Олесь Гончар – складна постать в українській літературі. Він не боявся відгукуватися на найсуперечливіші проблеми, які ставив час, тому його твори залишають неоднозначне враження. Складні проблеми буття людини в суспільстві знайшли своє втілення в романі “Собор”, доля якого склалася непросто. Певна публіцистичність роману загострювала поставлені проблеми, тому автор зазнав гонінь за свій твір. Роман був написаний у 1963-1967 роках. Після виходу у світ його відразу ж розкритикували, тому що порушена автором проблематика – плекання
духовності, екологічне питання, осуд кар’єризму – не могла бути до вподоби багатьом функціонерам, наділеним владою. У романі вголос було сказано про численні суспільні негаразди – і в цьому його велике суспільне значення. Тепер, коли можливість висловитися – це право кожного, актуальність проблематики все ж залишається важливою. Нові суспільні реалії не заважають бачити те найцінніше, що містить твір: вселюдський заклик до плекання соборів власних душ. А саме це чи не найактуальніше у наш прагматичний час, коли культ матеріального починає виростати до всепоглинаючих розмірів. В усі часи люди по-різному
ставилися до життя, духовних цінностей та матеріальних вигод, йшли неоднаковими шляхами до своєї мети. Але незмінно всім цим людям потрібна була віра, яких би форм не набував її символ. Без віри людина втрачає ту життєву опору, що дає сили і робить її існування осмисленим. Ця думка Гончара постійно звучить зі сторінок роману. Не могла критика того часу не зреагувати на цю крамольну ідею твору. Тим більше, що собор фігурував у творі і як реальна культова споруда. Таким чином, і буквальність, і символічність прочитання цього образу були не до смаку ідеологічній цензурі. Треба сказати, що ставлення до собору у романі О. Гончара є тим лакмусовим папірцем, яким автор перевіряє героїв твору на справедливість та на духовну велич. Не випадково Гончар проводить історичну паралель: махновці вдираються в собор і зустрічають на варті знаменитого Яворницького. Тут стинаються споконвічні Будівничий і Руйнівник. Один береже вічну батьківську славу і красу, предками залишену для майбутніх поколінь; другому не дають спокою лаври Герострата: знищити створене кимось і цим увіковічнити своє ім’я. Часи міняються, а сутність боротьби залишається та ж. Висуванець Зачіплянки Володька Лобода зовсім байдужий до собору. Знести його і на цьому місці збудувати критій ринок – такий підхід до чудової історичної пам’ятки якнайкраще ілюструє мізерність Володьчиної натури. Інтереси власної кар’єри для Лободи перш за все. І читачеві не доводиться дивуватися, що така людина, яка нічим не нехтує для задоволення власних потреб, віддала батька у будинок перестарілих, щоб збутися зайвого клопоту. Варто свідомо переступити моральний закон лише один раз, щоб подібні вчинки ввійшли у звичку. І, мабуть, лиха доля чекала би древній козацький собор, якби не чутливі до краси зачіплянці, що встали на оборону цього шедевру історичної архітектури. Але справа не тільки у дивовижній архітектурі. Йшлося про повагу до пам’яті тих, чиєю працею і вірою зведено було собор. Іван, Віра, Микола Баглаї, сліпий Костя, танкіст у минулому, Єлька, Ізот Лобода, батько Володьки і ще багато трударів, мешканців Зачіплянки, рішуче захищають собор. Всі вони не позбавлені якихось людських вад, тому що не буває людей ідеальних. Проте всіх єднає та душевна велич, яка підносить людину понад сірістю буднів і якимось невідомим чуттям дозволяє розпізнати, що у цьому світі тлінне, а що – вічне. Всіх цих захисників собору об’єднує висловлена автором думка: ще невідомо, які собори лишимо по собі ми, тож ніхто не давав права нищити те, що лишили нам у спадок. У високе небо стрімко здіймаються бані величного храму. Вони несуть своє сяйво понад димами металургійного заводу, що розташувався поблизу Зачіплянки. Контрастуючи своєю чистотою із цими ганебними рукотворними хмарами – прикрим наслідком людської діяльності – собор стоїть живим нагадуванням про те, що кожній людині належигь залишити свій хороший слід на землі. Гірко думати, що таким слідом може виявитися отруєння і нищення прадідівського краю. Значно краще, якби про велич людського роду, про силу і красу його духу свідчили Собори, нетлінні храми, які давали б наснагу і плекали б гордість за предків у прийдешніх поколінь.
