Гумилев Л. Н. Апокрифічний діалог
У Древній Русі негативне відношення літописців до татар виявилося не в XIII в., а сторіччя через, тоді, коли узурпатор Мамай став налагоджувати зв’язки з католиками проти православної Москви. Пізній антитатарський фольклор зв’язаний не з епохою Чингиса, а із трьохсотрічною епохою набігів кримських і причорноморських татар і ногайцев на Литовську й Росіянку Україну.
У європейській історіографії зложилися три версії, що пояснюють утворення Монгольського улусу в XIII в. і считающие ця історична подія прокльоном часу.
Перша версія.
Друга версія. Весь монгольський народ зробив цей злочин узгоджено. Неясно тільки, для чого йому це було потрібно, тому що привозити видобуток додому при настанні – неможливо.
Третя версія. Кочівники завжди нападали на працьовитих хліборобів, отже, тут не одиничне “злочин”, а визначений положенням спосіб життя.
Після походу Батия в 1237-1240 р., коли Війна скінчилася, язичеські монголи,
Війни між державами не завжди спричиняють ненависть народів друг до друга. На щастя, між росіянами й тюрками такої ненависті не виникло. Багато татар, шляхом змішаних шлюбів, увійшли до складу російського народу, а ті, які залишилися мусульманами, живуть у Казані з росіянами дружно.
Навряд чи таке об’єднання народів варто називати “ярмом”, тому немає необхідності обвинувачувати російських князів за те, що вони домовилися з татарами про взаємну допомогу проти німців, що наступали із заходу, литовців і угорців. Навіщо називати братній народ нащадками “диких грабіжників”? Так, вони воювали жорстоко. Але ця жорстокість була цілком у дусі того часу. Просто татари воювали більш вдало, ніж їхні вороги. Чи можна їх обвинувачувати за це?
Історична географія – наука про антропосфере. Її можна вивчати, але не потрібно оцінювати. грандіозні події, Що Відбуваються в ній, з погляду особистої провини або заслуги, окремі люди не можуть не ініціювати, не запобігти такі планетарні явища, як еволюція або міграція народів.
Військо Батия, що виступило проти половців, з якими монголи вели війну з 1216 р., в 1237-1238 р. пройшло через “Русь у тил половцям і примусило їх бігти в Угорщину. При цьому була зруйнована Рязань і чотирнадцять міст у Владимирському князівстві. А всього тоді там було біля трьохсот міст. Монголи: ніде не залишили гарнізонів, нікого не обклали даниною, задовольняючись контрибуціями, конями і їжею, що робила в ті часи будь-яка армія при настанні.
До Батия, а точніше в 1169 р., Київ спустошив Андрій Боголюбский, що віддав столицю Русі на триденний грабіж своїм ратникам, як надходили тільки із чужими містами. В 1203 р. т же саме зробив і князь Рюрик Ростиславович Смоленський, котрому сприяв князь Ігор Святославич, відомий герой “Слова об полицю Игореве”. Так що Батию мало чого залишилося від Києва.
Розправа з жителями Козельска, що монголи прозвали “злим містом”? Дійсно, цей трагічний епізод випадає з ряду інших, але пояснити його можна. В 1223 р. монголи, воюючи з половцями, послали їм у тил 30 тисяч воїнів. Тоді всі южнорусские князі виступили на захист половців. Монголи направили до російських князів посольство з мирними пропозиціями, але князі цих послів убили. Серед ініціаторів убивства був Мстислав, князь чернігівський і Козельский.
Монгольський звичай, заснований на родовому ладі й військовій демократії, передбачав колективну відповідальність за злочини. Гіршим учинком вони вважали обман що довірився й убивство посла, тому що на Сході посол – гість. В 1238 р. монголи дійшли до Козельска. По їхньому звичаї, порадники князя – бояри й дружина, а також їхня рідня відповідають за вчинене князем зло. Росіяни теж це знали, і за сім тижнів облоги ніхто не надіслав підмоги Козельску, хоча тоді на Русі було не менш ста тисяч воїнів.
Великороссия, що тоді йменувалася Залесской Україною, добровільно об’єдналася з Ордою завдяки зусиллям Олександра Невського, що стало прийомним сином Батия. А споконвічна Древня Русь – Білорусія, Київщина, Галичина з Волинню – майже без опору підкорилася Литві й Польщі. І от, навколо Москви – “золотий пояс” древніх міст, які при “ярмі” залишилися цілі, а в Білорусії й Галичині навіть слідів російської культури не залишилося. Новгород відстояла від німецьких лицарів татарська підмога в 1269 р. А там, де татарською допомогою зневажили, втратили все. Гляньте на карту того часу. На місці Юр’єва – Дерпт, нині Тарту, на місці Колывани – Ревель, нині Таллінн; Рига закрила для російської торгівлі річковий шлях по Двіні; Бердичів і Брацлав – польські замки – перекрили дороги в “Дике поле”, ніколи отчину росіян князів, тим самим взявши під контроль Україну. В 1340 р. Русь зникла з політичної карти Європи. Відродилася вона в 1480 р. у Москві, на східній окраїні колишньої Русі. А серцевину її, древню Київську Русь, захоплену Польщею й пригноблену, довелося рятувати в XVIII в.
Затверджую, що росіяни князі й бояри вважали, що вигідніше мати не дуже сильного союзника за широкими степами, який була Золота Орда, чим ливонский орден і Польщу на передньому краї агресивного лицарства й купецької Ганзы в себе під боком. Поки існувала сильна Візантія, ні “Християнський (католицький)”, ні Мусульманський мир не були страшні російській землі. Але в 1204 р. цей природний союзник зник, тому що Константинополь був узятий і зруйнований хрестоносцями. Без друзів жити не можна, і тоді виник союз підлоги християнської Орди й християнської Русі, ефективний до переходу хана Узбека в іслам в 1312 р.
Думаю, що “навала” Батия бути насправді більшим набігом, кавалерійським рейдом, а подальші події мають із цим походом лише непрямий зв’язок.
У Древній Русі слово “ярмо” означало те, чим скріплюють що-небудь, вузду або хомут. Існувало воно й у значенні тягар, тобто те, що несуть. Слово “ярмо” у значенні “панування”, “гноблення” уперше зафіксоване лише при Петрові I. Союз Москви й Орди тримався доти, поки він був взаємовигідний. Але процеси етногенезу некеровані і йдуть по ходу часу. Росія в XV в. росла й міцніла так нестримно, що змогла протиставити себе й західноєвропейському, романо-германському суперетносу, до якого примкнула Польща, і близькосхідною, очоленою Туреччиною. А Орда розпадалася.
Цит по: Гумилев Н. Н. Апокрифічний діалог // Хрестоматія по історії Росії. Т.1. М., 1994. С. 113-115..
(2 votes, average: 4.50 out of 5)