ІЗ КНИЖКИ “НОВЕ ЖИТТЯ” (VITA NUOVA) – АЛІГ’ЄРІ ДАНТЕ
АЛІГ’ЄРІ ДАНТЕ
(1265-1321)
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ
ПЕКЛО
Дія Комедії розпочинається в “середині життя” Данте, тобто тоді, коли йому виповнилося 35 років (1300 p.). Саме тоді він, буцімто, вирушив у подорож потойбіччям. Насправді ж поема створювалася з 1307 р. Така гра з часом дає поету змогу вдатися до “пророкування” подій, які вже відбулися до початку написання твору. Цей прийом використав Вергілій у “Енеїді” (“Пророцтво Анхіза”). Серед персонажів поеми – міфологічні, легендарні та біблійні герої, реальні історичні
У першій частині поеми Данте поєднав античні уявлення про підземний світ (Одіссей Гомера та Еней Вергілія ще за життя спускалися в Аїд) з видіннями середньовічних християн. Суддями й охоронцями Пекла в Данте є античні персонажі:
До Пекла вела брама, за якою мухи й оси жалили нікчемних, які не зробили вибору між Добром і Злом. Інші душі переправлялися через Ахерон власне до Пекла. У 1 колі (Лімбі, ямі з темними ярами в сутінках) перебували нехрещені немовлята й доброчесні нехристияни. У 2 колі пекельна буря крутила й кидала в бездонні кручі сластолюбців. У 3 колі Цербер шматував пазурами ненажер, які потопали в багні. Марнотратники та скнари штовхали тягар у 4 колі. 5 коло – Стігійське болото. У ньому гнівні оскаженіло гризли, дряпали і штовхали один одного. На дні лежали ледарі, які змарнували свій талант. 6 коло – місто Діт, де єретики палали в гробницях. 7 коло складається з 3 поясів. У 1 поясі в кривавому потоці каралися тирани, насильники над ближніми; у 2 поясі насильники над собою та своїм майном перебували у вигляді сухих дерев; у 3 поясі під пекельним дощем були насильники над природою та мистецтвом і богохульники. 8 коло складалося з 10 ровів. У 1-му – чорти били бичами звідників і спокусників. У 2-му – у грязюці вовтузилися підлесники. У 3-му головою вниз по пояс у землі загрузли святокупці, ноги яких були охоплені полум’ям. Віщуни, з викрученими шиями так, що сльози стікали по спині, знаходилися в 4 рові. Хабарники в 5 рові кипіли в смолі. У 6 рові лицеміри згиналися під тягарем свинцевого обладунку під золотим одягом і йшли по розіп’ятому на землі Каїафі, який засудив на смерть Ісуса. У 7 рові отруйні змії жалили злодіїв. У 8 рові горіли лукаві порадники. У 9 рові від страшних ран страждали призвідники розбрату. У 10-му – смажили фальшувальників слів, грошей, металів і людей. У 9 колі (крижаному Коциті) каралися зрадники. У 1 поясі – Каїні – мерзли зрадники рідних. У 2-му – Антенорі – зрадники батьківщини й однодумців. У 3-му – Толомеї – зрадники друзів і співтрапезників. У 4 поясі вмерзли в кригу зрадники благодійників. У центрі Пекла по пояс у кризі знаходився Люцифер, голова якого мала 3 обличчя. Пащі Люцифера розривали Іуду, а також Брута й Касія, убивць Юлія Цезаря.
ПІСНЯ ПЕРША
В путі життя, на середині саме,
Я опинився в пралісі густому
І йшов наосліп негрями-ярами.
Аж моторошно робиться самому,
Коли згадаю праліс той заклятий,
Бір непрохідний в мороці страшному!
Напевне, завдяки якомусь диву
Туди я втрапив: сон нагнав знемогу,
І загубив дорогу я правдиву.
Однак, добившись до горба крутого,
Що ним кінчалась та страшна долина,
Яка в мені посіяла тривогу,
Побачив я вгорі, що верховина
Сонячнім світилася промінні,
Котрим всякчас керується людина.
Тоді нараз позбувся я тремтіння,
Навіяного дикістю природи
У ніч, що так тривожила сумління.
Як той, хто, врятувавшись від пригоди,
Задиханий, на берег вийде з моря
І дивиться здаля на бурні води,
Так дух мій, утікаючи від горя,
Оглянувся, щоб зміряти дорогу,
Де смерть чатує в пильності суворій.
Спочивши тілом від шляху тяжкого,
Я рушив знов долиною пустою
Угору, ставлячи на камінь ногу.
Я вже стояв під самою горою,
Коли пантера бистра, розшаліла,
Із шкурою плямистою, рябою,
Мене в моєму русі зупинила.
Прогнать її – було і думать годі,
І далі йти зробилося несила.
Уже погожий ранок грав на сході,
І підіймалось сонце із зірками,
Що з ним були, коли Господь в природі
Красу їх вперше засвітив над нами, –
І я відчув надію нелукаву
Збороть потвору, що вкривали плями.
Та враз нову помітив я появу,
І знову страх пойняв мене шалений:
З’явився лев, що грізну мав поставу.
Здавалось, він ішов напроти мене,
Піднявши лоб, і все навкруг тремтіло, –
Такий він був од голоду скажений.
Вовчиця теж, худе зігнувши тіло,
Ішла на мене, сповнена жагою, –
Багато душ від неї сиротіло.
Віч-на-віч із потворою гидкою,
Мов скаменів я, острахом повитий,
І попрощався у думках з горою.
Як до безодні йшов я полохливо,
Куди мене гонила зла тварина,
Німотний муж з’явивсь, мені на диво.
В пустелі, де гнітила самотина,
Гукнув йому я: “Змилуйсь надо мною,
Хто б ти не був, примара чи людина!”
А він: “Я був людиною живою;
Батьки мої в Ломбардії вродились,
У Мантуї, над тихою водою.
Я був поет, піснями я прославив
Анхізового сина, що із Трої
Пішов, як грек в огні її зоставив.
Та ти чому вернувсь до долі злої?
На гору чом не сходиш пречудову,
Що є початком радості живої?” –
“То ти Вергілій1, джерело, що мову
В нас розлило, поезії світило?
Йому сказав несміливе я слово. –
Ти – вчитель мій, улюблений віддавна,
У тебе тільки взяв я стиль принадний,
Яким ім’я здобув для себе славне.
Глянь, перед звіром став я безпорадний
Мені, славетний, стань у допомозі,
Бо весь від жаху я дрижу, безвладний”. –
“Змінити мусиш напрямок в дорозі2, –
Він мовив, горе бачивши безкрає, –
Якщо рятунку прагнеш у тривозі.
Цей звір, що став ти перед ним в одчаї,
Дорогою не пропуска нікого,
Спиняє всіх і люто убиває.
1 Вергілій у Середні віки користувався легендарною славою мудреця, чародія і провісника християнства. У “Божественній комедії” він веде Данте через Пекло й Чистилище до Земного Раю, – символу розуму, то спрямовує людей до земного щастя.
2 Данте ще не підготовлений до того, щоб подолати “вовчицю” і зійти на відрадний пагорб. Перед цим він має відвідати три загробних світи.
З ним різні парувалися тварини,
Та прийде Пес1 до лютої вовчиці,
І від зубів його вона загине.
Тепер одну даю тобі пораду:
Іди за мною, я за провід стану,
За вічну поведу тебе ограду2.
Там голосіння вчуєш із туману,
Людей побачиш старовинних муки,
Що другу смерть вважають за бажану3.
Побачиш тих, що і в огні розпуки1
Не знають, твердо вірячи до краю
З блаженними колись діждаться злуки.
Якщо ж дістатись хочеш ти до раю,
Поможе в тім душа гідніша; з нею
Ти підеш, я ж тебе покинуть маю,
Бо володар над небом і землею,
Що я Його не визнавав закону,
Не допуска мене до емпірею.
Всі царства визнають його корону, –
Лиш там престол він має і столицю.
Блажен, хто в ньому знайде оборону!”
Він рушив, я пішов його слідами.
ПІСНЯ ДРУГА
Відходив день, і всі земні тварини
Звільняв вечірній присмерк від утоми;
І тільки я, на всій землі єдиний,
Вів боротьбу самотнього сіроми
З дорогою, а водночас з журбою,
Про що й скажу, в правдивості свідоміш.
