КАВАФІС, Константинос

(1863 – 1933)

КАВАФІС, Константинос (29.04.1863, Александрія, Єгипет, – 29.04.1933, там само) – грецький поет.

Творча доля Кавафіса доволі незвична: лише після тривалого невизнання, після непримиренних суперечок, що ставили під сумнів саму поетичність його віршів, почався період розуміння та усвідомлення цієї особистості.

Для кількох літературних поколінь у Греції феномен “Кавафіс” був тим своєрідним пробним каменем, що вказував на домінанти їхньої художньої свідомості. Така доля всіх першопроходців, котрі випереджають – у рамках

країни чи вітчизняної літератури – свій час.

Багато факторів літературної біографії поета зумовлені тими обставинами, що його життя проходило поза Грецією. Кавафіс народився, жив і помер в Александрії. Це стародавнє місто – колись центр елліністичного світу, а пізніше – один із найголовніших осередків раннього християнства – було зруйноване під час османського завоювання Єгипту (XVI ст.) і від початку XIX ст. переживало період економічного відродження, у якому дієву участь брала грецька колонія. Батько Кавафіса керував великою комерційною фірмою і належав до кола місцевої аристократії. Його раптова

смерть у 1870 р. значно погіршила фінансовий стан сім’ї. У 1872 р. вдова та діти перебралися в Англію, де дядько майбутнього поета керував однією із філій фірми. Семирічне перебування в Англії дало можливість Кавафісу досконало вивчити англійську мову, водночас у цей період він серйозно зацікавився літературою, зокрема Англії. Перші вірші Кавафіс писав англійською мовою.

У 15-16 років Кавафіс повернувся в Александрію, але в 1882 р. разом із матір’ю переїхав у Константинополь. Майже три роки, що він провів тут, відіграли значну роль у його залученні до проблем грецького національного життя та культури. У літературній панорамі Греції, де романтизм затягся на все XIX ст., панувала т. зв. “афінська школа”. Для її представників були характерними мотиви розчарування, рішучий відхід від дійсності, замилування далеким минулим. Вплив “афінської школи” на ранню творчість Кавафіса досить значний. Він прослідковується у холодній архаїці мови, в умоглядності вирішення “грайливих” любовних тем, у загальному нальоті штучності, яка сковує поривання ліричної безпосередності. До власних стильових відкриттів Кавафісу ще далеко, але під впливом афінських романтиків у творчості поета з’являються мотиви і теми, які залишаться з ним назавжди. Всепроникний обман, наруга над ідеалом, зневаження людської гідності відтоді уособлюватимуть для Кавафіса невиліковну дисгармонійність руху дійсності. Напевно, найсуттєвішим у ранніх творах Кавафіса є усвідомлення “несправедливості”, “ницої пародії” пісень про кохання та радість, якщо земля – наче “куля, холодна, похмура, підступна”.

Виникненню та розвитку у творчості Кавафіса песимістичних настроїв, окрім літературних впливів, безумовно, сприяли історичні умови – процес колоніального загарбання Єгипту Англією, свідком якого був поет. Александрія, куди він повернувся із Константинополя, ще зберігала сліди варварського бомбардування англійським флотом (1882 p.). Національно-визвольний рух Орабі-паші був придушений, Єгипет окупований, у ньому фактично встановився англійський колоніальний режим. У країну проникали віяння імперіалістичної епохи, і Кавафіс зауважував у еволюції суспільного життя перемогу безпринципного практицизму, міщанської вульгарності, бездуховності,- все це навівало поетові глибокий песимізм і пробуджувало критицизм.

Кавафіс докладав чимало зусиль, щоби не вибитись із русла грецької поезії, одначе більшу співзвучність як на свій суспільний досвід він знаходив у сучасній англійській і французькій літературах. Аналогічне кризове світовідчуття межі століть привело його до символічного інакомовлення, через яке він прагнув виразити своє розуміння сутності світу, його глибинної реальності, його духовного буття.

Вірші “Асоціації з Бодлером” (по суті, це вільний переспів бодлерівського сонета “Відповідності”) і “Будівельники”, що ознаменували новий етап у творчості Кавафіса, написані після п’ятирічної перерви, свідчили про символістську орієнтацію поета. У “Будівельниках “Кавафіс вперше створив інакомовну узагальненість при відтворенні сучасного суспільного життя, що стане головною ознакою його зрілої художньої манери. Та поки що все останнє десятиріччя XIX ст. було для поета шляхом болісного пошуку своєї провідної зірки, метанням від одного зразка до іншого, від школярських переспівів до власних відкриттів.

