Ім’я поета: Сосюра Володимир Миколайович
Творчість В. М. Сосюри є однією з найяскравіших, найоригінальніших сторінок в антології укр. поезії 20 століття. Їх зміст можна визначити як органічне поєднання романтики боротьби та Кохання. В центрі уваги внутрішній світ людини, людини, моральне право кожного на стрпждання і радість, любов і ненавість, минуле і Майбутнє. В. Сосюра належить до сучасних класиків в укр. поезії, що витоками всоїми мали народнопісенні джерела, недарма його Називають “солов’єм України”. І як бе не оцінювали протягом творчого шляху поета його вірші та поеми,
Ім’я поета стало відомим і популярним уже після виходу його збірок “Поезії” (1921) та “Червона зима” (1923). Твори цих збірок розкрили Сосюру як митця, що володіє природним даром поетичного самовираження, талантом передавати словом найтонші відтінки почуттів. Ліричний герой віршів Сосюри того періоду – це полум’яний патріот, людина з глибокими і сильними почуттями. Таким він постає зі сторінок ліро-епічної поеми “Червона зима”. За словами автора, вона вилилась на папір одним сонячним акордом. Перед читачем
В. Сосюра відомий читачеві не тільки як автор епічних поем. Він більши знаний як поет-лірик. Його інтимна лірика відтворює найніжніші порухи серця, той настрій, що переповнює все єство людини, закоханої у світ, у природу, у людство. Гіперболічні й поетичні алегорії, так характерні для нього, сприймаються читачем життєвими і реальними:
Гей ви зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!
Де ви бачили більше кохання?
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я – поет робітничої рані.
Таке органічне поєднання людини, природи, всесвіту з почуттями автора змушує читача переживати разом з поетом – страждати, плакати, радіти, кохати:
Розливається кров і по жилах тече,
Ніби пахне вона лободою.
Здається, що в поезії “Так ніхто не кохав” все звичне: образи вже використовувались в літературі (розцвітає весна, ясні зорі в’яне серце). Але читач переповнюється незбагненними почуттями. Від передачі чуттєвої картини світу поет переходить до філософсько-морального осмислення змісту людського буття (“Коли потяг у даль загуркоче”, “Білі акації будуть цвісти”, “Ластівки на сонці”). Такі ж звичні образи, традиційні метафори і порівняння, однак автор майстерно виводить їх у нові поетичні контексти, і таке несподіване використання створює нові оригінальні образи: “Дні пройшли. Одлетіла тривога. Лиш любов як у серці багнет”. Згадані поезії полонять читача гармонією почуття і слова, думки і образу, єдністю зовнішньої форми вірша з його внутрішньою формою, з його внутрішньою силою:
Білі акації будуть цвісти,
В місячні ночі жагучі;
Промінь морями заллє золотий
Річку, і верби, і кручі.
У вірші “Білі акації будуть цвісти” з’являється новий образ – своєрідна метафора – символ: “В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни”. Митець підносить свою поезію на новий рівень філософського узагальнення, ототожнюючи кохану і батьківщину. Незмірна сила почуття до коханої жінки така ж нездоланна, як і сила синівської любові до рідної України. Високе патріотичне почуття поєднується у Сосюри з найдорожчим почуттям – кохання.
Андрій Малишко згадував, що всі твори Сосюри – “це ніби один великий твір про людину і світ”. Кожен рядок його віршів наповнений любов’ю до України, болем за її страждання. Особливо виразно відчувається це в поезії “Любіть Україну”, написаній у 1944р. Цей вірш вважався на ті часи “націоналістичною крамолою”, бо вихваляти можна було тільки єдиний і непорушний СРСР. У цій поетичній сповіді митця подано вишневий образ України, яку безмежно люблять ті, хто виріс на цій землі, радів разом з нею і страждав:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу, і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
Вірш “Любіть Україну” вважається справжнім подвигом поета, адже у тоталітарні часи підносить почуття синівської любові до рідної землі. Поет переконує сучасників і нащадків: “Без неї – ніщо ми, як дим”. У словах цього вірша закладено актуальну і сьогодні ідею єдності, сили і нездоланності укр. народу:
Всім серцем любіть Україну свою, –
І вічні ми будемо з нею.
В. Сосюра. ніжно й трепетно люблячи Україну, любив її солов’їну мову. З великим синівським почуттям говорить він про красу й силу рідного слова поезії “О мово моя!”. Вірш закінчується проникливими рядками: “О мово вкраїнська! Хто любить її, той любить мою Україну”. Трагедію власного народу, втрату ним мови, культури, історії поет сприймає як особисту. У вірші “До брата”, який став своєрідною відповіддю тим хто звинувачував українців у національному безпам’ятстві, хто не вірив у здорові сили народу, поет писав:
Невже народ мій мову губить?
Не вірю я! Це не народ –
Окремі люди.
У поезіях “Як не любити рідну мову”, “Я знаю силу слова” поет закликає пам’ятати, що мова – це душа народу, а сила художнього слова є гострою зброєю в руках митця. І він забов’язаний користуватися нею на благо читачеві як “сосюринськіх”. Соковиті епітети (кароокий вечір, золотокрилий день, гнідий небосхил), мальовничі й новаторські метафори (“ліхтарі, мов золоте намисто”, “як зорі, грають очі”) – це художня палітра лірики Сосюри. Але найперше, що вирізняє його вірші серед інших, – це тонка й задушевна інтонація його творів.
Творчість В. Сосюри – досягнення не лише укр. літ. Загальнолюдське прагнення до гармонії, краси й любові, які відбивають найкраще вірші, душевний ліризм поезії зробили ім’я митця всесвітньовідомим. Своїми кращими творами В. Сосюра досяг вершин світової лірики, кожним рядком підтверджуючи написане ним в одному з віршів:
Про все мої пісні під сивий біг хвилин…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)