І я почав: “Поете, мій вожатий!
Глянь, чи мій дух настільки є живучий,
Щоб зміг ступить я за поріг проклятий.
Ти кажеш, батько Сільвія5 могучий
Живим одвідав селище довічне
І залишився цілий і квітучий.
1 Пес – майбутній рятівник Італії, який переможе вовчицо, що заважає суспільному устрою.
2 Тобто в Пекло.
3 Грішники, які померли тілесною смертю, хотіли б померти й душею, щоб їхні муки скінчилися.
4 Тобто серед спокутних мук Чистилища.
5 Батько Сільвія – Еней, відвідини яким Аїду описані в “Епеїді” Вергілія.
Сосуд обрання1 ту ж пройшов дорогу,
Щоб чистій вірі, джерелу спасіння,
Добути в ній безсмертну допомогу.
Та чи для мене ласка Провидіння?
Я ні Енея, ні Павла не гідний,
Бо ж я звичайне на землі створіння.
Хай і здобуду поворот свобідний,
Та подорож моя зухвальством буде.
Мудрець, для тебе все це очевидне!”
Так я тоді, мов нерішучі люди,
Що від мети свої відводять очі,
Бо сумніви їм розривають груди,
Спинивсь над прірвою в початку ночі.
Від дум тяжких смертельно я втомився,
Хоч спершу йшов за вчителем охоче.
“Як, слухаючи, я не помилився, –
Великодушний провідник озвався, –
То страх у тебе в серці оселився.
Щоб ти не мав до сумнівів нагоди,
Знай, в чім мойого прибуття причина,
Бо гідний ти цієї нагороди.
Де піднебесна простяглась країна,
Жона мене покликала чудова,
І перед нею став я, мов дитина.
Вона сіяла, мов зоря ранкова,
І мовила, як ангел променистий,
Уживши знов свого земного слова:
“Поете з Мантуї, душею чистий,
Котрого слава в світі ще лунає
І світиться, як вічний стовп огнистий!
Мій друг нещасний на землі блукає,
Потрапив до страшної він пустині,
Тяжка тривога дух його поймає.
То ж чаром слова мудрого свойого
І всім потрібним для його спасіння
Зроби, щоб суму я збулась гіркого.
Магія числа “З” і поема Данте
Уже відоме вам із розділу “Міф і література” ідеальне (“магічне”) число “З”, яке в прадавні часи означало три рівні Світового Дерева (“низ” – “середина” – “верх”)й світобудови (підземний світ – світ людей – світ богів), у добу Середньовіччя в християн символізувало Святу Трійцю: Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого, що теж ураховував автор “Божественної комедії”.
Мабуть, не випадково Данте винайшов строфу саме з трьох рядків (терцину), а також поділив свій твір на три частини: “Пекло” “Чистилище”, “Рай”.
1 Тобто апостол Павло, який, за легендою, нібито відвідав Рай і Пекло.
Я – Беатріче; це моє веління!
Я відтіля, де буду знов сьогодні1.
Любов дає словам моїм горіння.
Як стану я перед лице Господнє,
Не раз Йому про тебе нагадаю”.
І відповів душі я благородній:
“Жоно прекрасна, що прийшла із Раю!
Ти рід людський так піднесла, єдина,
Що він сягнув самого неба краю.
Скажи лише: як зважилась прибути
До цього ти похмурого падолу
З вершин, куди жадаєш знов вернути?” –
“Скажу одверто, – мовила спрокволу, –
Чом відтіля, де сяйвом все повите,
Зійшла я сміливо в пекельне коло.
Бояться слід нам тільки зло творити,
А більше не лякаймося нічого, –
Це ти повинен добре розуміти.
Таку дістала силу я від Бога,
Що не жахаюсь жодної пригоди
І не займуся від огню земного”.
Коли вона мені це проказала,
Поглянула на мене у зітханні
І в путь мене, не гаючись, послала.
І от прийшов я, як звеліла Пані,
І звільнюю тебе від того звіра,
Що шлях спинив твій у краї незнані.
І що тепер? Відкіль твоя зневіра?
Чому закрався сумнів до уяви?
Де ділася твоя відвага щира?..”
Немов квітки, що голови схиляють
У заморозі, а як сонце блисне,
Підносяться і знову розквітають,
Так подолав я сумнів ненависний,
Відважно зрікся страху та відчаю
І в слово те повірив благовісне.
І я ступив на шлях стрімкий та дикий.
1 Тобто з Раю.
“Крізь мене йдуть у селище печалі,
Крізь мене йдуть у вічне місто болю,
Крізь мене йдуть між покоління впалі.
Спорудник мій явив тут правди волю,
Дух мудрості тут Божої ясніє,
Любов свята витає в цім околі,
Вона одвіку в темряві зоріє;
Як їй, мені кінця нема і краю.
Хто йде сюди, покинь усі надії!”
Такі слова, що кличуть до відчаю,
Я прочитав над брамою при вході,
Тому сказав: “Учителю й вожаю!
Страшніших слів немає у природі!”
І він, премудрий: “Страх тут ні до чого,
Іди відважно – тут вагатись годі”.
І він тоді узяв мене за руку
З лицем ласкавим, що мій сум прогнало.
І ми ввійшли в таємний край розпуки.
Там від плачів, зітхань, благань лунало
Усе повітря, де не сяли зорі,
Так що пролив я також сліз немало.
Говірки й мови у жахливім хорі,
Болючі зойки, стогін безнадійний
І сплески рук, знесилених у горі,
Творили шум безладний, неспокійний
В повітрі, де нема ні барв, ні краю,
І шум той був як вихор лиховійний.
І я, почувши ту шатену зграю, Промовив:
“Що це, вчителю ласкавий?
Хто люди ці у пазурах відчаю?”
А він мені: “Це душі, що ні слави,
Ані ганьби в житті не заслужили;
За те й карається їх рід лукавий.
Тоді почув я плач несамовитий,
Скорботою навіяний тяжкою, –
Його ніщо не може заглушити.
Пекельна буря, вітри там кипучі
Хапають душі у танку скаженім
І кидають їх у бездонні кручі.
І зрозумів я: тяжко так карають
Тих, що в житті грішать жагучим тілом
І любострастям розум убивають.
Немов шпаки під зиму стадом цілим
До півдня мчаться на невтомних крилах,
Так душі ті на вихрі розшалілім
Туди, сюди летять до меж немилих
І не знаходять ні душі живої,
Щоб пожаліла грішників безсилих.
Як журавлі в час осені глухої
Летять з піснями в сонячну країну,
Так, вирок долі клянучи лихої,
Кружляють скорбні тіні. В ту хвилину
Учителя спитав я: “Хто ці бідні,
Що мучаться в тій бурі без упину?” –
“Вони покари, – відповів він, – гідні.
Он та, що виступає перед ними,
Була владарка у країні східній,
Розкошами уславлена своїми.
Ця деспотка й підданцям дозволяла
Пороку своєвілля невситиме.
Семіраміда це, що Ніна мала
За мужа. Як взяла її могила,
Султанською її держава стала.
А та1 з любові руки наложила
На себе, осквернивши прах Сіхея;
Он Клеопатра, що ввесь вік грішила.
Паріс, Трістан…” – Так линули у тучі
Коханці ті, що за гріхи страждали,
Як долі суд прирік їм неминучий.
1 Карфагенська цариця Дідона, удова Сіхея, яка вкоротила собі віку, коли її покинув Еней.
І я почав: “Я хочу розмовляти
З двома отими, що летять у парі1,
Куди лиш вітер їх несе крилатий”.
І він сказав: “Зажди, коли примари
Наблизяться, тоді в ім’я любові
Проси, і прийдуть”. Тут вони від хмари
Враз одділились, до речей готові,
І я гукнув: “О душі, горем биті,
Я хочу з вами стрітися в розмові!”
Як голубів, що пристрастю повиті,
Щаслива пара до гніздечка лине,
І крила в неї широко розкриті,
Так тої ж відокремились хвилини
Ті дві душі з Дідониної зграї,
Почувши голос приязний людини.
