Історична правда і художній вимисел у новелі В. Стефаника “Камінний хрест”
І. Причини масової еміграції селян Західної України до Америки. (З 90-х років XІX століття тисячі трудівників Західної України виїжджали за кордон. Доведені до відчаю безземеллям, податками, відсутністю заробітків і голодом, селяни за безцінок продавали свої мізерні господарства, кидали политу потом невдячну землю і вирушали за океан, сподіваючись знайти там роботу і хліб. У чужих краях більшість українських емігрантів ставала напіврабами плантаторів, поповнювала лави міських пролетарів.)
ІІ. Новела “Камінний хрест” – результат
1. Зустріч Василя Стефаника з емігрантами у Кракові. (Із рідного села Стефаника Русова за п’ятнадцять років виїхало до Америки 500 чоловік. Багатьох з них письменник проводжав із села, декого зустрічав у Кракові, де емігранти просто неба тижнями чекали, доки їх відправлять далі. Через місто гуркотіли вагони з галичанами, які назавжди залишали рідну землю, що була мачухою для них і, немов якийсь жандарм, із легкістю виштовхувала у немилосердний світ, гнала від себе.)
2. Прототип головного героя Івана Дідуха. (Перш ніж почати оповідь про еміграцію, письменник
3. Іван Дідух – це образ-тип українського селянина-емігранта. (Новела “Камінний хрест” – це розповідь не про конкретну людину і її долю. Письменник у художній формі передав думки і переживання тисяч і тисяч західноукраїнських трударів, що, як мандрівні птахи, летіли світом. У тому далекому краю вони тяжко працювали, але могли хоч якось прожити. Та рідко хто почувався щасливим, адже вони назавжди були відірвані від свого коріння, від рідної землі.)
ІІІ. Новела “Камінний хрест” – пам’ятник українським селянам-емігрантам. (Стефаникова новела до глибини душі схвилювала усіх, хто мав змогу познайомитися з нею. Ольга Кобилянська у листі до письменника писала: “Між слова Ваші там… тиснулись великі сльози, мов перли… Гірка, пориваюча, закривавлена поезія ваша… котру не можна забути”.
“Камінний хрест” дійшов і за океан. У бідних родинах українців-переселенців у канадських степах хати сповнювалися гірким плачем, коли емігранти читали новелу. Та разом із сльозами приходило розуміння, що твір Василя Стефаника не дасть їм загубитися у просторі і часі, стане пам’ятником на Батьківщині тим українцям, які вже ніколи не побачать рідної землі.)