Інтерпретація легенди про Христа в творі Лесі Українки “На полі крові”
Така інтерпретація легенди про Христа і його апостолів як про людську громадку суперечила церковним догматам. Недарма цензура побачила реальну небезпеку в творі Лесі Українки “На полі крові” хоча б у тому, що “учителю своєму приписує Юда егоїзм і прагнення до демагогії через наділення юдейського пролетаріату майном, ограбованим у заможних простаків” , на підставі чого винесла спеціальну ухвалу, побачивши в цьому творі “хулу на друге лице святої трійці, поношення священного писання і таїнства євхаристії” ‘. За опублікування
Нарешті, иазарянин говорить про діла Христові: “…слави в тих ділах нема ні крихти”.
Можна гадати, що ці уривки, які найбільше дають уявлення про ставлення Лесі Українки до соціальної суті легенди про Христа, але сюжетно зовсім не пов’язані з конечною редакцією твору, поетеса відкинула ще на першій стадії роботи. Чи означає це, що вона відмовилася від висловлених тут поглядів на Христа і його учнів? Гадаємо, що ні. Елементи подібної критики,
Наведені чернеткові уривки дають достатньо доказів негативного ставлення Лесі Українки до християнства взагалі і – до легенди про Христа як бога зокрема.
З легенди про Христа і його апостолів Леся Українка бере лише прагнення бідняків до справедливості і їх мрії про можливість любов’ю встановити її на землі і в потойбічному світі. До служителів культу, до церковного кліру в поетеси ставлення цілком визначене. Щоправда, вона вилучила найяскравіший з цього погляду уривок, бо він більше в’язався з первісним закінченням твору, та для характеристики поглядів Лесі Українки варто його нагадати. Мова йде про торг за нивку. Архієреї пішли на ошуканство. Вони відмовилися брати ганебні гроші на храм, але купили у гончара поле крові – начебто для кладовища – і віддали його довічно Юді. Виявляється, що для них гроші – це все. Та в такій редакції Юда не був власником нивки. Леся Українка змінила цей варіант – Юда купує нивку.
Вже надіславши до редакції “Літературно-наукового вісника” текст “На полі крові”, поетеса в останню хвилину перед друком скорочує його майже вдвоє, що пояснює цілковитою зміною концепції твору.
Що нового в розуміння Юди вносить відкинуте закінчення і згадуваний уривок з середини твору? Насамперед питання про самосуд Юди. Як відомо з друкованого тексту й чернеткового варіанту, Юда вперто відкидав думку про можливість свого самогубства, всіляко спростовував подібні чутки. Готуючи твір до друку, Леся Українка до чистового тексту внесла лише двічі згадку про можливе самогубство. Вперше, коли прочанин, впізнаючи невідомого, який напоїв його водою, з радістю говорить, що Юда-зрадник повісився. Вдруге, коли він дізнається про всі обставини зради. У відкинутому закінченні твору Юду, переляканого чуткою про заперечуване ним воскресіння Христа, опановує непереможний страх перед новою зустріччю з учителем. Юда втрачає здатність сприймати речі, як вони є, і в божевільному переляку, щоб Ісус не поцілував його, звертається за порятунком… до смерті:
Смерте, смерте, рятуй мене! Невже немає смерті?
Як слушно відзначив Є. Ненадкевич, “у викресленій сцені з жінками зраду заслонено т рансцедентною карою; подолано зрадника зовнішнім фактом, що впав на нього несподівано і розчавив своїм тягарем” 1. Це порушувало силу викриття й засудження зради, якоюсь мірою повертало назад до традиційної євангельської легенди про христопродавця. На перший план у відкинутому закінченні виступали муки сумління Юди, що знову-таки суперечило накресленому в першій половині твору образові зрадника, який боїться кари за вчинений злочин, але в цілому вважає його згідним із своїм поглядом па власність. Тепер же слова Юди, що він “не прощає сам собі”, “вмерти мусить, коли Ісус воскрес!”, мимовільною темою самосуду й визнання своєї мізерності перед Христом применшували ганебність його зради (що ж, зрадив, а потім покаявся, сам пішов із світу!), навіть наділяли Юду певними рисами благородства. Все це, зрозуміло, не відповідало виробленій Лесею Українкою концепції про зраду і її покарання, не відповідало її раціоналістичному поглядові на євангельську легенду, яку вона витлумачила в плані, що суперечив церковним догмам.
