Гюго Віктор Собор Паризької Богоматері (більш детальна версія) (скорочено)

Книга перша
V. Квазімодо
Цитата:
Пика, яка в ту мить красувалася в отворі розети, була й справді гідна подиву. Після всіх п’ятикутних, шестикутних і всіляких інших химерних облич, що одне за одним з’являлися в цьому віконці, не досягаючи того ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила собі юрба, тільки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збіговисько й викликати бурхливе захоплення. Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже

прикритого рудою щетинистою бровою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів, схожих на зубчастий мур фортеці, потріскану губу, на яку звисав, немов бивень слона, зуб, цього роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, здивування і смутку. А тепер уявіть собі, якщо зможете, цей образ.
Визнання було одностайним. Усі кинулися до каплиці. Звідти, тріумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнів. І тільки тепер подив і захоплення досягли своєї вершини. Гримаса була його справжнім обличчям.
Скоріше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною; між плечима – здоровенний горб, а другий, такий же, на грудях; дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з’єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності – якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, – дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого папу обрали собі блазні.
Здавалось, що це розбитий і невдало спаяний велетень.
Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозі каплиці, нерухома, кремезна і майже однакова завширшки і завдовжки, “квадратна в своїй основі”, за словами однієї великої людини, то по її напівчервоному, напівфіолетовому одягу, всіяному срібними дзвіночками, і передусім по її неперевершеній потворності юрба одразу впізнала, хто це, і закричала в один голос:
– Це ж Квазімодо, дзвонар! Це Квазімодо, горбань із Собору Паризької Богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Слава! Слава!…
Як бачимо, бідолаха мав багатий набір прізвиськ.
– Стережіться, вагітні жінки! – гукали школярі.
– І ті, що хочуть завагітніти! – додав Жоаннес.
Жінки й справді затуляли обличчя руками.
– Ох! Огидна мавпа! – сказала одна.
– Така ж зла, як і бридка, – додавала друга.
– Це чорт, – кидала третя.
– Я, на лихо, живу біля собору й цілісіньку ніч чую, як він блукає по даху.
– Разом з котами.
– Він завжди на наших дахах.
– І зурочує нас крізь димарі.
– Одного вечора ця крива пика зазирнула до мене у віконце. Я подумала, що то якийсь мужчина. Ну й злякалася ж!
Квазімодо мовчав.
– Істинний хрест! – вигукнув панчішник. – Ти що, глухий?
Дзвонар і справді був глухий.
Тим часом поведінка Коппеноля починала, видно, дратувати Квазімодо; він раптом обернувся до нього і так страшно, заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, немов бульдог перед кицькою…
І тоді навкруг цієї дивовижної постаті утворилося коло остраху й пошани радіусом щонайменше п’ятнадцять кроків. Якась стара жінка пояснила метру Коппенолю, що Квазімодо глухий.
– Стривай! Я знаю його! – вигукнув Жеан, спустившись нарешті із своєї капітелі, щоб краще розгледіти Квазімодо. Це ж дзвонар мого брата архідиякона. Добридень, Квазімодо!
– Чорт, а не людина! – сказав школяр, усе ще не отямившись від свого падіння. – Подивишся на нього – горбань. Почне йти – кульгавий. Гляне на тебе – одноокий. Заговориш до нього – глухий. Та чи є хоч язик у цього Поліфема?
– Він говорить, коли захоче,- сказала стара.- Він оглух від дзвонів. Він не німий.
– Тільки цього ще йому бракує, – зауважив Жеан.
– Та й одне око у нього зайве, – докинув Робен Пуспен.
– Е ні, – розсудливо промовив Жеан. – Одноокий значно більший каліка, ніж сліпий. Бо одноокий бачить, чого він позбавлений.
Тим часом усі жебраки, усі слуги, усі злодюжки разом із школярами гуртом рушили до шафи судових писарчуків по картонну тіару та блазенську мантію папи. Квазімодо мовчки, навіть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потім його посадили на строкато розмальовані ноші. Дванадцять членів братства блазнів підняли його на плечі; якась гірка і погордлива радість розцвіла на похмурому обличчі циклопа, коли він побачив біля своїх викривлених ніг голови усіх цих гарних, струнких чоловіків. Потім, за встановленим звичаєм, уся процесія галасливих обідранців перед тим, як рушити вулицями й перехрестями Парижа, почала обхід внутрішніх галерей Палацу правосуддя.
