Ідея служіння митця народові у творчості Л. Українки
Для кожного справжнього письменника дуже важливим є чітке визначення свого ставлення до суспільного життя і свого місця у ньому. Пригадаймо Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, їх твори і знайдемо чимало доказів цього. Так, І. Франко у поезії “Декадент” писав: “Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох, мій поклик: праця, щастя і свобода”. П. Грабовський, ніби перегукуючись з Т. Шевченком та І. Франком, гордо заявляв: “Я не співець чудовної природи…”, бо “з ума не йдуть знедолені народи, – їм я віддав усі чуття мої”.
Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, полетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зауважив: “Дурному дурна й смерть”, – почувся голос: “А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки загинув у темному льоху? Те світло спалило його, але він рвався на простір.
Оце поривання до світла, непримиренність до пустого животіння, байдужості були властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пломеніючими, слова – зброєю іскристою. Вона їм не раз наказувала: “Палайте чи паліть, та не в’яліть!”
Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш “Слово, чому ти не твердая криця…”:
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинно піднімати народ на боротьбу, а отже, “знімати вражі голови з плеч”.
Наступна строфа – це, по суті, характеристика своєї письменницької, громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров’ю власного серця:
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш.
Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує свою “зброю іскристу”.
Поезія “Слово, чому ти не твердая криця…” відзначається музикальністю.
Я. Степовий написав романс з тією ж назвою.
У своїй ранній поезії “Співець” Л. Українка запевняє читачів у тому, що ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов’язку – служити своїй Батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: творчий шлях тяжкий, і здолати його одній важко – такі роздуми і почуття пронизують вірш “Мій шлях”:
Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті.
Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:
Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда й надія!
У поезії “У чорную хмару зібралася туга моя…” авторка постає ніжною, але стійкою й мужньою. Усі почуття, які вона пережила – від невимовної туги до гіркого ридання, – не зломили її, “до землі не прибили”, а, навпаки, загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:
…Я вийду сама проти бурі
І стану, – поміряєм силу!
Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші “Поет під час облоги”, подібно до життя, мають бути всеосяжними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній справі боротьби за свободу.
Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, з власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; О. Пушкін, М. Лєрмонтов, Т. Шевченко, П. Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса згадувала ці трагічні постаті.
Зокрема у вірші “На столітній ювілей української літератури “, присвяченому І. Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців:
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти.
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті.
Та будучи вірною девізові: “Тільки в боротьбі життя і щастя”, Леся Українка слідом за Т. Шевченком і М. Некрасовим, разом з І. Франком і П. Грабовським проголосила: “Не поет, хто забуває про страшні народні рани…”
“Хто вам сказав, що я слабка…” – останній ліричний вірш важко хворої Лесі Українки. Зміст його свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова:
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка кволі?
Звернімося ще до одного вірша – “Зоря поезії”, в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо.
Вона мала право сказати про свою поезію: “Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне”. Бо людина обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити в серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.
Життєвий і творчий шлях великої поетеси став взірцем для багатьох поколінь, адже, незважаючи на свою невиліковну хворобу, яка мучила її з дитинства, Л. Українка була людиною сильною, життєлюбною, по-справжньому красивою.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)