Істинна краса людини. Твір-роздум на морально-етичну тему
Кого здивуєш березою? Ми проходимо повз берези, іноді навіть не помічаючи їх. Береза – постійний супутник нашого життя. Вона, радісна і ошатна, має у своєму одязі два головних кольори рідної природи – зелень луків і білизну засніжених полів. І як же їй личать ці два кольори! Мій батько – художник. У багатьох його картинах, етюдах і замальовках присутня береза. Пильно придивляючись до картин, я бачу у березках, зображених батьком, безліч відмінностей. Ось березка, що має у нижній частині стовбура поздовжні тріщинки, а поруч інша, абсолютно
Мені подобаються руки батька. Сильні, вмілі, лагідні, вони стають чарівними, коли він бере пензель або олівець. Руки батька нагадують мені руки музиканта: довгі, гнучкі пальці, широка долоня. Ось батько ледь повів плечем – щось у роботі йому не подобається. Намагаючись не привертати до себе уваги, я тихенько підхожу і з-за його спини дивлюся на етюдник. Яке рідне, тепле дерево береза! Скільки в ній привабливості, невіддільної від природи нашої вітчизни! І все це я, Іван Альошин, учень восьмого класу, знаходжу в роботі мого батька.
Твір на морально-етичну тему у публіцистичному стилі за власними спостереженнями.
Настала осінь. Після дощового серпня вересень виявився незвичайно теплим, лагідним і світлим. Було багато сонця, поступово жовкло листя, і світло від нього ллялось на землю. Особливе задоволення – бродити у такі дні улюбленими куточками гідропарку, загрібаючи ногами золото, що впало з гілок, і вдихати деревний гіркувато-тягучий аромат осені. В один із вихідних днів ми, як завжди, вирушили на прогулянку у гідропарк. Стежина вилася між ялинок, виводила на кленову алею, потім до тополь, вела до лозняку, що росте на стрімких берегах уздовж річки. Подекуди час від часу шлях нам заступали стовбури дерев, що впали від сильного вітру або від старості, але ми звично переборювали всі перешкоди і продовжували йти лісовою стежкою.
– Ой, що це? – вигукнула мама.
– Хіба не впізнаєш? – розсміявся батько. – Це ж Колобок. Як і заведено, він розташувався на пеньку і чекає, з кого б посміятися.
– Таке враження, що він зараз почне співати своє: “Я від бабусі пішов…” – додав я.
Ми оточили пеньок і з неприхованою зацікавленістю розглядали Колобка. На гладкій поверхні пенька жовтою емаллю був намальований усміхнений Колобок. Питань у нас було безліч: хто той невідомий художник, що прийшов у цей куток, щоб намалювати на пеньку Колобка? Чому саме тут, де рідко буває малеча? Навіщо малював? Хтось замовив? Хто?
– А може, окрім Колобка, тут ще хтось або щось намальовано? – припус
Тила мама.
Ми почали уважно оглядати галявину, і раптом тато вигукнув:
– Тільки зберігайте спокій. Нас оточують удави.
– Це що, змії такі? – запитав я.
– І не просто змії. Правда, вони не отруйні, але, коли бачиш, які вони довгі, мимоволі лякаєшся.
Тут ми з мамою виявили серед листя, яке лежало під ногами,, удавів. Вони наче були готові обвити своїми гнучкими тілами чергову жертву – якогось необережного звірка. Зрозуміло, що це були рукотворні змії, а створив це диво знов-таки невідомий художник. Він розфарбував товсті суччя дерев, що впали і були по-чудернацьки зігнуті часом. Чітко можна було розрізнити очі, червоні язики тварин, якісь сірі з жовтинкою кільця на їхніх тілах.
– Мабуть, тут попрацювала талановита людина, – зауважив тато.
Ми виявили й інші творіння цього майстра на деревах, що впали. Стовбур поваленої берези був перетворений на веселку; на ній застигла, наче гріючись на сонці, царівна-жаба в золотій короні і в зеленому вбранні зі срібними блискітками. В цю царівну-жабу художник перетворив наріст на стовбурі берези. А неподалік ми побачили гнома-лісовика. Це був невисокий пеньок, над яким художник, мабуть, довго чаклував.
Раптом ми здригнулися: у кущах почувся тріск, – це крізь молоду поросль до нас наближалося стадо кіз. Незабаром на галявину вийшов і хазяїн тварин..
– Милуєтеся цією красою? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, додав: – Я теж полюбляю тут бувати.
– Отже, справді красива душа у людини, що створила таке диво, – сказала мама.
– Цю галявину казок створили двоє студентів – Валентин і Віктор. У вільний від навчання час вони підробляють в гідропарку. Розчищають доріжки, влітку доглядають за клумбами – роботи вистачає.
– А художня творчість теж входить до їхніх обов’язків? – запитав батько.
– Ні, – похитав головою козопас, – просто хлопці з фантазію, талановиті. Якось прикрасили один із пеньків – начальству сподобалось. Виділили їм фарбу, сказали, що хлопці можуть на свій розсуд створити який-небудь мальовничий диво-куточок. І те, що з того вийшло, – перед вами. Кажуть, якщо походити довше стежками гідропарку, можна побачити не один такий сюрприз.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)