Книга четверта
І. Добрі душі
Цитата:
За шістнадцять років до описуваної нами події, одного погожого недільного ранку на провідному тижні, після обідні в Соборі Паризької Богоматері, на дерев’яний настил на лівому боці паперті поклали живу істоту. На це дерев’яне ложе мали звичай класти підкидьків, волаючи до людського милосердя. Звідси забирав їх хто хотів. Перед настилом стояла мідна мисочка для пожертв.
Та подоба живої істоти, яка лежала вранці провідної неділі 1467 року на цих дошках, очевидно, збуджувала велике зацікавлення досить численної групи глядачів, що юрмилися біля настилу. Група складалася переважно з осіб прекрасної статі, здебільшого старих жінок…
Справді, це “маленьке страховисько” (нам і самим було б важко його назвати інакше) не було новонародженим немовлям. Це була якась невеличка брила, дуже незграбна й дуже рухлива, ввіпхнута в полотняну торбину, позначену ініціалами месіра Гійома Шартьє, тодішнього паризького єпископа. З торбини стирчала потворна голова. Було видно лише копицю рудого волосся, одне око, рот і зуби. Око плакало, рот горлав, зуби, здавалося, тільки й чекали, щоб укусити, – усе разом борсалося в торбині, збуджуючи подив і острах натовпу, що дедалі зростав…
Якийсь молодий священик уже кілька хвилин прислухався до розумувань черниць та сентенцій протонотаріуса. У нього було суворе обличчя, високе чоло, глибокий погляд. Він мовчки відсторонив рукою людей, що стояли біля настилу, поглянув на “маленького чаклуна” і простяг над ним руку. Це було дуже вчасно, бо всі святенники вже облизувалися на саму згадку про “вогонь з доброї в’язки хмизу”…
– Я усиновляю цю дитину, – сказав священик.
Він загорнув її в свою сутану й поніс. Присутні проводжали його спантеличеними поглядами. Через хвилину він зник за Червоною брамою, що вела тоді з собору до монастиря.
Коли остовпіння минуло, Жеанна де ла Тарм прошепотіла на вухо Генрієтті ла Готьєр:
– Я ж вам давно казала, сестро, що цей молодий священик Клод Фролло, – чорнокнижник…
II. Клод Фролло
Справді, Клод Фролло був людиною незвичайною Він належав до однієї з тих середніх родин, які не вельми шанобливою мовою минулого століття звалися іменитими городянами або дрібними дворянами. Ця родина успадкувала від братів Пакле, Ленне володіння Тіршап, що підлягало паризькому єпископові. Двадцять один будинок цього володіння був у тринадцятому столітті предметом нескінченних позовів у консисторському суді. Як власник цього володіння, Клод Фролло був одним із ста сорока одного феодала, що мали право на стягнення орендної плати в Парижі та його передмістях.
Клодові Фролло ще змалку батьки визначили духовну кар’єру. Його навчили читати латинські книги, опускати очі додолу й говорити притишеним голосом. Батько віддав його ще зовсім маленьким до колежу Торші в університетській частині міста. Там він зростав, сидячи над требником і лексиконом.
Це була сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася із запалом і швидко засвоювала знання. Клод не галасував під час перерв, майже не брав участі в учнівських гулянках на вулиці Фуар, не знав, що таке dare alapas et capillos ianiare1, і був непричетний до бунту 1463 року, який літописці внесли до хроніки під гучною назвою “Шостий університетський заколот”. Рідко доводилося йому знущатися з бідних школярів колежу Монтегю за їхні довгополі підрясники, через які вони й дістали своє прізвисько, або стипендіатів колежу Дорман за їхні тонзури та суконний одяг блакитного й бурого кольору – azurini colons et bruni, як каже хартія кардинала Чотирьох корон.
Перетравивши історію церковних положень, він накинувся на медицину і вільні мистецтва – простудіював науку лікувальних трав та цілющих мазей, набув знань у лікуванні лихоманок, ран і наривів. Жак д’Епар визнав би його лікарем, а Рішар Еллен – хірургом. З таким же успіхом він здобув усі вчені ступені ліценціата, магістра та доктора. Він опанував латину, грецьку і єврейську мови, – потрійну премудрість, мало кому знайому в ті часи. Де була справжня гарячка здобування та нагромадження скарбів науки.