Караюсь, мучусь, але не каюсь – життєве кредо Тараса Шевченка, поета, людини, революціонера-демократа
Караюсь, мучусь, але не каюсь – життєве кредо Тараса Шевченка, поета, людини, революціонера-демократа
“Караюсь, мучусь, але не каюсь” – під цими словами може підписатися кожна мужня людина альтруїстичних переконань, яка здатна на боротьбу і муки в ім’я щастя для всіх.
І така стійкість, мужність, принциповість не дається людині з народженням. Все це виховується і гартується протягом життя. Яскравим прикладом формування такого життєвого кредо є доля і життя Т. Г. Шевченка.
Жорстоко знущалася над ним мачуха, але малий Тарас
У того ж таки дяка
гарненько вкраду п’ятака…
…Куплю паперу аркуш, і зроблю
маленьку книжечку; листками
та візерунками з квітками
кругом листочки обведу
і списую Сковороду.
Інший дяк, хіромант, глянувши на ліву долоню хлопця, заявив, що художника з нього ніколи не буде. Гірко було Тарасові це чути, але не відступився – шукав іншого вчителя. Тяжко карався (і стусанів за-знав, і різок) козачок пана Енгельгардта за те, що змальовував картини, які висіли у панських покоях. Але знову ж таки не каявся.
І в особистому житті не щастило юнакові: загинула, занапащена паном-офіцером, його подруга дитячих років, його перша любов Оксаночка, відібрали у нього іншу дівчину, до якої відчув тепло в душі, покоївку гликеру. Але і тут не каявся.
Отож протягом всього життя гартувалася у ньому оця здатність каратись, мучитись, але не каятися, не відступати, не йти на компроміси. Таким він був як людина, таким став і як письменник, художник, революціонер-демократ.
1844 року у поемі “Сон” Шевченко дошкульно висміяв царів і царизм.
Цариця у цьому творі “мов опеньок засушений, тонка, довгонога”, цар – опухлий від похмілля, “аж посинів”, як ведмідь, що виповзає з барлогу і починає мордобій тощо. До речі, на мордобої тримається, на його думку, увесь царизм. Через рік Шевченко пише другу велику сатиричну поему – “Кавказ”, де Росія постає “тюрмою народів”, а Прометей – філософським образом, що закликав народ до активної дії і до віри у перемогу над самодержавством.
Все сильніше і відвертіше звучить у його творах протест проти існуючого ладу. Але одна лише творчість не задовільняє Шевченкову потребу у боротьбі проти ненависного устрою, він все активніше долучається до політичної революційної діяльності. 1846 року Шевченко вступає до таємного Кирило-Мефодієвського товариства.
За це поет був засланий в Оренбурзькі степи, у каторжну солдатчи ну, але і тут він мріє “потримати в руках святопомазану чуприну” і проголошує:
Бодай кати їх постинали
Отих царів – катів людських!”
(Поема “Царі”)
Саме у засланні Шевченко обирає за гасло ці слова – “караюсь, мучусь, але не каюсь”.
Ще 1845 року в “Заповіті” Шевченко закликав кайдани порвати і “вражою злою кров’ю волю окропити”, а 1859 року одразу після повернення із заслання він пише:
…громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить
Хиренну волю.
(“Я не нездужаю…”)
Тоді ж він пише “Ісаія. Глава 35”, сповнену оптимізму поезію, де докладно змальовуються мрії поета про те, якою має стати Україна, за яку саме її долю треба боротися – за країну, в якій не буде ні поневолення, ні національного гноблення, ні знущання над людьми.
Хіба така мрія була не вартою жертв?
Отже, щойно звільнений, хворий і зовсім старий у свої 43 роки поет і борець Шевченко не каявся, не корився, не зламався, бо карався і мучився, щоб здобути ліпшу долю для інших – не лише для себе – і не розкаявся в цьому до останнього подиху. Тому і безсмертний він. таких людей не забувають.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)