“О ти, чий дух нам співчуття являє,
До тих крізь темні ти прийшов простори,
Що кров їх досі землю обагряє!
Ми до розмови станемо з тобою,
І поки вітер буде спать сердитий,
Розповідатимем. Над По-рікою
Вродилась я. Садами оповите
Все місто наше. В море річка вільна
Там плине, щоб з притоками спочити.
Там я вродилась. І любов всесильна
Його моєю вродою скорила,
І смерть обох спіткала невідхильна.
Любов обох нас міцно полонила,
І так ми покохалися взаємно,
Що й тут нас жодна не розлучить сила.
Любов і смерть – тікать від них даремно!
Каїна вбивцю нашого чекає”.
Так тінь мені промовила таємно.
Я жалощі відчув тоді безкраї,
Поник обличчям і застиг, похилий.
Мені ж поет промовив: “Чим страждає
1 Це й у Пеклі нерозлучні тіні Франчески да Piміні й Паоло Малатеста. Франческа – донька Гвідо да Полента, синьйора Равенни, була віддана за некрасивого й кривого Джанчотто Малатеста, сина ватажка рімінійських гвельфів. Коли Джанчотто дізнався, що Франческа покохала його молодшого брата Паоло, він убив їх обох. Це сталося між 1283 і 1286 р. Свій останній притулок вигнанець Данте знайшов у племінника Франчески Гвідо Новелло да Полента, синьйора Равенни.
Твоя душа?” – “Які ж то дивні сили, –
Я відповів, – яка жага фатальна,
Які чуття їх вік занапастили!”
Вона мовчала, тиха і печальна,
І мовив я: “Твої, Франческо, муки
Мене смутять, немов сльоза благальна.
Та розкажи, згадавши день розлуки,
Як ви дійшли до таємниць кохання,
Як сплів Амур невинні ваші руки?”
Вона ж: “Немає більшого страждання,
Як щастя дні у горі споминати;
Це й твій учитель скаже без вагання.
На самоті у тиші присмерковій
Читали книгу ми про Ланчелота1,
Іще не грішні навіть у розмові.
Проте всякчас ми червоніли потай,
Коли одне дивились на одного,
І з книги перейшла на нас турбота…
До уступу ми дочитались того,
В якім закохані уста з’єднали,
І він бажання не стримав палкого,
Уста його – мої поцілували.
Була та книга нашим Галеотто!
І того дня ми більше не читали”.
Так виливала тінь свою скорботу,
А друга плакала так наболіло,
Аж охопила млість мою істоту,
І я упав, неначе мертве тіло.
1 Французький роман XII ст. про лицаря Круглого Столу Ланцелота і його любов до королеви Джіневри, дружини короля Артура. Своєрідним посередником у коханні Джіневри й Ланчелота був лицар Галеотто, що умовив королеву поцілувати сором’язливого героя. Цей роман було перекладено й італійською мовою.
Ріки Аїду (античного пекла) протікають і в Дантовому Пеклі. По суті, це – один потік, утворений слізьми Критського Старця. Він начебто знаходиться на о. Крит, на якому за золотої доби панував Сатурн. Голова в Старця із золота, груди – срібні, пояс – бронзовий, ноги – залізні, спирається він на глиняну стопу правої ноги. Це емблема людства, яке змінюється
З часом і пройшло через золотий, срібний, бронзовий і залізний віки. Тепер воно спирається на крихку глиняну стопу, і незабаром настане його кінець. Уся статуя, крім золотої голови, розколота. Сльози старця проникають у надра землі й утворюють Ахерон (грец. ріка скорботи), що оперізує перше коло Пекла. Потім, стікаючи вниз, він утворює болото Стікса (грец. ненависний), інакше – Стігійське болото, у якому карають гнівних і яке обрамляє стіни міста Діта, що оточують безодню Нижнього Пекла. Ще нижче він стає Флегетоном (грец. пекучий), кільцеподібною рікою киплячої крові, у яку занурені насильники проти ближнього. Потім, у вигляді кривавого струмка, що називається все ще Флегетоном, він перетинає ліс самогубців і пустелю, де падає вогняний дощ. Звідси шумливим водоспадом рине вглиб, щоб у центрі Землі перетворитися на крижане озеро Коцит (грец. плач).
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
Я йшов сумний, сумую я і нині,
Коли згадаю, що в тій бачив ямі,
Та вчу свій розум вірити святині,
По світу не блукати манівцями
І, як добро мені дарують зорі,
В безумстві не стоптать його ногами.
Як той, хто повелів за себе мститься
Ведмедям, стежив пильними очима
За летом вогняної колісниці,
Що вознесла Іллю у вись незриму1,
І бачив тільки золоте проміння,
Мов зірку над просторами земними, –
Так я дививсь на вогників мигтіння,
Що душі грішні у собі таїли,
Як це далось мені до зрозуміння.
На край моста ступив я, певен сили,
І міг би впасти в прірву, як підтятий,
Коли б за камінь не вхопивсь похилий.
Те бачивши, ласкавий мій вожатий
Промовив: “Грішні в тих огнях таяться,
Судилось їм горіть і не згоряти”.
А я: “Мені самому догадаться Вдалось.
Та просьба в мене є велика:
Скажи, хто може в тім огні караться?” –
“Судилось Діомеду й Одіссею
Каратись разом карою одною, –
Сказав мій вождь. – Лукаві-бо душею,
1 За біблійною легендою, пророк Ілля на очах у пророка Єлисея вознісся на небо на огненній колісниці, запряженій огненними кіньми. Єлисей названий тут “Той, хто повелів за себе мститься ведмедям”. За тією ж легендою, ведмеді розтерзали хлопчиків, яких він прокляв за те, що вони сміялися над ним.
Вони конем завоювали Трою,
Яка тому дала початок роду,
Що ми його шануємо з тобою1″.
І я: “Коли в них річ не заніміла,
То я тебе, учителю, благаю,
Цікавість-бо всю душу охопила:
Заждімо, поки аж до цього краю
Наблизиться отой огонь рогатий,
Його спізнати ближче я жадаю”. –
Тож полум’ю промовив він хисткому,
Як стало розмовляти нам можливо
У тому середовищі німому:
“О ви, в огонь одягнені жахливо!
Коли за те для вас я у пошані,
Що давні дії вславить справедливо
Зумів у книзі, людям добре знаній2,
Постійте: хочу певно я дізнатись,
Як з вас один кінчив життя в блуканні”3.
Тут більший ріг із рокотом хитатись
Почав; од вітру наглого, буває,
Так ватра в лісі почина здригатись.
І полум’я, від краю і до краю
Мотаючись, немов язик людини,
Такі слова нам виразно віщає:
“Як від Цирцеї вирвавсь я, з долини
Біля Гаети4 (місто по закону
Назвав Еней пізнішої години), –
Ні Пенелопи дорогої лоно,
Ні любий син – ніщо не зупинило
Мене, що рвався в моря даль солону5.
Життя людське мене тоді манило,
І злочини, і хиби, і чесноти, –
І в мандри я налаштував вітрило.
Відкинув я житейські всі турботи
І в давнім колі друзів незрадливих
Поплив, од рідної країни потай,
1 Римська держава, яку, за античним міфом, заснував троянець Еней.
2 В “Енеїді”.
3 Тобто Одіссей.
4 Гора Цирцеї (Гаета, нині Монте – Черчелло) – недалеко від того місця, де Еней поховав свою годувальницю Кайету, назвавши цей край її іменем.
5 Мабуть, Одіссей, охоплений жадобою до знань, вирушив у фатальне плавання від Цирцеї, не повертаючись на Ітаку, куди його приваблювала любов до близьких.
Але припускають й інше тлумачення: навіть любов до сина, батька й дружини (Пенелопи) не змогли втримати його на батьківщині, куди він повернувся після перебування в Цирцеї (Кіркеї).
До берегів Іспанії дрімливих,
До краю сардів, до землі Марокко,
До островів квітучих і щасливих.
Уже ми всі постарілись глибоко,
Коли у тій протоці опинились,
Де Геркулес воздвиг стовпи високо1,
Щоб мореплавці тій межі корились.
Севілья залишилася позаду,
Праворуч, Сетта зліва залишилась.
