Ідея спорідненості життя та творчості, побуту й екстатичності у творах Бориса Пастернака
Мистецтво виникає серед буденності – цю істину Борис Пастернак запам’ятав ще з дитинства: йому поталанило з’явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть, тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв’язки між образами
У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнішня випадковість поштовхів до написання віршів. То це краєвид з вікна дачі, де сусідять поле й кладовище, через що виникають думки про недовговічність життя, то свічка, що горить на столі… Змальовуючи суто ліричну ситуацію або навіть природу, Пастернак поступово підводить до думок філософського плану. Надзвичайно точні зорові образи картин, на які поет ніби змушує своїми очами дивитися читачів, часом доповнюються, асоціаціями, які вражають несподіваністю. Але буває
Це не лише оригінальність власне стилю, швидше – своєрідність світосприйняття самого поета, яка не могла не відбитися у його творах: Рік згорів на керосині, Мов мушки, що в лампу впали. Он, як зорі сіро-сині,
Встав він змоклий, встав оспалий. (“По стіні збігали стрілки”). Рік – проміжок часу, але в такому метафоричному зображенні та ще й у поєднанні з більш ніж побутовим “керосином”, він стає складовою частиною тієї ж єдності великого й малого, безкінечного (час, вічність) й швидкоплинного:
Цей лютий! Час для сліз і віршів, Що не стихають не на мить, коли гримить, гуркоче хвища Й весною чорною горить. У цих рядках знову поєднується зовні майже непоєднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотіння (ще й з “горінням” весни) мають зовсім різне емоційне забарвлення, вірші зі сльозами, щоправда, у багатьох поетів легко стають єдиним цілим, але не у Пастернака. Але попри суперечливість, образ лишається цілісним, “несумісність” підсилює виразність думки.
Щось подібне ми можемо зустріти майже у кожному творі Пастернака. Наприклад, у зоряному небі люди завжди вбачали щось величне, вище за земне життя, аж раптом: Цим зіркам до лиця б реготати, Але всесвіт – містина глуха.
(“Визначення поезії”). Отже, те, що інші звеличують, Пастернак повертає “на землю”. Та суперечлива єдність усього існуючого має і зворотний бік: звичайне так само легко в його творах набуває всесвітніх, космічних масштабів:
А буревій мете й мете: Кінці, початки замело. Згадаю раптом: сонце є, побачу: світ не той давно. Звичайний буревій постає метафорою неспокійних часів першої половини XX сторіччя, але залишається й стихійним явищем. Навмисні повтори наголошують на безперервності процесу змін, та його підкреслена постійність перетворює його знову на щось інше, протиставлене та чуже людям, що спостерігають за ним через шибку вікна. І знову, вже в іншому вірші: “Мело, мело на всій землі…”, а десь у кімнаті на столі горить свіча, й іде собі за іншими правилами життя ліричних героїв; не менш (а може, й більш) багате за внутрішнім змістом і насиченістю. З ненав’язливою легкістю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттів, натхнення, навіть екстазом, і ось вже:
Схрестились руки і уста, схрестились долі. Тут обмежений простір, маленька свічка – і глобальна безмежність особистого всесвіту. Духовна незалежність ліричних героїв дозволяє їм мати цю безмежність у собі:
На свічку дихала імла, Й спокуси сила Хрестоподібно підняла, як ангел, крила. Буревій за вікном не може загасити цю свічку… У справжньому житті, в природі є все. Поезія Пастернака тим і цікава, що він зміг передати сутність суперечливої єдності, бо всі переходи від буденного до високого, побутового і духовного, узяті разом і окремо створюють цей дивовижний і своєрідно правдивий образ життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)