Первісне закінчення порушувало створений поетесою образ вчителя. Введення легенди про воскресіння Христа стверджувало думку про нього як про месію, як про бога на землі. Як відомо, ці риси божественності, месіанізму відкинув і прочанин, а з ним і авторка.
Нарешті, вводячи в твір образи трьох фанатичних жінок, яким здається, що вони бачили або чули воскреслого Христа, Леся Українка мала підкреслити всесильність віри й любові, які зрадив Юда своїм поцілунком. Те, чого не зміг досягти прочанин, досягли жінки своєю безмежною й самозреченою любов’ю і вірою в Христа: не прочанин, а саме ці погорджувані жінки доконали Юду.
Згадка про жінок, які зреклися: одна – дітей і чоловіка, друга – нареченого, третя – радощів нестримуваних пристрастей, як ствердження довір’я і любові до Ісуса з боку простих людей, є вже в першій половині поеми. У відкинутому закінченні твору на перше місце виступає Марія Магдалина, за нею Са-ломея і Сусавна. Вони відмінні собою на вроду, і цю відмінність поетеса підкреслила в ремарці виразом їх очей, кольором обличчя. Марія – “вутла і хороблива не першої молодості жінка з широко розкритими чорними очима”. Саломея – “молода жінка з материнським, трохи простодушним виразом лиця”. Сусанна-“молоденька струнка дівчина надзвичайно вродлива, з прозорою церою і з полохливими очима газелі”. Цікаво, що, малюючи образ Марії, Леся Українка викреслює перше написане – “гарна”, а коли говорить про очі Сусанни, знімає – “де зринають і гаснуть золоті іскри”, бо це суперечило б євангельській легенді про трьох жінок – блудницю, матір і наречену, які зреклися всього земного в ім’я служіння месії. Цю легенду поклала в основу первісного закінчення драми і Леся Українка. Зрозуміло, що подібні характеристики руйнували первісну концепцію й структурну роль даного епізоду.
Лесю Українку приваблювало в цих образах жінок самозре-чене служіння людині, безмежна віра і любов до страждущої людини – почуття, близькі поетесі. Марія Магдалина в баченому видиві Христа підкреслює саме його страждання: “поранений, змарнілий”.
Можна цілком певно твердити, що Леся Українка відкинула первісне закінчення поеми “На полі крові”, виходячи з завдань безкомпромісної боротьби з будь-якою зрадою і спробами її виправдання. Маючи попередній намір розкрити свої погляди на етичні принципи боротьби на матеріалі євангельської легенди, письменниця прийшла до різкої критики цієї легенди й рішуче відкинула все, навіть такі дорогі їй образи самозречених жінок, що слугують людству, з метою категоричного засудження Юди – без будь-яких пом’якшень, виправдувань, серед яких навіть Юдине самовизнання своєї провини й покута смертю були б пом’якшенням ганьби його вчинку.
Є. Ненадкевич, у згадуваній статті розглядаючи обидва уривки – остаточний текст і відкинуте закінчення,- приходить до висновку, що “з цілої закінченої містерії вилучено найлірич-ніші мотиви і залишено фрагмент, де в центрі – психологія зради”, що “заключний акт Лесиної праці над твором дав унаслідок таку поему, що її темою є зрада як соціально-психологічна проблема, з детальною мотивацією Юдиного злочину”.
У закінченому вигляді “На полі крові” є діалогом, який має експозицію (до впізнання прочанином Юди), розгорнуту розповідь Юди, покладену в основу драми, що веде до апогею, одночасно й закономірного фіналу – повного викриття Юди й прокляття його прочанином. Ясна композиція полегшувала логічне розгортання думки поетеси про несумісність зради з поняттям людини, давала можливість гостро засудити зраду і зрадника Юду. Це було запереченням намагань Л. Андрєєва й подібних до нього “реабілітувати” зраду і її назовне ім’я – Юду. Для Лесі Українки важливо було спростувати “реабілітацію” зради на тому ж матеріалі, яким користувався Л. Андрєєв. її тлумачення Юди завдавало нищівного удару по “Юді Іска-ріоту” Л. Андрєєва. Тріумф залишився за Лесею Українкою. Позиція, яку зайняла вона в цьому питанні, відповідала етичним засадам передових борців за соціальне й національне визволення трудящих. Саме тому, треба гадати, Леся Українка свідомо наблизила до сучасності окремі риси Юди, падала його діям і словам схожості з вчинками сучасних їй власпиків-капі-талістів, з їх спробами мотивувати свої вчинки новітніми псев-дофілософськими вченнями або відвертим цинізмом імперіалістів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)