Тоді покликав друзів я на раду,
Сказав: “Доріг багато проплили ми
В труді невтомнім, без лихої звади, –
Тож поки з почуттями ще земними
Не розлучились, – плиньмо, як герої,
Вперед, і доля світла нас вестиме!
Згадайте, діти ви землі якої!
Не для тваринної нам жити долі,
А для шукань, для мудрості ясної,
Для зір, що сяють нам на видноколі!”
Не слово так усіх розворушило,
Що й сам би їх не утримав я волі.
І от напнули знову ми вітрила;
Стерном до сходу ставши, ми помчали
Усе ліворуч2, мов несли нас крила.
Уже над нами зорі ті сіяли,
Що на півкулі нашій не видати3, –
По другій ми одважно путь верстали.
Вже відмінився місяць нам уп’яте4,
Від того дня, коли ми серед моря
Плили нові країни відкривати.
І от гора5 з’явилася в просторі
Така висока, як іще ніколи
Не бачив я у сонній навіть зморі.
Але даремне тішились ми, доле!
На нас ударив вітер із нальоту,
Тяжкі вали суденце побороли,
1 За античним міфом, на берегах Гібралтарської протоки Геркулес поставив два стовпи (” Геркулесові стовпи “) як межу для мореходів; це – мис Кальне (Гібралтар) на європейському березі та мис Абіла – на африканському.
2 Тобто на південний захід від Геркулесових стовпів.
3 Тобто зорі південного небесного полюса. Північний небесний полюс зник за горизонтом, отже, мореходн минули екватор.
4 Вже відмінився місяць нам уп’яте… – тобто минуло п’ять місяців.
5 Гора – Дантова гора Чистилища.
І тричі в глибині водовороту
Нас силою страшною обернуло1,
Смертельним жахом сповнивши істоту,
І море нас навіки проковтнуло”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
Хто зміг би, хоч без розміру та рими2,
Усі криваві муки описати,
Що встали перед нашими очима?
Язик тут людський змушений мовчати,
Бо розум наш і наше бідне слово
Ніяк не здатні весь той жах обняти.
І бочці не зрівнятися дірявій
З розтерзаною до нутра марою,
Що жодній і не снилася уяві.
Із-поміж ніг кишок звисали звої
І печінки з тим міхом визирали,
Де кал з поживи робиться людської.
Ми на нещасного дивиться стали,
А він руками розпанахав груди
І мовив: “Ось про мене як подбали!
Я Магомет3, призвідник до облуди!
Передо мною йде Алі4 з риданням,
Порубаний, що й не впізнали б люди.
Не меншим тут обтяжені стражданням
Усі, що єресь сіяли й розколи.
Посічені, вони тяжким стогнанням
Сповняють яму. Ходить чорт довкола,
Пильнуючи суворої розплати,
Що нам її не збутися ніколи.
Як тільки ми почнемо повертати,
Як трохи наші вигояться рани, –
Береться знову їх він розтинати.
Скажи, одначе, хто ти є, незнаний?
Чи не хотів би відтягнути кару,
Що судія призначив невблаганний?”
1 Страшна сила – тобто Бог, який заборонив живим людям доступ до гори Чистилища.
2 Тобто прозою.
3 Магомет (Мухам мед) (бл. 571 -632) – засновник ісламу, однієї зі світових (разом із християнством і буддизмом) релігій, що з’явилася після християнства й тим самим, на думку Данте, внесла у світ новий розкол.
4 Алі – зять Магомета, убитий 661 р. ударом шаблею по голові. Його прихильники (шиїти) утворили згодом окрему секту. Розглядаючи Алі як творця розколу вже в самому ісламі, Данте подає його і в Пеклі з розсіченою (розколотою) головою.
I вождь сказав: “Не мертвий він, примаро,
І не для мук у цім околі ходит
Ь І до дев’ятого спустився яру.
Мертвецький досвід мій його проводить
Із круга в круг пекельної безодні,
І вір, що слово це моє не зводить”.
Оті слова почувши благородні,
Більш сотні їх забуло власні болі
І очі в мене втупило холодні.
Я все дивився на потворні тіні
І бачив те, про що б не смів писати,
Коли б за свідка не узяв сумління.
Побачив труп тоді я безголовий,
Що й досі ще стоїть передо мною
В уяві, ніби образ загадковий.
Він власну голову держав рукою,
Немов ліхтар, вхопивши за волосся,
І щось кричав, не змішаний з юрбою.
Собі світить самому довелося,
Нещасному; він був – як два в одному,
По Божій волі два в одно злилося.
Спинивсь він при склепінні мостовому
І руки звів над головою вгору,
Промовивши крізь муку та утому:
“Поглянь, в яку я обернувсь потвору,
Ти, що живий блукаєш між мерцями!
Це вперше бачити твоєму зору.
Себе я славив на землі піснями,
Та Іоанну дав лиху пораду
Бертран де Борн1, і гірш немає плями.
Супроти батька сина я на зваду
Покликав, мов Ахітофел2 лукавий,
Що нашептав Авессалому зраду.
Я кревних розлучив у дні неслави,
За те від тіла голова й відтята.
Так на мені закон здійснився правий:
Яке злочинство, то така й відплата”.
1 Бертран де Борн, віконт Готфорський – славетний провансальський трубадур другої половини XII ст., який воював з рідним братом, із сусідами і спонукав інших до війни. Під його впливом принц Генріх (1155-1183), старший син англійського короля Генріха II, підняв бунт проти свого батька, який ще за життя коронував його (звідси титул: король). Називаючи його Іоанном, Данте, мабуть, сплутав принца Генріха з його молодшим братом.
2 Ахітофел (бібл.) – радник царя Давида, який заохочував його сина Авессалома, коли той повстав проти батька.
Якби я мав жорсткі та хриплі рими,
Які годяться до нори страшної,
Оточеної скелями тяжкими,
То, може б, сік з матерії трудної
І видушив для змалювання ями,
Яку й згадать не можна у спокої.
Бо то ж не жарти – мудрими словами
Дно всесвіту намалювать жахливе,
Як ти лепечеш ледве: тату, мамо.
Коли ми в глиб колодязя спустились
Ще нижче, ніж були титана п’яти,
1 очі вгору ще мої дивились,
Почувся крик: “Ану, не наступати!
Адже ти просто топчешся ногами
По нас1, що тут повинні замерзати!”
Я обернувсь, і бачу: попід нами
Лежить застигле озеро блискуче,
Неначе скло в міцній оправі рами.
Як жаба зводить голову погану
Поквакати у час тієї спеки2,
Що жницю кличе і вві сні до лану, –
Так душі, в край той послані далекий,
Лиш голови із криги витикали
І ляскали зубами, мов лелеки.
Обличчя, місце сорому, схиляли
Униз вони; про холод лютий – ротом,
Очима про печаль свою казали.
Я здивувався дуже двом істотам3,
Що так одна притислась до одної,
Аж сплівся волос буйним живоплотом.
“Хто ви, що з кари мучитесь такої?” –
У страдників спитався я в тривозі,
І шиї витягли вони обоє
1 Ідеться про двох братів, графів Манганів, або, можливо, про страчуваних грішників.
2 Тобто влітку.
3 Це брати Алессандро і Наполеоне дельї Альберті, графи Мангона, сини Альберто, які наприкінці XIII ст. володіли замками в долині ріки Бізанціо, що впадає в Арно. Взаємна ворожнеча призвела до того, що вони повбивали один одного.
До мене. З їх очей лилися сльози,
Що їх незмірна витискала туга,
І тут же застигали на морозі.
Колод так міцно не стягає шпуга1,
Як стиснуті були лобами духи,
Немов цапи, що б’ються серед лугу.
Сказав нараз мені один, безухий
Від холоду: “Чом стежиш ти за нами
І ловиш, ніби в дзеркалі, всі рухи?
Ти хочеш знать, що то за люди саме?
Альберто, батько, відписав долину
Коло Бізанціо, над берегами,
Оцим синам. Всю обійди Каїну,
Ніде мерця бридкішого немає,
Як ці причинці спільного загину”.
Почав тоді я пильно приглядаться
І бачив скрізь собачі морди сині2;
Згадавши їх, не можу не здригаться.
