Іван Нечуй-Левицький життєвий шлях письменника
Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 р. в містечку Стеблеві, нині – Корсунь-Шевченківський район, що на Черкащині, у родині священика.
Хлопець зростав серед чарівної природи Надросся. Поетичні народні звичаї та обряди, Народна пісня – це те середовище, яке посприяло формуванню майбутнього автора “Кайдашевої сім’ї” – одного з найулюбленіших художніх творів українців. Вихованням і навчанням Івана займався батько.
“Сам батько вчив мене читати та писати разом із хлопцями, котрі приходили до нас учитись. Батько
Семен Левицький був людиною начитаною, культурною, національно свідомою, пишався знайомством із Пантелеймоном Кулішем, під впливом якого почав збирати фольклорно-етнографічні матеріали, долучаючи до цієї роботи й свого сина.
Мати Івана відзначалася веселою й щирою вдачею, була говіркою й співучою. Письменник згадує про неї в біографії: “Мати вміла читати церковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, як читають прості люди, а ми малими слухали…
Живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я, вона почала після того слабувати і швидко вмерла”.
Іван Левицький навчався в Богуславському духовному училищі (1847-1852), у Київській духовній семінарії (1853-1859) і в Київській духовній академії (1861-1865). Про навчання в цих закладах письменник згадує переважно в мінорній тональності: “…то було царство різок і паль… Наука в училищі була суха, мертва й абстрактна…”
Одна з головних причин такого стану – російський казенний дух, який брутально нав’язувала тогочасна школа. Дітей, яких виховували вдома в україномовній стихії, навчали грамоти за букварями, написаними церковнослов’янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською – так само чужою й незрозумілою. На все життя залишилося в пам’яті письменника гнітюче враження про стиль запровадження російської мови в Богуславському духовному училищі. За кожне сказане українське слово школяреві на шию одягали дощечку, куди вписували українське слово і його російський відповідник. Учень мав так ходити доти, доки не почує українського слова від іншого школяра та не занесе його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині.
Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцям передові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицький збагатився грунтовними відомостями про творчість Данте, М. Сервантеса, В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна.
Навчання І. Левицького в Київській духовній академії припало на часи піка національної дискримінації як з боку професури (“Між професорами в академії не було й духу українського. Один професор сказав на лекції таку штуку: “Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з’явилась на світ””3), так і з боку царського уряду (Валуєвський циркуляр 1863 р.). Після закінчення академії І. Левицький не став на батькову стезю – він вибрав шлях учителя російської словесності (української тоді не викладали): працював у Полтавській духовній семінарії (1865-1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867-1873), у Кишинівській гімназії (1873-1885). Саме в цей період під прибраним ім’ям Нечуй І. Левицький розпочинає літературну діяльність: друкує перші Твори у львівському журналі “Правда” (“Дві московки”, “Рибалка Панас Круть”, “Причепа”). Кращі здобутки письменника припадають на 70 80-і роки ХІХ ст.: роман ” Хмари “, повісті “Микола Джеря”, ” Кайдашева сім’я “, “Бурлачка”, “Старосвітські батюшки та матушки”.
Свою літературну працю він приховував навіть від батька, щоб поберегти його, хворого священика, від хвилювань за долю сина. І це незважаючи на те, що в батькові, як писав сам Нечуй, “була вже українська ідея”. Саме від нього письменник уперше довідався, що це “московщина заїдає наш язик і національність”. Батько так і помер, не знаючи, що його син – уже знаний український письменник, автор опублікованих поза межами імперії повістей (у львівській “Правді”).
Працюючи в Кишинівській гімназії викладачем російської, старослов’янської та латинської мов, І. Левицький бере активну участь у громадській роботі, багато подорожує. У департаменті поліції він мав репутацію “хохломана”, діяльність якого “небезпечна для держави”. Тому І. Левицький змушений був рано вийти у відставку. Незламний патріотизм, національна гідність цього скромного інтелігентного чоловіка просто вражають. Ось якою показує письменник у повісті “Причепа” розіп’яту зайдами Україну: “Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами… А за кожний стогін його московським звичаєм катовано. На обох боках Дніпра опинилися в чужих порядках, у чужій шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Загинула наука, упала просвіта… Сохнуть наші яри, висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог”.
У 1885 р. письменник виходить на пенсію й оселяється в Києві. Тут він цілковито присвячує себе літературній діяльності. У 80-90-х роках ХІХ ст. з’являються друком оповідання “Афонський пройдисвіт”, казка “Скривджені і нескривджені”, повість “Поміж ворогами”. На початку ХХ ст. у Творчості І. Левицького переважають статті, рецензії й нариси.
Цікаві спогади про письменника залишили сучасники. Передовсім їх збивала з пантелику його зовнішність: “маленький, сухенький, чистенький, говорив і всміхався лагідно. І взагалі був лагідний та ясний” (М. Загірня); “невеличкий, сухорлявий, слабосилий чоловік, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом”, аж ніяк не в’язався з пафосом творів, автор яких уявлявся “сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії”, “колосальним усеобій-маючим оком України” (І. Франко). Уражає пунктуальність письменника: снідав, обідав, виходив на прогулянку по Хрещатику в той самий час, лягав спати рівно о десятій. Щоб не порушувати усталений добовий режим, він покинув свято з нагоди 35-річчя своєї літературної діяльності (було відзначене в 1904 р.) у момент виголошення вітальних промов на його честь.
Письменник був духовно багатою особистістю, добре розумівся на різних видах мистецтва, захоплювався ними.
Упродовж 1899-1914 рр. Іван Нечуй-Левицький надрукував восьмитомне видання своїх творів. Він також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.
Самотній, у голоді та холоді, І. Нечуй-Левицький помер у 1918 р., на 80-му році життя, у будинку для престарілих. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)