Іван Тобілевич (1845 – 1907)

Іван Тобілевич (1845 – 1907) з своїми драматичними творами виступив власне пізніше, вже на початку 80-х років, але настроєм і світоглядом своїм, як і взагалі характером своєї літературної діяльності, і цей письменник-драматург належить до того початкового періоду українського народництва, коли нові обставини життя після реформ 60-х років та політично-громадська реакція поставили перед громадянством велику силу нових питань. До них підходили й попередники Тобілевича, Старицький та Кропивницький, але найбільш виразну відповідь на них у драматичній

формі дав таки Тобілевич. Власна його в історії українського драматичного письменства стежка лежить у тому, що він перший виступив за межі шаблону – отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду, як галерея типів, як образ справжнього, не підсоложеного життя, перетвореного глибоким і дужим талантом.

Як письменник, Тобілевич одразу дебютує такою сильною й викінченою драмою, як „Бурлака”, і вже тут показує кращі ознаки свого літературного таланту, котрі опісля розгорнув у своїх драмах і комедіях, гарно

змалювавши широку картину українського, переважно народного, життя. Найбільш характерною прикметою Тобілевича можна вважати те, що він не розмінюється вже на окремі малюнки, а дає цілу картину, в якій поодинокі частки зв’язано внутрішньою єдністю й цільним світоглядом.

На цій картині талановитого драматурга кидається насамперед у вічі боротьба за щастя, як вона одбувається серед людей за даних обставин життя. В боротьбі за щастя, за отой нерв людських змагань, людина тільки за себе саму й дбає і не вагаючись, свідомо топче під ноги все, що стоїть їй на шляху до мети, добуваючи собі задоволення чужою працею, чужим безталанням. „На безталанні одного виростає щастя другого” – це ще в „Бурлаці” сказав автор і потім безліч разів вертавсь до цієї думки, мало не кожною своєю п’єсою даючи нову до неї ілюстрацію. Життя людське – це безупинна, немилосердна війна всіх проти всіх, і цю війну змалював Тобілевич гострими й вимовними рисами. Надто цікавить письменника царство безмежної експлуатації поту людського, тієї безсоромної наживи коштом ближнього, якого доля пхнула в пазурі лицарям власної користі. І життя цих героїв сучасності Тобілевич вистежив і аналізував з самих, мовляв, пелюшок, од самого зав’язку, коли вона, ще несміливо, тільки стають на стежку наживи, і до того моменту, як вони й самі починають умлівати під вагою нагромадженого, не знать, за яку пам’ять і навіщо, добра. На своїх героях показує автор усі стадії розвитку й росту тієї експлуатації з її невблаганним процесом видушування людського поту, висмоктування крові людської. Од старшини Михайла („Бурлака”), Михайла Окуня („Розумний і дурень”), Филимона („Підпанки”), діда Миколи („Понад Дніпром”) цей експлуататорський тип Финогена („Хазяїн”) та Калитки („Сто тисяч”) переходить до Пузиря („Хазяїн”) і в ньому досягає свого довершення. Принатурюючись до людей та обставини, вибираючи як краще, але всюди твердо і непохитно йдуть ці лицарі голої матеріальної вигоди своєю руїнницькою стежкою. Устами Пузиря вони висловили свій символ віри: – „йти за баришами наосліп, штурмом, кришити направо і наліво, плювать на все і знать не хотіти людського поговору”. Автор на всьому ходу показує нам „велике хазяйське колесо”, як воно крутиться, видушуючи соки живі навкруги, і топче кожного, хто не встиг завчасу одхилитися. „Все продається” тут, у цьому царстві примітивного матеріалізму; „аби бариш, то все можна” – це його звичайна мораль; „всі рвуть, де тільки можна зірвать” – з цього складається життя тут, у цьому кутку голого, нічим не скрашеного інтересу. Нажива тут обертається в кумир, у якийсь самостійний паросток мистецтва, – це суще „искусство для искусства”, що само для себе існує і само себе й нічого іншого, вдовольняє. І одне одного викохують ці артисти свого діла, набираються один у одного розуму та спритності й широко навкруги себе сіють розпусту, розкидають деморалізацію. Розум, кохання, честь, право, совість – усе це має тут ціну лиш остільки, оскільки можна його повернути для прибутку, перевести на гроші, витягти бариш, – „хоч би й зубами пришилось тягнуть – тягни”, як каже один з героїв бариша („Хазяїн”). Одне слово – „все продається” на цій справжній торговиці життя і за все тут грошовим еквівалентом вертають.