Як ми були при самій середині,
Обтяженій найбільшою вагою3,
І я тремтів у тій довічній тіні, –
Не знаю, як це сталося зо мною,
Але, йдучи між головами тими,
В лице одного я штовхнув ногою.
“Чого ти б’єшся? – зойками тяжкими
Він простогнав. – Чи хочеш покарати
За Монтаперті, вчинок непростимий?”
І я вождю: “Прошу мене заждати,
Нехай мої він сумніви розвіє;
Тоді підемо швидше, мій вожатий”.
Спинився він. А я до лиходія,
Що небо кляв найгіршими словами:
“Ти хто, що так злостишся в безнадії?” –
“А ти ж бо хто, що так товчеш ногами,
Він одказав, – обличчя в Антенорі?
Так не знущався б і живий над нами!” –
1 Шпуга – залізна планка, призначена для стягування колод, ставень.
2 Тут починається Антенора.
3 Тобто в середині Пекла, центрі Всесвіту.
“Та я й живий. Хоч ти в тяжкому горі, –
Я відповів, – але дістав би славу
В моїх піснях там, де сіяють зорі”.
І він сказав: “Говориш ти лукаво,
Навіщо слава грішнику в геєні?
Іди собі, облиш цю марну справу”.
Вчепивсь йому у патли я мерзенні
І крикнув: “Вирву все тобі волосся,
Як ти свого не назовеш наймення”. –
“Якби і облисіти довелося, –
Він одповів, – або зазнать побою,
Ім’я своє таїтиму, як досі!”
Узявсь тоді я правою рукою,
Волосся в нього виривать, сердитий,
А він ревів, поникши головою.
“Тепер мовчи, – промовив я, – як хочеш,
Тебе змалюю вірно я, триклятий,
І слави ти ганебної доскочиш”. –
“Що ж, маєш волю, – він сказав, – плескати,
Та як згадаєш ти про мене в книзі,
Нехай і цей там буде язикатий.
Коли ж про інших мова в тебе йтиме,
То он перед тобою Беккерія1;
Сокири знак довіку він нестиме.
Он Джанні Сольданьєр спускає вії,
Он Тебальделло, що Фаенцу зрадив,
Он Ганелон2, продажний, як повія”.
Коли мені він їх назвати радив,
Побачив двох я; вищий на малого
Себе немовби шапку нагромадив,
Неначе той, що з голоду лихого
Вгризається у хліб черствий зубами, –
Гриз голову сусіда він свойого.
“Подобо ненажерної тварини,
Що так терзаєш жертву цю криваво, –
Промовив я, – відкрий тому причини.
1 Гвельф Бокка в бою під Монтаперті відсік руку прапороносцю флорентійців. Беккерія після вигнання гібелінів гвельфи стратили, звинувативши в зраді. Гібелін Сольданьер зрадив своїх однодумців і привів до перемоги гвельфів. У Тебальделло хтось із болонських гібелінів, які знайшли притулок у Фаенці, викрав синів, і він передав міські ключі болонським гвельфам.
1 Ганелон – зрадник, герой “Пісні про Роланда”.
Коли на це ти дійсно маєш право,
То викрию твого я лиходія,
Щоб знали люди, як належить, справу,
Якщо язик мені не заніміє”.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Рот одірвавши від гидкої страви,
Він об волосся, крізь яке вгризався
У мозок, вид свій весь обтер кривавий,
Тоді почав: “Ти хочеш, щоб я вдався
У спомини про чорну ту годину,
З якої розпач мій гіркий почався?
Граф Уголіно я, широко знаний,
Він – був архієпископом Руджері;
Нікому сил нас розірвать нестане.
На вдачу він подібний був гетері;
Шахрай мене обплутав клеветою
І зачинив мені од світу двері, –
Це знає всяк. Та що було зо мною
В темниці, як я там зустрів кончину,
Про те скажу по правді, за чергою.
Приміщений у ту тісну клітину,
Що Баштою Голодною назвали,
Як я дійшов – чи тільки я? – до згину?
Пробув я в муках місяців немало,
Коли зловісний сон мені приснився,
Майбутнього зірвавши покривало.
Прокинувшись до сходу сонця саме,
Почув я, як мої чотири сини1
У сні благають хліба із сльозами.
Коли ти чув голодний плач дитини
І сам не поривався до ридання,
То ні над чим ти не зронив сльозини.
Вони прокинулись. Було світання,
Той час, коли тюремник хліб і воду
Носив, – та зле пекло передчування.
1 Хоч у Данте всі четверо названі синами Уголіно, насправді він був ув’язнений разом із двома молодшими своїми синами (Гаддо й Угуччоне) і двома молодшими онуками (Ніно, на прізвисько Брігата, й Ансельмуччо), дітьми його старшого сина Гвельфо.
І от я чую – забивають входи
Тюрми моєї; з жаху занімілий,
Дивлюсь на парості мойого роду.
Закаменів я, і стогнать безсилий,
Та Ансельмуччо мовив крізь ридання:
“Чому так дивишся, мій батьку милий?”
Та я не плакав; криючи страждання,
Я німував, скорботний, у темниці
І день і ніч похмуру аж до рання.
Коли ж заглянув одсвіт зоряниці,
Своє лице, що вихудло до краю,
Я угадав, на їх зирнувши лиця.
Собі я руки покусав з одчаю,
Але на голод це звернули діти,
І я почув – навіки пам’ятаю:
“Ти нами можеш голод вдовольнити,
Наш батеньку! Ти дав нам наше тіло, –
Ти можеш сам його і умертвити!”
Хоч серце в мене з болю защеміло,
Промовчав я. Німі три дні минули…
О, чом у землю нас не провалило!
Настав четвертий. Гаддо мій знебулий
Враз захитався з криком: “Тату, тату!
Рятуй мене!” – і долу впав нечулий,
Замовк навіки. Я ж добу і п’яту,
І шосту жив… Як я тобі видимий,
Так бачив я синів моїх утрату,
Всіх трьох. Тоді з очима вже сліпими
Блукав я, їх шукаючи… Не можу
Сказать, як мучив голод невситимий!”
1 вгородив у голову ворожу
Він знов міцні, як у собаки, зуби,
Сам на собаку в озвірінні схожий.
О Пізо, краю славного загубо,
Де si лунає!1 Вкрита ти ганьбою!
Коли ще суду не заграли труби,
1 Де розмовляють італійською (італ. si – так).
Горгона і Канрара під гобою
Хай ляжуть так, щоб Арно загатити,
Щоб зникла ти навіки під водою!
Граф Уголіно гріх вчинив незмитий,
Твої фортеці здавши1 для потали,
Але за віщо ж постраждали діти?
Ми йшли туди2, де навзнаки лежати
Приречені були злочинні тіні,
У кригу вмерзлі з голови по п’яти.
Там ні одній не литися сльозині,
Бо кожна з них, що криги не прорвала,
У груди знов вертається людині.
Сльоза, як лиш на віях проступала,
Вологою наповнивши орбіту,
В хвилину ту ж навіки замерзала.
Потрапивши до льодового світу,
Де почуття усяке завмирає,
Де памороззю все живе покрито,
Я враз відчув, що вітер повіває.
“Учителю, – сказав я, – що за диво?
Адже тут пари жодної немає!”3
1 він: “Це буде зрозуміть можливо,
Як власними побачиш ти очима,
Хто вітер цей роздмухує злостиво”4.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
“Vexilla regis prodeunt inferni5
Напроти нас, – сказав учитель мій. –
Уважно вглянься в обриси химерні”…
Як в час, коли весь обрій тіні вкрили
Або туман послався півпрозорий,
Ми бачимо у вітряку лиш крила,
Громаддя так вразило наші зори.
Од вітру за вождя я заховався,
Бо іншої не мав собі опори.
1 Уголіно здав три замки Флоренції та п’ять замків Луцці. За це прибічники Руджері оголосили ііого зрадником. Страта Руджері подвійно страшна, тому що цей зрадник батьківщини зрадив і свого спільника.
2 У Толомею.
3 Раніше причиною вітру вважали нагрівання парів сонячним промінням.
4 Вітер, спричинений крилами Люцифера.
