасністю не відбулася. На противагу “моністичної” поетичної концепції Пастернаку погляду Ходасевича носять чітко виражений “дуалістичний” характер
Філософський “дуалізм” Ходасевича незмінно переходить в “дуалізм” життєвого плану (” Музика
И ти, моя країна, і ти, її народ, Умреш і оживеш, пройшовши крізь цей рік, Потім, що мудрість дам
У цих рядках знайшов вираження контакт поета з миром, хоч і, що зменшилися до обсягу зерна, але все-таки реальному. А вже у вірші “Не матір’ю, але тульскою селянкою” (1921) зв’язок поета з ним до розпачу скорочується, хоча він і підкреслює свій кревний зв’язок з Росією, де його вигодувала не мати, а тульська селянка
Від усього, що було “Росією”, а потім стало “зерном”, поетові залишається її “чарівна Мова ” і останній притулок:
Там, де на серце, з’їденому хробаками, Любов до мене нетлінно затаю, Спить поруч із царськими, ходинскими гістьми Олена Кузина, годувальниця моя.
Так, всупереч навіть “контакту” з ідеальним поетичним миром не налагоджувалася гармонія там, де занадто явна був розрив з історичною дійсністю
Не знаходили гармонію з миром також і ті поети, які не тільки не відгукнулися на російську революцію, але й із самої Росії запам’ятали тільки Петербург із його європейським плануванням і світовими пам’ятниками мистецтва. В основному це були представники так званого “петербурзького стилю” у поезії, для яких ще до революції відхід в інші культурні епохи був бажаним відходом в естетически “полегшене” минуле від важкого й незрозумілого історичного сьогодення. Представлявшаяся ним темним хаосом реальність як би “знешкоджувалася” оточенням і заповненням рє образами гармонійного мистецтва минулих епох. Це була спроба додати ілюзію гармонії дисгармонической дійсності. Звідси нескінченний мифоло-гизм поетичних сюжетів і тим, у яких не тільки пропадали мотиви й образи реального миру, але й глухнули природні відчуття сучасника. Увесь навколишній світ для поетів цього роду стояла тільки як “міфологічна проблема”.13′- Типовим це було в основному в епоху символізму, по потім перейшло в деякого роду традицію, так що навіть в 1928 р. у своєму останньому збірнику “Кротонский полудень” Б, Лифшиц (1887 -1939) 132 відтворював усе той же незмінний каталог музейних і мистецтвознавчих образів: “Валькірії”, “Ерос”, “Сатурналии”, “Фавн”, “Евтерпа”, “Фригида”, “асфоделии”, “гиперборейский травертин”, “самофракийский хризопрас” і проч. У цій скам’янілій міфології серед іншого антуражу зрідка згадується ж що-небудь “російське”, але тільки як словесна оболонка, що легко з’єднується в ланцюг подібних же книжково-звучних слівець. І як би глибокодумної не здавалася деяким дослідникам проблема “пифагорейства” Лифшица, саме по собі воно не більш ніж одна зі словесних оболонок його книжкової поезії
(2 votes, average: 5.00 out of 5)