Історичні романи – Іван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918 pp.)
Історичні романи
“Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський”
Чималий інтерес становить історична проза Нечуя-Левицького. Письменник вважав, що саме художні твори на теми з історичного минулого здатні викликати живий, непідробний інтерес ширших верств до свого минулого. Природа історичного роману зумовлена наявністю відповідних джерел. Основою історичних творів І. Нечуя-Левицького є козацькі літописи, наукові монографії М. Костомарова “Історія України в життєписах
І. Нечуй-Левицький заперечував спосіб життя, який не відповідав етичним уявленням народу; ламання звичного укладу життя письменник мотивував розривом із глибинною національною традицією і перейняттям чужих звичаїв і понять.
Він був одним із перших в українській літературі, хто звернувся до таких проблем, як виховання особистості, здатної повести за собою маси, випробування багатством та владою, причина та наслідки віровідступництва й зради інтересів
У романах письменник використовує біографічний сюжет. Розкриття ж образу головного героя досягається створенням образу його антипода, що дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного персонажа.
В історичних романах “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” письменник намагався осмислити на матеріалі з життя української інтелігенції проблему духовного звиродніння людини, соціальної нівеляції особистості. Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України – козаччину, яку вважав цвітом українського історичного життя і показним періодом української історії. Історичним тлом роману “Князь Єремія Вишневецький” є середина XVII століття, Визвольна війна (1648-1654 pp.) під проводом Богдана Хмельницького.
Нечуй-Левицький у своїй творчості неодноразово згадував про покатоличених нащадків колишніх українських родів, які вміють тільки дбати про свої достатки та розкішне життя. Письменник відчував бездуховність цих людей, оскільки вони, не засвоївши культурних, духовних традицій власного народу, дбали тільки про свої егоїстичні устремління.
Роман “Князь Єремія Вишневецький” був написаний у І897 p., але за життя письменника так і не опублікований, хоча, судячи з листування автора з редакціями журналів “Київська старовина”, “Діло” та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на “анахронізми та історичні недогляди”. Роман було надруковано аж у 1932р. в Харкові, а пізніше він увійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 р. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І. Нечуя-Левицького.
Роман висвітлює історичні події середини XVII століть, коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний, національний та релігійний гніт на східних територіях, передусім на Україні, викликала там рішучий опір народних мас. Повстання Северина Наливайка, Якова Остряниці віщували наближення всенародної Визвольної війни 1648 p., яка захитала підвалини Польської держави. Численні магнати прагнули вогнем і мечем закріпити своє панування, а Україна XVI-XVII століть була об’єктом стратегічних інтересів різних держав, своєрідним містком між Сходом і Заходом. Проте Нечуя-Левицького вабили не стільки історичні проблеми, скільки створення образу людини.
У центрі роману “Князь Єремія Вишневецький” – образ Єремії “одступника”, “перевертня”. Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею. Він ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького. Що ж стало причиною національної зради?
Єремію ще дитиною віддали на навчання до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже окатоличеним і спольщеним шляхтичем, що намагається не згадувати про своє національне коріння. Відірваність од рідного грунту негативно вплинула на молодого Єремію, розвинула в ньому пихатість, егоїзм, честолюбство. Він прагнув такої слави, щоб вона затінила славу усіх князів, гетьманів, королів, засліпила увесь світ, прагнув довести, що він справжній “уродзоний” поляк і відданий королю не менше від родовитої польської шляхти. Це прагнення призводить Єремію до того, що він найжорстокішими методами викоріняє все українське і тим самим завойовує собі в Польщі найгучнішу славу.
Письменник зазначає, що не тільки Вишневецький таким способом намагається уславитись, а й інші представники української окатоличеної шляхти (Лящ, Потоцький, Острозькі, Тишкевич), Прагнення наблизитися до королівського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцлера Замойського – Гризельдою.
Створюючи образ Єремії, митець показує, що пихатість, помітна в ньому з дитинства щодо старших і вищих за себе, розвинулася ще більше, але тепер вона виявилась у ставленні до польської шляхти. Така зверхність до магнатів призвела до того, що не йому
Було доручено командування урядовим військом, а нездарним воєначальникам Острозькому, Заславському, Потоцькому.
Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Єремія – бережливий господар, що веде майже аскетичний спосіб життя і весь свій час проводить не на балах, а в походах. І. Нечуй-Левицький, на відміну від інших авторів творів про Вишневецького, не змальовує його й фанатиком католицької віри: йому було байдуже, чи він українець, чи поляк, “віра була задля нього формальність, без котрої не можна було досягти визначеної для себе високої мети”.
Звернувшись до відтворення історичних подій, Нечуй-Левицький переносить читача в різні куточки Річі Посполитої: від Львівської єзуїтської колегії, де виховувались діти представників панівних верств населення,.- до кривавого поля битви. Перед читачем пропливає вся Україна: магнатські палаци і замки, міщанські і селянські оселі, закривавлені майдани Немирова і поле битви над Пилявкою… Широке тло роману дає можливість уявити собі настрої різних соціальних верств Польщі та України, відчути ту прірву, яку поступово викопував Єремія Вишневецький між собою і власним народом.
Сюжетна лінія роману досить проста. Вона символізує поступове входження внука знаменитого Байди Вишневецького у великосвітське коло королівства, утвердження його на важливих ролях у Польській державі шляхом зради рідного народу і розв’язання з ним війни. Уже на перших сторінках твору юний Єремія постає людиною, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками десь на споді приховує потайне глузування з них. Навчання в єзуїтській колегії ще дужче розвинуло гордовитість і пиху молодого князя, переконавши його у власній величі навіть силою навертати “темну українську масу”, “тих темних товаряк” до католицизму, до Польщі і польської мови. Пізніше перебування за кордоном, у Європі, “без міри вищої в усьому і за Польщу, і за Україну” змусило його гостро критичним поглядом придивитись до способу життя своїх уславлених і багатих предків, київський палац яких тепер видався йому чистісінькою конурою. Відтоді Єремія намагався у всіх своїх заходах, у тому числі і найжорстокіших, здобути славу на всю Україну: “руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда”.