5 До слів церковного гімна “Vexilla regis prodeunt” (“Наближаються прапори царя”) Вергілій додає
“inferni” (“Пекла”), розуміючи під цими прапорами шість крил Люцифера, який уже з’явився перед ним у млі.
Були ми там, – сам слів я цих злякався, –
Де, мов під склом розкидана солома,
Рій тіней, в кригу вкований, карався.
Одні із них стояли нерухомо,
Лежали ті, ті вниз чолом стриміли,
А тих немовби корчила судома.
З учителем ми наперед ступили,
Щоб бачити того, хто був прекрасний,
А нині став потворно скалічілий.
І вчитель звів на мене погляд ясний,
Сказавши: “Ми прийшли в оселю Діта1,
Та мужність у тобі нехай не гасне”.
Царя, чиє було там панування,
По груди крила льодова печера.
Не був такий малий я при титані,
Як він супроти лани Люцифера.
По цьому можна вичислити дбало,
Якого велетня таїла сфера.
Коли на Бога глянув він зухвало,
То став потворним красень той, на диво.
Все зле від нього на землі постало.
Тоді – чи справді ж це було можливо! –
Я три обличчя постеріг у нього.
Одно, червоне, над грудьми жахливо
Кривилося. А з того боку й того
Два других із рамен його стриміло;
До чуба всі зіходились густого,
З них праве і біліло, і жовтіло,
А ліве барву ту сумну являло,
Що мають люди з водоспадів Нілу2.
По двоє крил з-під кожного стирчало,
Як для такого птаха і годиться;
Таких вітрил на морі не бувало!
Та швидше він кажан був, а не птиця, –
Безперий зовсім. Крилами отими
Три вітри гнав він, і неначе криця
1 Діт – латинське ім’я Аїда, або Плутона, володаря підземного царства. Данте називає так Люцифера, верховного диявола, царя Пекла. Його ім’я має і пекельне місто, оточене болотом. Люцифер, який по груди височить над кригою в самому центрі Джудекки.
2 Тобто ефіопи.
Стояв Коцит, овіюваний ними.
Із трьох пащек текла кривава слина,
І плакав велет шістьома очима.
Була у роті кожному людина,
Яку молов жорстокий клюваками,
Тож трьох ураз та мучила тварина.
Переднього не так він тер зубами,
Що ними й вовк йому не дорівняє,
Як шкіру рвав на шмаття пазурами.
І вождь: “Найбільше той в горі страждає:
Іуду бачиш ти Іскаріота,
Що ноги із пащеки простягає.
Он витикає голову істота,
В якій ти можеш угадати Брута;
Він мучиться, але німотно, потай.
Он третього терзає паща люта:
Це Кассій1. Та вже ніч, пора рушати;
Наука тут належна вже здобута”.
Звелів себе за шию він обняти
І ждав, щоб сатана розширив крила.
Тоді вчепився в стан його кошлатий,
І вниз пішов. Хоч плівка льоду вкрила
Підземного владики торс широкий,
Та шерсть густа нам опертям служила.
Коли ж до місця ми дійшли, де боки
Із стегнами злились у духа злого,
Вожатий зліг, свої спинивши кроки,
Туди чолом, де мав раніше ноги,
І став по шерсті догори п’ястися,
Гадав я – на пекельні знов дороги.
Та він звелів мені: “Міцніш держися, –
Сам дихав тяжко, стомлений ходою, –
Лиш так із прірви прийдемо до висі”.
Пройшов між скель він стежкою вузькою,
Поміг на камінь сісти ніздрюватий
Край жерла, й знову поруч став зо мною.
1 Марк Юній Брут і Кеш Кассій Лонгін – поборники республіки, які в 44 р. до н. е. вбили Юлія Цезаря.
Насміливсь очі вгору я підняти
І думав знов побачить Вельзевула1,
Та вгору тут його стриміли п’яти.
Здригнулась як душа моя знебула,
Тому нехай це буде зрозуміло,
Хто не збагнув, яку ми грань минули.
“Встань, – вождь сказав, – збери останні сили,
Путь довга ще, а в третю вже годину
Над нами Боже увійшло світило”.
Ввійшли у таємничу ми долину,
Що не була подібна до чертога,
А схожа на темницю старовинну.
“Учителю, скажи мені, на Бога, –
Промовив я, – куди це прибули ми,
Щоб у душі розвіялась тривога,
Де крига? Чом це стопами своїми
Стирчить угору Діт? Як зрозуміти,
Що сонце стало серед ночі зриме?” –
“Чи думаєш, – муж мовив знаменитий, –
Що ти по той бік центра, де вчепився
Я в гада, ким весь світ земний прошитий?
Ти був там, як за мене ухопився,
Йдучи униз. Та повернув я вгору
Від точки, де тягар всесвітній злився.
Тепер відкрилася твоєму зору
Не та блакить, що під її склепінням
Безгрішний смерть свою прийняв сувору2,
Спинився ти на виступі каміннім, –
Це сторона зворотна сфери тої,
Що закрива Джудекку. Як промінням
Тут сяє день, там ночі час густої.
А цей, чия нам шерсть була за сходи,
Одвіку вниз стирчить тут головою.
Небесна воля ворога природи
Повергла. Де було квітуче поле,
Тут розлилися в ту хвилину води,
1 Вельзевул – одне з імен Люцифера.
2 Тут: тепер видно безлюдне море посеред якого височить острів Чистилища.
3 протилежного боку знаходиться Єрусалим, де був страчений Христос, який “безгрішний смерть свою прийняв сувору”.
До нашої ж півкулі суходоли
Всі перейшли. Тут гору породила
Земля, щоб він устать не міг ніколи.
Де Вельзевула вже не діє сила,
Є хід, котрий по тому тільки знати,
Що річка там шумує роз’яріла,
Яка камінні пробиває грати
І вниз біжить уступами малими;
Униз не важко зовсім там ступати”.
Мій вождь і я на шлях отой незримий
Пішли, щоб білий світ побачить знову,
Куди тягло чуття нас невтолиме.
Я йшов за ним у далеч загадкову,
І от крізь шпару постеріг в просторі
Небес відкритих глибочінь чудову.
І вийшли ми, щоб знов побачить зорі1.
ЧИСТИЛИЩЕ
Якщо Пекло було конусом, спрямованим гострим кінцем униз, то Чистилище – такий же конус, що піднімався в небо.
Пекло мало 9 кіл, кожне з яких знаходилося нижче попереднього, а гору Чистилище оперізували 7 великих терас. Над Чистилищем було неймовірно блакитне небо, де мерехтіли 4 зірки. Вхід до нього охороняв римлянин Катон, який не зміг винести загибелі Республіки й добровільно пішов із життя. Біля підніжжя Чистилища були душі ледарів, які навіть не поспішали потрапити до Раю. До дверей входу до Чистилища вели три різнокольорові сходинки, де стояв ангел, який дав Данте два ключі: золотий (символ відпущення гріхів) і срібний (символ розуму й ученості). Він накреслив на лобі Данте 7 латинських літер “Р”, що означало “7 смертних гріхів”. Після проходження кожного з рівнів Чистилища одна з літер зникала. Очищений відчував неймовірну полегкість. Щоразу, коли душа повністю очищалася від гріхів і потрапляла до Раю, Чистилище здригалося. На 1 рівні спокутували гріхи зарозумілі та пихаті, носячи важкі валуни, які згинали їх навпіл. На 2 рівні знаходилися заздрісники із зашитими очима, аби вони не могли бачити світла. На 3 рівні в суцільній пітьмі спокутувалися гнівні. На 4 рівні знаходилися ті, хто розумів різницю між Злом і Добром, але не завжди слугував останньому. На 5 рівні лежали обличчям до землі скупі. На 6-му росли прекрасні дерева з чудовими плодами, повз які постійно проходили душі ненажер. На 7 рівні вогонь очищав тих, хто збезчестив себе за життя.
