Іван Карпенко-Карий – найвидатніший драматург XIX століття
Іван Карпович Тобілевич – один з української сцени, талановитий драматург і актор, який виступав під псевдонімом Карпенко-Карий.
Інтерес до театру, який зародився в Івана Карповича ще під час розповідей матері про вистави “Наталки Полтавки”, тепер знайшов реальний грунт для свого розвитку. У Бобринецькій ратуші Іван Тобілевич познайомився з колишнім актором мандрівної трупи Жураховського – Голубовським та М. Л. Кропивницьким. Голубовський і Кропивницький заснували аматорський театральний гурток, до якого ввійшли молоді чиновники
У 1865 р., коли повіт було переведено з Бобринця в Єлизаветград, сюди переїхав і Карпенко-Карий. Як головний учасник і керівник багатьох аматорських вистав, він стояв у центрі мистецького життя.
За участі Івана Карповича в Єлизаветграді було вперше у 1875 році поставлено “Назара Стодолю” Шевченка разом з музичною композицією П. І. Ніщинського “Вечорниці”.
Творчість великих російських драматургів Гоголя, Грибоєдова, Островського, поряд з творчістю Шевченка та Котляревського, відіграла найважливішу роль у формуванні І. Карпенка-Карого як драматурга
Уже в перших своїх творах Карпенко-Карий свідомо уникав шаблонів і прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.
В українській драматургії до Карпенка-Карого здебільшого сюжет драматичного твору будувався на основі якоїсь любовної колізії. Драматург уже в перших своїх драмах відходить від цього шаблону. У драмі “Бурлака” (1883) мотив кохання відсовується на задній план. Розвиток дії визначає соціальний конфлікт: боротьба захисника інтересів сільської бідноти – бурлаки Опанаса Зінченка проти сільського багатія Михайла Михайловича.
У показі класових відносин і класової боротьби в українському селі на початку пореформеного періоду – основний зміст драми “Бурлака”, яку І. Франко вважав за “найбільш політичну з усіх п’єс Карпенкових”.
Про свідоме прагнення Карпенка-Карого відійти від усталених шаблонів і “заглибитися в душу народу” яскраво свідчить його робота над драмою “Безталанна”.
Головних героїв драми – Гната, Варку, Софію – письменник показує серед тієї “сфери, серед якої вони діють”. Уся увага драматурга спрямована на розкриття складної психологічної драми, яку переживають герої. Причина їх важких страждань криється в обставинах трагічної дійсності.
Уміння Карпенка-Карого “заглибитися в душу народу”, правдиво розкрити простих чесних людей у задушливій атмосфері експлуататорського суспільства проявилась і в драмі “Наймичка” (1885). У цій п’єсі показана трагічна історія Харитини, сільської наймички, яка стала жертвою розбещеного багатія Цокуля. Симпатії автора цілком на боці експлуатованих і принижених.
“Безталанна” і “Наймичка” – це видатні зразки психологічної соціально-побутової драми в українській літературі.
На початку свого творчого шляху Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної драми. У 1884 році на основі відомої народної балади про Бондарівну він написав свою першу історичну драму “Бондарівна”. Перша спроба в жанрі історичної драми ще не розкрила тих великих можливостей, які мав драматург і які проявилися пізніше в “Саві Чалому”.
Як комедіограф, Карпенко-Карий звернув увагу насамперед на таке характерне явище пореформеної доби, як нестримна жадоба “нових господарів села” до наживи і породжена цією жадобою їхня деморалізація.
У змалюванні образу користолюбця Михайла Окуня проявився визначний талант Карпенка-Карого як сатирика. Але соціальна сатира в комедії “Розумний і дурень” значною мірою ще послаблена моралізаторською тенденцією п’єси, яка особливо дала себе знати у змалюванні образу Данила.
Новим явищем в українській драматургії була комедія “Мартин Боруля” (1886).
У цій комедії письменник висміяв станове честолюбство і провів думку, що гідність людини – не в Приналежності до привілейованої касти, а в трудовій діяльності, у простоті і щирості людських взаємин. Фанатичне прагнення шляхтича-чиновника Мартина Борулі домогтись “дворянських прав” і таким чином вийти із становища “бидла” драматург показує в трагікомічному плані.
Спостерігаючи інтерес трудящих до театру, І. Карпенко-Карий дбав про те, щоб український театр став доступним для найширших народних мас.
Особливого значення надавав Карпенко-Карий створенню повноцінного репертуару для народного театру. Служіння народові драматург присвятив усе своє славне творче життя.
За десятиліття з 1890 по 1900 рр., крім комедій “Сто, тисяч” і “Хазяїн”, драматург написав ще шість п’єс: “Батькова казка” (1892), “Паливода XVII століття” (1893), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Понад Дніпром” (1897), “Чумаки” (1897), “Сава Чалий” (1899).
Драматург залишив порівняно невелику спадщину – усього лише вісімнадцять п’єс. Деякі з цих п’єс не витримали випробування часом… “Та проте цілість драматичної творчості Карпенка-Карого, – писав його великий сучасник – Іван Франко, – наповняє нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя…”
(2 votes, average: 3.00 out of 5)