Йосиф Бродський Вистава з явами

Йосиф Бродський
Вистава з явами
“Вистава з явами” (“Представление”)
Переклад: Володимира Ляшкевича
“Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!”
Ця місцевість так знайома, як окраїна Китаю!
Ця особа так знайома! Допиту знак замість тіла.
Полізначливість шинелі. Замість мозку – чорна кома.
Замість горла – темний вечір. Замість буркал – знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, представник сім’ї народів.
Вийшов так громадянин,
що виймає зі штанин.
“А по чому радіола?”

“Хто такий Савонарола?”
“Є скорочення можливість”.
“Де нужник, вкажіть на милість!”
Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
В чистім полі поїзд мчиться з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
З викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
Оживляють килим снігу, полустанки і розвилки
Обдаючи лиховмістям в горло влитої горілки.
Згризши лігвища нутро,
вовки виють “Йо-мойо”.
“І життя – мов лотерея”.
“Вийшла заміж за єврея”.
“Довели союз до ручки”.
“Дай червонець до “получки”.
Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним мецо-сопрано.
У крамниці – кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
Обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть влігся всередині розчарований конечно
Труп-кумир, як фіш на блюді, фарширований доречно.
Добре як, курок звести
й занімів, гріб стерегти.
“В очі не дивись-ми – діво:
так чи сяк підеш наліво”.
“Піп у дім пустив собаку”.
“Вмерли обидва від раку”.
Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне “Шипром” з комсомолом.
Попередник він Тарзана: самописка – мов ліана,
В зад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се – великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї правнуки босі знудьгувалися по м’ясу.
Чудо-юдо: ніжний граф
змістом став книжкових шаф!
“І мін’єту вчив-ї стільки”.
“Що за шум й немає бійки?”
“Крив останніми словами”.
“Хто останній? Я за вами”.
Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
Кажуть “Що воно за лажа” або “Зцукрене повидло”.
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
Наповзаючи повсюди на сором’язливе бидло.
Стужавілу за причалом хвилями несе “Аврору”,
Щоб пальнуло на початку безперервного терору.
Ой ти, участь корабля:
скажеш “плі!” – почуєш “бля!”
“Шлюбом брав її, – не браком!”
“Все одно поставлю раком”.
“Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити зовсім не зносимо”.
Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вид на дане місто – сів якщо в бомбардувальник.
Глянь – набрякнувши, мов вата, із нескром’я влоговини,
Розплодились без резону хмари і в архітектурі.
Кремль маячить, як та зона; кажуть, що в мініатюрі.
Вітру свист. Совиний гук.
Ворону від дятла стук.
“Гомонять, відкрився пленум”.
“Вгрів їй між очей поліном”.
“Над арабські мирні хати
гордо лине жид пархатий”.
Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться між себе швидко, натискають на собачку,
І димить самотньо люлька… Так, на думку режисера,
Дав кінці Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять в почесній варті пасма гір Кавказу вснулі.
Із коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак ікло й язик
тисне в згризений шашлик.
“Бачив ти Дерсу Узала?”
“Я тобі не все сказала”.
“Раз чучмек, то вірить в Будду”.
“Сука будеш!” “Звісно, буду!”
Суне з гвалтом Закордоння, з забороненим півкулям
І з пророслим із кишені горизонтом, вкрай огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, чи ж бо Шарлем,
Зачіпається закону, з митного кипить податку,
Ще й волає: “Як живете!” І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті – ні чорта ж-бо на звороті.
Пролетаріату стан
марширує в ресторан.
“О, в цих шкарах ти мов янкі”.
“Я ламав її щоп’янки”.
“Був простим завжди робочим”.
“А між тим, усі ми дрочим”.
Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барви хакі,
Атомну заносять бомбу з балістичним із снарядом,
Пританцьовують, кружляють: “Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом”.
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.
Входиш в спальню – тобі на:
на подушці – ордена.
“Де яйце, там “сковородка”.
“Кажуть незабаром “водка”
знову буде “по-рублю”.
“Мам, я татка не люблю”.
Входить дехто православний, каже: “Я тут повноправний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться, вдовольнитись з Ярославни.
Дайте-ж бо перехреститись, а як ні – в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю – Заходу думки. Заразу –
Грай гармонь, глуши, благаю – саксофон, вичаддя джазу”
І цілують образа
з плачем жертви обріза…
“Нам – біфштекс “по режисерськи”.
“Бурлаки Сєвєроморські
тягнуть крейсер по воді,
опромінені й худі”.
Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
В мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
І російською між себе, промовляють: “Все пропало,
А) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
Б) ікра, севрюга, жито; в) красуні прикрі білі.
Але – мало алфавіту. І дитя з колиски, милі
вчувши “баїньки-баю”,
промовляє: “мать твою!”
“Руку втис в шахну, вітавшись.”
“Підмахну – і в Сочі”. “Склавшись,
лейкоцит із антрацитом
іменуються Коцитом”.
Входять строєм піонери, хто – з моделями з фанери,
Хто – з написаним рукою власною дзвінким доносом.
З того світу, мов химери, палачі-пенсіонери
Їм зворушливо кивають, заповзятим і курносим,
Що врубають “Руський бальний” і вбігають в хату тяті,
Щоб прогнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.
Що попишеш? Молодь – се ж:
не задушиш, не уб’єш.
“Харкнув в суп, щоб знять досаду”.
“Я з ним поруч й срать не сяду”.
“А моя ж, як та мадонна,
не бажає без гондона”.
Входить Лебідь із Відбитком в круглім дзеркалі, в якому
Взвод беріз іде навприсяд – першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, уява чия розігріта гренадером,
Лиш несмілого десятку, рве нігтями бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
З голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:
“Інвалід, а інвалід,
все нутро моє болить”.
“Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!”
“Це є сука, чи щось ліпше?”
“Свара наслідку й причини
припиняється з кончини”.
“Мусор” з криком:”Досить!” – входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в “сезамі”.
Чи то правнук, чи то прадід в рудних надрах возик котить,
Обіллявшись щедрим надрам в масть криштальними сльозами.
І за смерті перевалом, місячним залитим воском,
Сяє зі щелепи злотом фікс довічним мерзлим лоском.
Знать надовго стачить жил
тих, хто голови зложив.
“Хата є, іти боїться “.
“Я не блядь, я кранівниця.”
“Виникло життя мов звичка
ще до курки і яєчка”.
Ми заполонили сцену! Лишилось вповзти на стіну!
Знестись соколом під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б’ючи піну,
Хором раптом спокуситись, щоби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлитись в форму масі,
Крім кладовища і, звісно, черги чорноти при касі?
Ех, даєш степи й моря
без піврозпаду ядра!
“Строк без осуду волів б я!”
“Хто кричить: “Тримай злодія!”?”
“Малювала члена в зошит”.
“Відпустити, Христом просить”.
Входить Вечір в Справжнім часі, дім у чорта на задвірках.
Скатерть і фіранка спорять в убранні, відкрившись зору
О, якби не серце часом – даний лепет так, у лапках –
Відчуття, немов віднятий Лобачевським від простору.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
Очі збільшити не можуть “шість на дев’ять” тих, хто вмерли,
ким зійшла густа трава.
Що ж – суть справи не нова.
“Від любові будуть діти.
Ти тепер один на світі.
Пам’ятаєш як, бувало,
я в пітьмі нічній співала?
А то – кицька, а то – мишка.
А то – табір, а то – вишка.
То – плин часу тихим сапом
зводить в пам’ять маму з татом”.
(1985)