На вершині гори Чистилища знаходився Земний Рай – розкішний луг, де текли ріки Лета і Євноя. Обмившись у Леті, душа забувала всі свої гріхи, а скупавшись у Євної – пам’ятала лише добрі вчинки. На променисту луку Земного Раю вийшла пишна процесія. Сім великих золотих канделябрів, які символізували 7 дарів Святого Духа, залишали за собою схожі на веселку сліди. Далі йшли 24 примари в білих шатах, уособлюючи книги Старого Завіту. За ними рухалися 4 тварини (символізуючи чотири Євангелія): лев, бик, орел, а також дивна істота з людським обличчям. Далі гігантський грифон (наполовину позолочений орел, а наполовину червоно-білий лев), що уособлював Ісуса Христа, тягнув тріумфальну карету. Праворуч від неї йшли 3 дівчини в яскраво-червоній, смарагдовій і сліпучо-білій мантіях – Віра, Надія і Любов. Ліворуч ішли 4 дівчини в червоних шатах – Сила, Справедливість, Обачність і Мудрість, яка мала З ока, що бачили минуле, теперішнє і майбутнє. За ними рухалися кілька старих, символізуючи діяння та писання апостолів. Остання з них уособлювала Апокаліпсис святого Іоанна, ніби дрімала, але вуста її всміхалися. У хмарі квітів Данте помітив Беатріче, за чиїм наказом його обмили в райських ріках, і він відчув, що народився заново.
РАЙ
Беатріче була провідником Данте по Раю, що складався з 9 небес, де панували блаженство й радість. Це було царство безхмарного буття з м’яким солодким повітрям. На відміну від Пекла та Чистилища духи, хоча й були закріплені за певним небом, могли переміщатися по Раю. 1 небо – Місяцеве, де перебували ті, хто не дотримався обітниці. На 2 небі Меркурія зібралися духи авторів творів, які навіки залишились у скрижалях історії. Душі праведників, які вміли любити чистою любов’ю, перебували на небі Венери. Небо Сонця зібрало душі філософів і поетів. На небі Марса Данте побачив два промені, що утворювали хрест. У його центрі виднівся яскравий лик Христа, навколо якого світилися тисячі вогників. Тут знаходилися ті, хто воював за християнство, у тому числі хрестоносець Каччагвіда Аліг’єро, предок Данте. Він розповів нащадкові про його майбутні поневіряння і закликав розповісти про те, що він бачив, подорожуючи з Вергілієм і Беатріче, бо він – єдиний, кому за життя вдалося тут побувати. Ім’я Данте завдяки його творам буде прославлено навіки. Небо Юпітера залите тремтливими вогниками, які склалися в слова, що в перекладі з латини означали: “Любіть правосудіє, хто суд вершить над усім”. Саме з цієї фрази починається книга Премудрості Соломонової зі Старого Завіту. Тут перебували ті, хто загинув у боротьбі за справедливість. На небі Сатурна були велетенські сходи, по яких у різних напрямках рухалися сяючі душі.
8 небо називалося Зірним. Це був Емпірей. З нього було добре видно 7 інших небес. Земля з нього здавалася малесеньким квітничком, де час від часу спалахували страшні війни й панувала неймовірна жорстокість. На цьому небі Данте побачив у дивному сяйві Христа. Тут знаходився чудовий небесний сад і Таємнича Троянда. 9-е, Кришталеве, небо ще називалося Першорушієм. Воно знаходилося за межами простору й приводило в рух усі інші небеса. У центрі був застиглий вогонь, навколо якого утворилося 9 великих кіл. Данте й Беатріче покинули Першорушій і опинилися на непорушному десятому Палаючому небі, у самому сяянні Святого Духа. Це була велика вогненна ріка, що складалася з великої кількості маленьких вогників, які рухалися в різних напрямках. Раптом усі вогні об’єднались і набули форми дивовижної білої троянди. Серед пелюсток цієї троянди Данте побачив і Беатріче, яка знаходилася поруч із престолом Богоматері. У небесному сяйві Данте розгледів три кола різного кольору, але однакового розміру, що ніби були відображенням один одного. У першому з кіл виразно було видно людський образ. Перед очима Данте постали Бог Батько, Син і Святий Дух, і йому здалося, що зараз йому відкриється божественна таїна й таємниця буття.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
В глибокій ясноті переді мною
Явилися із світла троє кіл
Трьох кольорів з об’ємністю одною.
Одне – відбиток другого всіх сил,
Немов Ірида близ Іриди стала,
А третє йде вогнем з обох світил.
Який ти куций одяг надівала,
Безсила мисле, проти ж тебе річ
Іще куцішою себе являла.
О вічний блиску, що шляхом сторіч,
Самоосяжний, самоосягаєш
Й, осягнутий, собі зориш устріч!
На колі, що відбитий в ньому сяєш, –
Коли його я зором перебіг, –
Бо ти навколо сяйвом осяваєш,
Де завертав унутрішній поріг,
Мені немовби з нас малюнок здався,
І наче барви власні він зберіг.
Мов геометр, який старанно брався
За вимір площ і ліній колових,
Але, засад не маючи, стерявся, –
Такий став я при дивинах нових:
Хотів уздріть, як образ той у колі
Розміщено, як скріплюється їх.
Були ж у мене крила надто кволі,
Але яскравість сяйва тут прийшла,
1 міць зростала розуму і волі.
Уяву сила зрадила була,
Та, мов колеса, ясні і веселі,
Жадобу й волю долі повела
Любов, що водить сонце й зорні стелі.
1 Євгену Дроб’язку належить повний укрїномовний переклад “Божественної комедії”.
1. З уроків історії (7 клас) пригадайте, якою була роль церкви та релігії в житті середньовічної Європи. 2. Що називається терциною?
3. Чому для написання “Божественної комедії” Данте обрав саме терцину? Відповідь аргументуйте. 4. Як ви розумієте вислови “хто йде сюди, покинь усі надії”, “9 кіл пекла”, “на сьомому небі”, “вихор кохання”? 5. У пеклі знаходяться грішники – люди, які переступили божественні закони й саме через це повинні бути покарані. Які почуття викликають картини страждань у Данте? 6. Чому провідником по Пеклу й Чистилищу Данте обрав саме Вергілія? 7. Яку оцінку Вергілію дав Данте? 8. Проаналізуйте розміщення грішників у пеклі й покарання, які на них накладені. Чи пов’язані їхні гріхи з карою? Чи дійсно пекло створено за принципом: “Яке злочинство, то така й відплата”? Який гріх Данте вважав найстрашнішим? Чи згодні ви з ним? 9. Хто і в який спосіб визначає місце перебування грішника в пеклі? 10. Чи справедливо покарані Паоло й Франческа? Які почуття викликала в Данте їхня історія?
11. У Пеклі ми зустрічаємо не лише сучасників Данте, а й міфологічних та історичних осіб. Складіть перелік відомих вам імен і спробуйте пояснити їхню присутність у творі Данте. 12. Як Данте реагує на розповідь графа Уголіно? Які почуття викликає в нього почута історія (п. 33)? 13. За народними уявленнями, пекло – це палаючий вогонь і казани зі смолою. З точки зору науковців, холод – єдине, до чого людина не здатна пристосуватися. Чи випадково в 9-му, найнижчому, колі грішники караються саме холодом? 14. “Божественна комедія” насичена алегоричними образами. Розкрийте алегоричне значення мандрівки Данте Пеклом, Чистилищем і Раєм. 15. Чи відкрилася Данте в Раї божественна таїна й таємниця буття? Якщо так, то яка? 16. Як ви розумієте вислів “Любов, що водить сонце й зорні стелі”? 17. Чи можемо ми назвати поему Данте енциклопедією середньовіччя? 18. Появу якої нової системи – Літературне відлуння
Генрі Лонгфелло
ДАНТЕ
Тосканцю, ходиш, наче тінь заклята,
У сферах смутку, з жалістю в очах.
Підводиться з душі твоєї жах,
Як з гробу вогняного Фаріната.
Твоя священна пісня – мов розплата,
Мов смерті клич, та скільки в почуттях
Твоїх скорботи, милосердя, благ,
Що в млі горять, як зір сім’я крислата!
О, бачу я: стоїш біля воріт Монастиря, одягнений в порфіру,
Як і довкружний, надвечірній світ.
“Що тут шукаєш, мов нам правду щиру?!” –
Питає брат Іларіо. В одвіт До мурів пошепки говориш: “Миру!”
АЛІГ’ЄРІ ДАНТЕ
(1265-1321)
Данте є найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо
Середніми віками.