Честолюбні плани Вишневецького найвиразніше виступають у його внутрішніх монологах, тут виявляється його цілковита згода з оцінкою Польщі як “раю для дворян, пекла для селян”.
Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецький керується думкою, наскільки та пара сприятиме його славі. А одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником, щоб витравити навколо “той дурний хлопський давній саморід”, правда, десь інтуїтивно Гризельда відчуває відсутність у чоловіка гарячого почуття, його любов вона порівнює з холодним залізом, можна було б гадати, що, захопившись удовою Тодозею Світайлихою, князь переживатиме своєрідне випробування щасливим почуттям. Та й воно має відтінок егоцентризму. “Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не досталась вовіки вічні” – така настирність Єремії принципово різниться від самозреченого кохання молодої козачки, яка у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку.
Історія нерівного і трудного кохання Вишневецького і Тодозі є художнім здобутком автора. Вона дозволила майстерніше змалювати головного героя, ширше ввести тему народу у художню оповідь. Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почуттям кохання та обов’язком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона жде його і водночас не може допустити загибелі Гризельди Вишневецької із сином, її вчинок служить підтверд женням ідеї незнищенності, гуманної сутності народу, його великодушності.
Написаний на історичну тему, роман виявляв суперечності давньоукраїнської дійсності і водночас був проекцією реальних польсько-українських взаємин другої половини ХІХ століття.
Досі все, що робив “великодушний” Єремія, сходило йому з рук і приносило приємну для нього поголоску: загарбання маєтності сусіда, кепкування з навколишньої знаті чи дивовижна поїздка саньми улітку по дорозі, суціль усипаній сіллю. Незважаючи на всю свою заповзятливість і пиху, Вишневецький своїм гострим розумом відчуває силу козацької ненависті до панства. Чутки про нове повстання і рішучу перемогу козаків під Жовтими Водами вивели його з рівноваги і по-справжньому налякали. Кидаючись кожного разу в новий бій проти повстанців, Єремія Вишневецький відчував, що його дорога до тріумфу припинена не стільки королем чи вельможними магнатами-суперниками, скільки страшною народною и козацькою силою, котру він ненавидів більш за все на світі. Талановитий воєначальник, він, однак, не може вплинути на хід подій, бо правда не за ним і не за його військом, яке йшло у битву, як на банкет, а за простими українськими Козаками і селянами, здатними битись за свободу з ворогом на смерть. Не випадково у снах-мареннях постають перед Єремією картини власного розбою, хворе сумління каменем лягає на його душу.
У заключному розділі роману головна роль належить не Єремії, а повсталому народові. Виразник прогресивних переконань Богдан Хмельницький надсилає до ворожого табору лист з пропозицією миру, з побажанням не проливати братньої крові. Багато хто із шляхти згоден був зробити крок назустріч. Та навіть думка пристати на пропозицію Хмельницького видалася Вишневецькому підступною. Крок до згоди не було зроблено.
У стилі народних дум говорить Нечуй-Левицький про нелегку козацьку перемогу над ворогами, висловлюючи щирий жаль про безславну загибель цвіту польської шляхти. Виставляючи себе за взірець всієї України, вони були фактично “сліпі поводирі, за котрими Україна не пішла слідком і зреклася їх, як своїх ворогів. Така доля Вишневецького, життя і талант якого, величезна енергія були присвячені фальшивій ідеї. Прагнучи до неподільної влади над людьми, постійно доводячи право на це збагачення деспотією, герой роману не здобув очікуваної слави.
Уся структура художнього зображення, логіка розвитку центрального персонажа свідчать про неприйняття автором самодостатнього насильства над народом і над собою, навіть у Визвольній війні (1640-1654 pp.) він бачить невиправдані втрати для обох народів.
Розуміння соціальної і психологічної природи зрадництва, показ побуту, звичаїв, моралі XVII століття дозволило Нечую-Левицькому створити цікавий твір, який дав йому поштовх для подальшого опрацювання історичних сюжетів.
Другий роман І. Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський” вийшов у 1898 р. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що він був опублікований одразу після написання. Композиційно роман “Гетьман Іван Виговський” складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім’ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників.
Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя в зрілому віці, як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства.
В романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його реалізувати на благо свого народу.
Іван Виговський, як й інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Богдана Хмельницького – відвернути Україну від темної Московщини, але вбачає вихід не в самостійності: “Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі”. Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але не прийнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався “зажити в щасті” під Росією.
І. Нечуй-Левицький створив цілу галерею Цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Золотаренко тощо.
Із неприхованою симпатією І. Нечуй-Левицький змалював образ справжнього патріота Юрія Немирича, який, будучи шляхтичем, “залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану”, приєднавшись до Богдана Хмельницького. Саме думки Юрія Немирича про розбудову України як автономної держави в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І. Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І. Виговського і Ю. Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передусім провідна верства, не зрозуміли і не підтримали їх. Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим.
У своїх історичних творах І. Нечуй-Левицький продовжував розвивати художньо-естетичні здобутки української літератури попереднього періоду. Письменник відходить від романтичного зображення національного минулого, основою його творчої практики стає документалізм. Історична проза І. Нечуя-Левицького одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого – засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)