Хоча кількість публікацій Кавафіса зростала (у цьому можна побачити ознаки першого визнання), та поет все гостріше усвідомлював, що виражальні засоби, які він використовує, не здатні втілити його задумів. Вистражданість цього особистого досвіду яскраво відчувається у вірші Кавафіса “Тімолаос-сиракузець” (1892). Хоча його герой – досвідчений і визнаний художник, “найперший музикант у найпершому граді сицилійському”, та слава і багатство його не втішають, причина його “незримої печалі” – у відчутті “невідворотного безсилля” виразити ту музику, якою “переповнена душа”.

Атмосфера меланхолії у віршах Кавафіса згущується. Сум, похмурість, душевна пригніченість ліричного героя то прориваються з романтичною імпульсивністю, то втілюються у мінорній тональності, в образах символічної наповненості. Мотиви старості та смерті передають авторське відчуття недосконалості та швидкоплинності буття (“Наступне”, 1892; “Чотири стіни моєї кімнати”, 1893; “Свічки”, 1893).

“Свічки” – перший із ранніх віршів, від якого Кавафіс не відречеться. У майбутньому “Свічки” стануть хрестоматійними, і в уявленні багатьох наступних поколінь греків поетичний образ про-минущості людського життя буде асоціюватися перш за все з цим символом Кавафіса. Контраст між стриманою об’єктивністю початку і наростаючою суб’єктивністю фіналу, емоційно насичені повтори та гіркі вигуки двох останніх рядків створюють особливу інтонацію душевної сповіді.

Поряд із віршами, у яких гірке невдоволення життям виражається безвідносно до конкретних умов і обставин (вплив поетики символізму тут особливо помітний), Кавафіс написав і ряд інших творів, де тема індивідуальної долі поставлена у контекст конфлікту з оточенням і водночас соціально вмотивована. У вірші “Тому, хто низько впав”(1894) антагоністичні відносини особистості й оточення є наслідком зубожіння ліричного героя: він вибитий з життєвої колії, приречений на злидні та зневагу. Незвична, навіть для раннього Кавафіса, експресія свідчить про авторське співпереживання, відголосся особистого болю, ураження особистими невдачами (вимушена служба в Управлінні меліорації, “зрада” своєму призначенню). У вірші “Місто” (1894) ту саму тему – особистість і оточення – він вирішує у новому ракурсі. Головний акцент К. робить на особистій відповідальності людини за свою долю. “Місто” Кавафіса увійде у грецьку поезію як символ об’єктивної реальної дійсності, яка не дозволяє людині уникнути відповіді на найважливіші життєві питання.

У віршах “Стіни” (1896), “Додавання” (1897), “Вікна” (1897) конфлікт між особистістю й оточенням пов’язаний уже з умовами та можливостями суспільної активності людини. Трагедія самотності, неможливість активного втручання у життя, відтворювана поетом, була бідою самого Кавафіса. Відлучення від суспільної діяльності (і вимушене, і водночас добровільне) він переживає болісно, але, попри все, не приймає хижого, бездуховного укладу життя, песимістично дивиться на перспективи суспільного розвитку.

З посиленням у творчості Кавафіса соціальної теми (з тенденцією до типізації та об’єктивізації зображення) пов’язаний поступовий відхід поета від романтичних і символістських позицій. Рухаючись до реалістичності, Кавафіс визнає ідею символу як джерела поетичної образності, ефективного засобу художнього узагальнення реальності. Так виникають античні маски Кавафіса – вірші, у яких опис “давніх днів” через вічні образи висвічує сучасність.

У перших спробах використати античне підгрунтя (“Міміямби Герода”, 1892; “Александрійський купець”, 1893; “Нічна поїздка Пріама”, 1893; “Невдоволений глядач”, 1893, та ін.) шліфується точність і влучність спостережень, графічність зображення, оперування епічною лінією лірики, майстерність сюжетного розвитку в рамках мініатюри. Наприкінці 90-х pp. від цих картин, що відтворюють серію життєвих обставин, Кавафіс усе впевненіше переходить до зображення ключових життєвих проблем. Про це свідчить, наприклад, зіставлення тематично близьких віршів “Радощі мешканців Таранто” (1897) й “Очікуючи на варварів” (1898): від ескізної замальовки у першій поезії Кавафіс переходить до панорамної картини, сповненої глибокого символічного змісту, – перед нами Місто, що символізує неодмінне руйнування світу. Характерно, що у вірші “Очікуючи на варварів” К. використовує драматизовану, майже театралізовану форму, яку у майбутньому застосовуватиме дуже активно.

Початок 900-х років – знакова межа у творчості Кавафіса. Поет утверджується у своїй творчій манері. Мета і засоби отримують бажану прозорість, і Кавафіс відчуває потребу переглянути створене ним, відкинути чи переробити те, що не відповідає рівню його смаку, філософських та естетичних критеріїв. У грудні 1904 р. він віддав у друкарню збірку “Вірші”, яку можна вважати наслідком проведеного відбору.