Аналізуючи руїнницьку роль отих „хазяйських” натур, письменник разом з тим зазначає, що хоч у боротьбі за щастя вони ніби й виходять переможцями, але на ділі щастя їм у руки таки не дається: переможці вони разом і жертви стихійного процесу, жертви з морального боку, з погляду справжнього задоволення духовних потреб. Для автора це тільки „нещасна безводна хмара”, яку прогонить вітер над рідною землею, „не проливши й краплі цілющої води на рідні ниви”. Не диво ж, що під такими безводними хмарами Тобілевич недобачає як раз того, що найбільше цінить у людині, тобто щиролюдського серця, і йому часто здається, що „легше жить з вовками-сіроманцями, ніж з темними людьми” („Бурлака”), що „легше наскладать повнісінький чумацький ящик самих червінців, ніж між людьми знайти cepце, налите правдою одного і любовію до всіх” ( „Чумаки” ). Але письменник таки шукає того серця, шукає інших, ніж та темна темнота, людей, іншої сили прагне, яку б можна поставити навпроти тієї зоологічно-елементарної сили нагромаджування достатків задля самого процесу нагромаджування. Таку силу знаходить Тобілевич у самодіяльності, в солідарності експлуатованих, нарешті – в моральному оновленні людей через життя до природи близьке.

З драматичних картин „Понад Дніпром” почавши, Тобілевич вкладає ці думки мало не в усі свої п’єси, з яких „Суєта” й „Житейське море” – найхарактерніші для світогляду автора. Тут виступає вже Тобілевич не тільки художником-реалістом, що в широко задуманих і гарно оброблених картинах показує нам дійсне життя, а й проповідником любих йому принципів моралі, пропагатором громадських і особистих ідеалів. В особах Мирона („Понад Дніпром”) та Карпа („Суєта” ) автор пробує дати образ тих нових людей, „котрі борються з старою закваскою”, з тим ладом громадським, у якому „споконвіку в корені лежить неправда” і який так сприяє збагаченню одиниць коштом громади. Той „химерний” Мирон з „Понад Дніпром” насамперед людина совісті. „Я ні пан, ні мужик, – каже він, – я, тату, чоловік. Це перше всього, а потім я селянин, хлібороб з діда-прадіда… Нежданно-негаданно, дякуючи земству, мене вивчено на мужицькі гроші, на мене одного потрачено стільки грошей, що можна б було вивчити добре грамоти півсотні мужицьких дітей… Совість моя мені не дозволяє панувать. Я хочу тим світлом, яке я здобув за громадські гроші, освітити шлях своїм селянам до кращого, безбідного життя і наваживсь працювать біля землі і помагать темним людям, чим тільки зможу, щоб поменшити біду, яка у нас на селі панує”. Але не тільки ці ідеологічні міркування тягнуть Мирона на село: як „хлібороб з діда-прадіда”, він розуміє поезію хліборобської праці. „Сонце пече, спина мокра, піт очі заливає, дерев’яніють руки, а станеш, глянеш навкруги – все поле, як море зелене, перед тобою, вбране квітками всякого кольору, і краєм своїм воно зійшлося з небом! Вітрець по йому легенький подиха і горне хвилі зеленої, пахучої трави: очі в себе вбирає – так мило. А груди широко роздуваються, сила росте, мов здоров’я вливається в тебе широкою річкою. Землі під собою не чуєш, і знову закипить робота! На душі легко, радісно; ніякі думки в голову не лізуть – одна у всіх спільна думка: поможи. Боже, за години сіно убрать – до хліба приняться”… Хоч ідеали Тобілевича й не відзначаються широтою і не стоять нарівні з теперішніми поглядами на громадські справи, але проте ж вони показують, як сам автор вдумливо ставився до життя й як пильно шукав він відповіді на „прокляті питання” часу.

Так само вдумливо він ставився й до тих психологічних проблем, яких йому доводилося торкатись у своїх творах („Безталанна”, „Наймичка”, „Мартин Боруля”), або до минулого життя нашого народу (найкраща у нас історична драма „Сава Чалий”, „Гандзя”, „Бондарівна” і ін.). І тут грамадсько-соціальний елемент буває у Тобілевича звичайно тим фоном, на якому він і свої психологічні проблеми розв’язує, і минуле життя малює. Кількома рисами Тобілевич зуміє поставити перед читачем той фон і на ньому розгортає вже дію, здебільшого живо, цікаво, колоритно, з широким розмахом справжнього таланту. Можна іноді не згоджуватися з тим, як автор розв’язує питання, але ви раз у раз з інтересом його слухатимете. Це одно вже показує, що в особі Тобілевича маємо неабиякого художника, що вміє грати на струнах людської душі й держати її під чарами свого творчого натхнення. Твори його не перестаріли. та, певне, й довго ще не перестаріють, незважаючи на прудку зміну інтересів і подій у сучасному житті: є в них дещо таке, що виносить їх поза сферу біжучого життя з його хвилинними настроями та скороминущими інтересами. До тієї галереї живих образів, що змалював у своїх творах Тобілевич, довго ще доведеться звертатись не тільки історикові письменства, а й дослідникові життя нашого.