Історична проза на українському грунті
Історична проза на українському грунті має давню історію та заслужену шану, її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, житійній літературі, літописах, поемах і драмах на історичну тему. На початку ХІХ ст. з’являються перші публікації історичних пісень і дум: збірники Цертелєва (1819), Максимовича (1827, 1834, 1849). Така зацікавленість національним минулим була не випадковою: вона пов’язана із зародженням нового політико-культурного мислення в Європі, що відбилося на становленні нового літературного напряму – романтизму, характерною
На початок 30-х років ХІХ ст. припадає пік активності українських романтиків. Саме в цей час починає інтенсивно розвиватись етнографія, історіографія, з’являються нариси з історії України Д. Бантиш-Каменського, науково-історичні розвідки О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, “Історія Русів”, перевидаються літописи. Розвиток
Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними зрухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, “…а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу” 1.
І. Нечуй-Левицький приступає до написання брошур та романів на історичну тему тоді, коли його твори на соціально-побутові теми давно вже стали класикою української літератури. (.Франко, характеризуючи свого сучасника,”назвав його “великим артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком України”. Це дає підстави говорити про широкий тематичний діапазон творчості митця.
Перші свої історичні студії прозаїк розпочав на початку 70-х років, у час так званого “безчасся”, коли інтелігенція повністю зневірилась у старих ідеалах, і моральна криза торкнулася всіх прошарків суспільства. У той час побачили світ історико-популярні брошури І. Нечуя-Левицького: “Унія і Петро Могила, київський митрополит”, “Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки”, “Татари і Литва на Україні”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, “Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький”, “Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович”, які були “одним із перших систематизованих популярних викладів історії України” 2. І. Нечуй-Левицький своє завдання вбачав у тому, щоб дати белетризований виклад історії України, опертої на такі достовірні історичні факти, які б могли викликати справжній інтерес народу до свого минулого. Добре знаючи з дитинства народні думи та історичні пісні, спираючись на козацькі літописи С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця та історичні монографії Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Костомарова, письменник адресує ці брошури народу, “якому потрібно викладати історію як в оповіданнях для того, щоб було зрозуміло”.
Історичний досвід кожного народу пов’язаний передусім із державотворчим процесом, з конкретними історичними особами. Митець мріяв написати історію України в таких популярних викладах “до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи”, і крізь призму вчинків героїв показати їхню роль у державотворчому процесі України. Як бачимо із назв творів, І. Нечуй-Левицький звертається до найбільш суперечливих сторінок історії України і, не ідеалізуючи, не перебільшуючи ролі тієї чи тієї історичної постаті, прагне допомогти читачеві осмислити її вчинки. Це дало змогу авторові показати драматизм поведінки історичних діячів на порозі політичного вибору, суперечки між моральним обов’язком людини і політика.
“Князь Єремія Вишневецький” написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів “Київська старовина”, “Діло” та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на “анахронізми та історичні недогляди”. Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові, а пізніше ввійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 p. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І. Нечуя-Левицького (О. Білецький, В. Власенко, С. Єфремов, Н. Крутікова).
Другий роман І. Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський” вийшов у 1898 p. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що був опублікований одразу після написання, але й він не здобув належної оцінки, щоправда, історик Ор. Левицький звернув увагу на “понижене” тлумачення головного героя. Однак за радянських часів не перевидавався, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків.
Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України – козаччину. З цього приводу він писав: “Козаччина – то цвіт українського історичного життя”, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства й буде родючим полем для квіту поетичного” 3. Історичним тлом роману “Князь Єремія Вишневецький” є середина ХVІІ ст., визвольна війна (1648-1654) під проводом Богдана Хмельницького. 2
Хоч народні маси за підтримки запорожців уже неодноразово виступали проти польсько-шляхетського панування та католицько-єзуїтської експансії (повстання під проводом Косинського. Гуні, Наливайка), проте вони завжди найжорстокішим чином придушувалися урядовими військами. Хронологічні рамки роману “Гетьман Іван Виговський”, на відміну від першого, можна з точністю встановити: від 8.01.1654 p. – часу підписання Переяславської угоди і до травня 1664 p. – найдраматичнішого періоду в історії України, періоду втрати надії на самостійність.
Природа історичного роману зумовлена наявністю відповідних джерел. Влучне формулювання надибуємо у польської дослідниці: “Джерелами будуть ті тексти, де ми знаходимо найбільш правдоподібну схожість із трактуванням фактів та концепціями організації художнього світу історичного роману” 4. Отже, таке трактування джерела дає змогу сприймати його як зародок ідеї, який кристалізується в процесі творчості. Входження інформації літопису, історичного дослідження в структуруроману – процес складний. Виділяють два способи: прямий і опосередкований. Письменник, аби переконати читача в достовірності висвітлення історичних подій у романі, вдасться до відомого аргументу: “За свідченням тогочасних літописців”, тим самим ніби перекладає відповідальність на інших. Складнішим є опосередкований спосіб, який полягає не в прямій передачі історичних фактів, “а через сприйняття досвіду їх освоєння попередниками” 5. Аналізуючи історичні твори І. Нечуя-Левицького, можемо зробити висновок, що їхньою основою є козацькі літописи, наукові монографії М. Костомарова “Історія України в життєписах визначніших її діячів”, “Богдан Хмельницький”, “Іван Виговський” та щоденник Богуслава Машковського, слуги, князя Ієремії Вишневецького.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)