За рік до цього, у листопаді 1903 р., на сторінках афінського журналу “Панафінеа” з’явилася стаття відомого прозаїка, драматурга і критика Г. Ксенопулоса “Один поет” – історична, за визначенням грецької критики, стаття, що відкрила Кавафіса для грецьких читачів, заклала основи справжнього розуміння його поезії. Знаменно, що у цій статті реаліст Ксенопулос спеціально виділяє риси, які відрізняють Кавафіса від “голосної” романтичної поезії, яка все ще панувала у грецькій літературі: об’єктивність, мистецтво соціальної типізації. Особливу філософську та соціальну глибину Ксенопулос виявив у вірші “Фермопіли” (1901). Символ ратного подвигу – Фермопіли – Кавафіс вибудував “у буднях життя”, і програму відданості Фермопілам він виразив у підкреслено заземленому, абсолютно не героїчному контексті. Герої вірша самі будують свої Фермопіли, автор акцентує увагу на добровільному і цілеспрямованому характері їхнього рішення, яке означає усвідомлений вибір у житті. Ця поезія втілює життєве і творче кредо Кавафіса.

У вірші “Сатрапія” (1905) – наче доводячи від супротивного – поет утверджує символ Фермопіл у житті творчої особистості. Його герой, не витримавши натиску життєвих труднощів, відступає від свого призначення, відмовляється від творчості заради ілюзорного багатства та слави і приходить до неминучої поразки. Сюжетне оформлення надає поезії відчутного колориту життєвості, а історичне посилання переводить частковий випадок у ранг символічного, типового.

Поразка у боротьбі за те, щоби “зробити життя таким, як хочеш” – одна з улюблених тем Кавафіса. Їй присвячений класичний вірш “Залишає Діоніс Антонія” (1910), де поет закликає героя розлучитися з життям достойно – “без скарг і дріб’язкових образ”, не втративши надаремно дорогоцінних останніх хвилин, коли ще можна “насолоджуватися кожним звуком” “чарівної мелодії”. В “Ітаці”(1910) К. подав свою концептуальну тему більш розгорнуто: радість пізнання є сенсом існування; той, хто збагнув цю істину, не чекає від кінцевої мети, від своєї Ітаки, жодних інших дарів.

У 1910 р. Кавафіс здійснив нове, розширене видання своїх віршів і в наступні два роки ще прискіпливіше переглянув усе написане, після чого в каталозі його творів залишилася лише половина назв. Цей час – стадія творчої зрілості поета, усвідомлення своїх можливостей і завдань.

Ще до кінця першого десятиліття XX ст. Кавафіс знаходив свої сюжети у найрізноманітніших історичних епохах, але з 1910 р., починаючи з вірша “Залишає Діоніс Антонія”, він повернувся до епохи еллінізму. Кавафіс відчував у цьому матеріалі багато аналогій із сучасністю і писав твори, які у сукупності є своєрідним романом-епопеєю. Його мініатюри, наче частини і розділи роману, висвітлюють епоху в розвитку, через конкретні людські долі, пов’язані між собою. Описуючи той чи інший фрагмент історичного часу, Кавафіс розглядає його з різних сторін, виводячи на передній план то масові сцени (“Александрійські царі”), то індивідуальні портрети (“Цезаріон”). У поезіях “Битва біля Магнезії”, “Антіоху Єпіфану”, “Деметрій Сотер”, “Невдоволення Селевкіда”, “Ороферн”, “Улюбленець Александра Вала” Кавафіс відтворює епоху, що передує еллінізму.

У зрілій творчості поет відходить від романтичного зображення видатних історичних постатей; його приваблюють постаті непомітні, периферійні – саме в них поет втілює моделі масової свідомості, типові характери епохи.

Дослідники творчості Кавафіса зауважують, що пізні вірші поета вирізняються глобальним, всесвітнім баченням, узагальненнями загальнолюдського значення. Справді, художня система Кавафіса отримує в них логічну завершеність, концепція історичного процесу – афористичну оформленість.

В останній період творчості Кавафіс звертається до зображення пізньоримської епохи – часу гострих зіткнень християнства та язичництва (вірші, присвячені Юліану Відступнику).

Критика відзначає такі характерні риси творчості Кавафіса: “вживання” в атмосферу далеких епох, епіко-драматичний склад його творчого мислення, вибір короткої форми, широких узагальнень, різноманітних смислових проекцій, динамізм інтелектуального первня.

Твори Кавафіса перекладені багатьма мовами світу. Окремі вірші Кавафіса українською мовою переклали Г. Кочур, О. Пономарів та ін.

За С. Ільїнською


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


КАВАФІС, Константинос

Categories: Біографії

Links