Вся натура його рветься до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого пошанування; холодних відносин до людей чи ідей він не знає. І. Франко
Келія – печера над Егейським морем. Кого приховувала вона протягом сорока років? Чия посивіла постать виглядала з гори Афон, сумуючи за рідним краєм? Цей загадковий чернець – найвидатніший український письменник-полеміст Іван Вишенський. Келія – Печера на горі Афон – його творча лабораторія. Чому саме тут оселився та плідно працював Іван Вишенський? Ці відомості й досі залишаються таємницею.
Існує багато припущень: нещасливе Кохання, суперечності між поглядами письменника та існуючим ладом, втрата близьких людей. Але головне в тому, що Вишенський не стає Фанатичним ченцем, а знаходить час і сили для служіння народу. У цій темній келії народжуються палкі Твори полемічного характеру. Першим твором цього циклу було “Послання до всіх, в Лядській землі живущих”. Дізнавшись про знущання шляхти й ксьондзів над народом, Іван Вишенський не витримав та відгукнувся цим палким твором. Письменник дорікає католицькому духовенству в безбожності: “О земле запустіла й заросла терням безвір’я
та безбожності”. Не покладає особливих надій автор “Послання…” і на православних владик, вважаючи їх феодалами-гнобителями. Сміливо протиставляє у творі видатний полеміст заповіді життя справжніх священиків за покликанням і реальні вчинки псевдодуховенства: “Замість віри й надії, і любові панують безвір’я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує”. Докори Вишенський супроводжує закликами до покаяння, спокутування своїх гріхів. Підсумковим твором цього палкого патріота і борця з католицизмом було “Послання до єпископів”, викликане прийняттям унії. І. Вишенський бачить у цих намірах лише егоїстичні інтереси церковних владик, які чекають привілеїв від папи. Схвильований письменник нагадує служителям церкви про шість заповідей, яких, на жаль, вони не дотримуються. Гірка іронія спрямована проти цих лицемірів, які тільки й піклуються, “щоб знайти у Божій церкві більше маєтків, майна та прибутків…” Та й не могла бути іншою характеристика тих, що “собі поробили фільварки з монастирів”, що зневажають “бідних підданих, хоч вони носять той же образ Божий” і годують ненаситні церковні черева. Надії ж на зміну настроїв православних не буде ні “нині”, ні “завтра”, ні “позавтрію, в приїдущеє время і во віки віков”. Сучасні події доводять слушність критики сміливого ченця. На жаль, і в наш час діяльність церков і храмів лише “бізнес”. Хоча приємно бачити зростаючу кількість гарних храмів і церков у рідному місті, але відчувається відсутність “духовних соборів” у душах більшості людей. Такі “собори” намагався відновити у свій час Іван Вишенський. “Він покинув панський двір, і службу й достаток”, зробився ченцем, але продовжував гаряче любити Батьківщину, пристрасним словом карати лицемірне духовенство. Боятися йому вже було нічого, бо всім своїм способом життя він продемонстрував силу духовності людини. Високо цінував творчість І. Вишенського наш Каменяр. І. Я. Франко так характеризує цю непересічну постать української літератури: “…тут треба було чимало відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненим посланієм”. Слушність переконань автора полемічних творів підтвердила сама Історія українського народу. Самобутність культури, віри, мови рідного народу ніхто не зміг знищити.