Якось уночі в міцні ворота середньовічного монастиря, що нагадував фортецю, постукав самотній подорожній. “Чого тобі треба?” – похмуро запитав непривітний сонний сторож і був украй здивований відповіддю незнайомця: “Миру!” Так легенда описує один з епізодів тривалих блукань світом Данте Аліг’єрі. То хто ж він такий, цей суворий пілігрим, якому так бракувало миру й душевного спокою?
Точна дата народження великого італійця невідома. За відомостями, які він дав про себе в “Божественній комедії”, можна припустити, що Данте народився в травні 1265 р. А от місце його народження відоме. Це – Флоренція, одне з найбагатших і найрозвинутіших міст середньовічної Італії, місто-комуна, де постійно точилася запекла політична боротьба.
Про рід Данте, його дитинство, юність та освіту відомо обмаль. Одні дослідники вважають, що поет здобув посередню освіту, інші – що дуже пристойну і, можливо, навчався в правничій школі в Болоньї. Зрештою, хто б що не казав, а Данте був одним із найосвіченіших людей свого часу. Про це свідчать не тільки й не стільки його політична кар’єра та наукові трактати, скільки безсмертна “Божественна комедія”, яку недаремно називають поетичною енциклопедією середньовіччя. Саме Данте вважається одним із творців італійської літературної мови. За вживання народної мови його називали “поетом чоботарів пекарів”, які любили вірші Данте й виспівували їх на вулицях.
У Середні віки Італія, спадкоємиця Римської імперії, була роз’єднана міжміськими усобицями, які дуже часто переходили в криваві сутички. У містах теж не було єдності й спокою. Зокрема, у Флоренції за владу сперечалися дві могутні політичні партії: гібеліни (представники інтересів аристократів, міської верхівки) і гвельфи (представники інтересів ремісників, міських низів). Щоправда, іноді політична орієнтація цих партій змінювалася аж у протилежну. До того ж партія гвельфів розділилася на два крила, фактично на дві партії: білих (противників папи; Данте став одним із лідерів саме цього крила) і чорних гвельфів (прибічників папи). Рід Данте, хоч і належав у Флоренції до правлячої партії гвельфів, був аристократичним. Юнака настільки приваблювала політична боротьба, що він, аристократ, нащадок хрестоносця Каччагвіди (згаданого в “Божественій комедії”), для того, аби отримати право обиратися до органів управління містом, приписався до цеху аптекарів і лікарів (1295).
Після цього Данте почав відігравати значну роль у суспільному житті Флоренції: виконував важливі політичні доручення, обирався її пріором (одним із семи керівників). Однак під час дипломатичної місії в Римі в січні 1302 р. у Флоренції до влади прийшли чорні гвельфи, які оголосили ворогами, вигнали з міста й передали до суду білих гвельфів. Одним із засуджених був Данте, якого звинуватили в підкупі, хабарництві та засудили до вигнання з міста на два роки, наклали дуже великий штраф і заборонили обіймати громадські посади. Самого Данте на суді, звичайно, не було, тож і оскаржити вирок судді він не зміг. Тому судді (незбагненна логіка закону!) вирішили назавжди вигнати Данте з міста, а якщо він з’явиться в ньому, спалити на вогнищі. Для митця це був страшний удар. Майже двадцять років він, не маючи притулку, поневірявся по різних містах Італії. За часи своїх блукань Данте пізнав не лише долю вигнанця, а й трагедію розчарувань і втрати ідеалів: коли білі гвельфи пішли на союз проти чорних із гібелінами, поет відійшов від них і оголосив “сам себе партією”.
Данте вів свій рід від римських громадян і дуже пишався тим, що був їхнім нащадком. Його серце не могло не краятися, коли він замислювався над долею Італії, серцевиною колишньої Римської імперії. У свідомості Данте почало формуватися нове поняття батьківщини – Італії, яке виходило далеко за межі мурів Флоренції. Він любив своє рідне місто. Любив і водночас ненавидів, бо містечкова політика флорентійців заважала загальноіталійським інтересам. Для земляків же поет став не “безвинним вигнанцем”, а зрадником. Незважаючи на це, у 1316 р. Данте запропонували амністію. Проте її умови були надзвичайно ганебними: поет мусив пройти в сорочці приреченого до страти головними вулицями міста із запаленою свічкою. Данте відмовився від такого принизливого “помилування”. Тоді флорентійський суд ухвалив: оскільки поет не погодився на умови амністії, спалити на вогнищі його синів, якщо ті після досягнення чотирнадцятирічного віку залишаться у Флоренції…
Урешті-решт поет залишив активну політичну діяльність. Він увесь поринув у творчість. Його психологічна збірка “Нове життя” (“Vita nuova”,1292) складається з віршів, переважно сонетів, і прози й розповідає про історію кохання та почуття ліричного героя до Беатріче, з якою він познайомився ще в дитинстві й чиє ім’я означає “благословенна”. Беатріче постає як небесне створіння, уособлення жіночої краси й людських чеснот. Данте пообіцяв “сказати про неї таке, чого ніколи ще не було сказано про жодну”. У “Божественній комедії”, залишаючись, як і раніше, тією жінкою, яку він любив на землі, Беатріче є символом мудрості, що перевершує мудрість людську. Саме вона посилає до поета Вергілія, щоб той став провідником Данте в Пеклі та Чистилищі, і стає його провідницею в Раю, адже тут Беатріче зайняла достойне місце – біля трону Богородиці. Свій твір Данте назвав “Комедією” і пояснював це так: “Комедія – будь-який поетичний твір… із застрашливим початком і благополучним кінцем, написаний народною мовою”. Прикметник “божественна” (divina) за нею закріпився вже після смерті автора з легкої руки Дж. Боккаччо. Стрункість побудови “Божественної комедії” зачаровує. Поема складається з трьох частин (кантик): “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”, кожна з яких має по 33 пісні, до яких додається вступна пісня “Пекла”, що дає магічну цифру 100. Кожна частина має по дев’ять відділів: 9 кругів (кіл) Пекла, 9 терас на горі Чистилища, 9 небесних сфер Раю. Кожна кантика закінчується ключовим словом stelle (“зірка”).
“Божественну комедію” Данте почав писати близько 1307 р. й закінчив у 1321 р. напередодні своєї смерті. Переказують, що відразу після смерті його сини Якопо та П’єтро, перші коментатори твору, довго не могли знайти останньої пісні “Раю” і навіть збиралися дописати її самотужки. Але одному з братів уночі наснився батько, який мовчки привів його до стіни в їхньому будинку. Уранці, коли мулярі розібрали стіну, на яку “вказав” батько, у таємній схованці нібито й було знайдено заключну пісню поеми.
Останні роки життя Данте провів у Вероні та Равенні. Та все ж для нього лише поезії було замало, і восени 1321 р. він вирушив із дипломатичним дорученням до Венеції, та на зворотному шляху в ніч на 14 вересня помер. Поховали Данте не в рідній Флоренції, а в чужій Равенні.
Флоренція, яка за життя поета так його й не помилувала, кілька разів домагалася дозволу перепоховати прах видатного земляка, мотивуючи це тим, що все життя Данте було пов’язане з нею. У “змаганні” за тіло Данте їм допоміг інший великий флорентієць. У 1520 р. Мікеланджело Буонарроті вмовив тодішнього папу підтримати своїх земляків у прагненні повернути прах Данте. Однак коли саркофаг, у якому був похований митець, привезли з Равенни й відкрили, то виявилося, що він порожній. На кілька століть останки поета були загублені. І лише в 1865 p., під час ремонтних робіт у монастирі, де спочатку був похований поет, їх знайшли. Виявилося, що францисканські монахи, не бажаючи розлучатися з великою реліквією, пробили стіну, біля якої стояв саркофаг, і викради прах поета. Справдилися пророчі слова Данте, який мріяв ще за життя повернутися до рідного міста в променях слави: “І якщо жоден із цих шляхів не веде до Флоренції, значить, до Флоренції я не повернуся ніколи!”
Місто, у якому не знайшлося місця поетові за його життя, не змогло дати йому притулок і після смерті. А цікаві туристи й нині можуть подивитися на пишну, але порожню гробницю Данте у флорентійській церкві Санта-Кроче, яку йому спорудили земляки…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)