ГРІФІУС, Андреас
(1616 – 1664)
ГРІФІУС, Андреас (Gryphius, Andreas – 02.10.1616, Глогау – 16.07.1664, там само) – німецький поет і драматург.
Народився Гріфіус у сілезькому місті Глогау в сім’ї пастора. Вже в школі він виявив неабиякі здібності до мов. У сімнадцять років Гріфіус написав латинську поему на християнський сюжет (вифлеємське побиття дітей). У гімназії м. Данциг він досконало вивчив латину. Там же у 1636 р. познайомився з визначним німецьким поетом М. Опіцом. Повернувшись у Сілезію, Гріфіус побачив жахи спустошливої для Німеччини Тридцятилітньої війни (1618
У 1638 р. Гріфіус виїхав у Голландію, де провів шість років. У Лейденському університеті, тодішньому науковому центрі класичної філології та математичних наук, Гріфіус став зрілим ученим. Як і інші німецькі письменники того часу, вивчав голландську поезію і стежив за розвитком голландської драматургії (Й. ван ден Вондел), що переживала тоді свій розквіт. Про його поїздку у Францію й Італію (1644-1646) мало що
Літературну діяльність розпочав у 1630-х pp. Він писав оди, сонети, епіграми, духовні пісні. Світ у поезії Гріфіуса – трагічний, зловісний, хаотичний, сповнений сліз і страждань. У багатьох його віршах звучать мотиви скорботи та смутку. Один з найвідоміших поетичних творів Гріфіуса – сонет “Сльози вітчизни” (“Tranen des Vaterlandes”, 1637):
Ми геть понищені, в нас непоправна втрата:
Юрба чужих нахаб, лютуюча сурма,
Масний од крови меч чи гуркітна гармата –
Усе наш труд і піт жере і відніма.
Он вежа в полум’ї, он церква, мов розтята,
У грузах ратуша, у сильних сил нема.
Куди не глянемо – збезчещені дівчата;
Діймають серце й дух пожари, смерть, чума.
Од міст і шанців кров тече й тече струмками.
Вже тричі по шість літ, як гатимо тілами
Річки – і струмінь їх спинився і заглох.
Я вже мовчу про те, що гірше від конання,
Жорстокіше вогню, хвороб, голодування –
Адже скарби душі віднято в багатьох.
(Пер. 1. Качуровського)
Це понура картина Німеччини часів Тридцятирічної війни, картина смерті, чуми, смороду та пожеж. У скорботній елегії “На загибель міста Фрейштадта” (“Uber den Untergang des Stadt Freistadt”, 1649) Гріфіус змалював зруйноване війною місто та висловив думку про те, що земне життя – це порох і тлін.
У поезіях Гріфіуса кінця 30-х – поч. 40-х років (збірки “Сонети з Лісси”, 1637, “Недільні та святкові сонети”, 1639, “Сонети Андреаса Гріфіуса”, 1643) людина зображується іграшкою у руках долі, і життя її – тлінне та суєтне. Єдина можливість для людини врятувати свою душу та вистояти у хаосі життя – звернення до вічного. Поезія Гріфіуса різноманітна і за формами, і за темами. Він звертається не тільки до сонета, а й до оди (твори цих жанрів Гріфіус писав здебільшого александрійським віршем), епіграми (поет висміює гравців, повій, віршомазів), панегірика, релігійного вірша.
Загалом творчість Гріфіуса відображає драматичне відчуття грандіозної історичної катастрофи, загального розпаду і загибелі. Вона пронизана напруженим і жагучим емоційним пафосом, любов’ю до батьківщини, а тривожні думки про її майбутнє додають поезії Гріфіуса значного суспільного змісту.
У середині 40-х pp. Гріфіус здебільшого звертався до драматургії. Усього він створив 5 трагедій, 3 комедії, низку обробок зарубіжних драматичних творів, у тому числі й біблійну трагедію “Брати” (“Dis Gebroeders”, 1639) голландського драматурга XVII ст. Вондела (“Die sieben Bruder, oder ‘die Gibeoniter”).
Як і лірика Гріфіуса, його трагедії відображають глибоку кризу, викликану трагічними суперечностями сучасної йому німецької дійсності. У передмові до своєї першої трагедії “Лев Вірмен” він сам вказав на цю обставину: “Коли вся батьківщина похована під попелом і являє видовище суєтності всього людського”, поет ставить перед собою завдання показати у своїх трагедіях “минущість людських справ”. Доля монархів, полководців і вельмож служить у Гріфіуса насамперед прикладом трагічної мінливості людської величі та щастя. Поет закликає глядача або читача своїх трагедій “кинути жалісливий погляд на нещастя великих душ”. Тематика його “політичних трагедій”, запозичена з далекого історичного минулого чи сучасності, зводиться до боротьби за владу, з її кривавими змовами, вбивствами та стратами. Моральну велич трагічного героя Гріфіуса вбачає у пасивній мужності, в опорі неминучому стражданню та фатальній несправедливості.
Перша оригінальна трагедія Гріфіуса – “Лев Вірмен” (“Leo Armenius”, 1646, вид. 1650). її сюжет запозичений з історії Візантії IX ст. Імператор Лев Вірмен колись насильно захопив престол з допомогою полководця Бальба, який тепер, незадоволений своїм становищем підлеглого, хоче узурпувати владу, залучаючи до змови багатьох вельмож, які потерпіли від тиранії Лева. Змову викрито, суд під тиском монарха засуджує Бальба до смерті на багатті. Але імператриця Феодосія просить чоловіка не затьмарювати стратою свято Різдва. Неохоче Лев відкладає страту і бачить страшний сон про свою загибель. Та Бальб навіть у в’язниці знаходить спосіб пришвидшити дії змовників. Змовники перевдягаються священиками й убивають Лева в церкві під час святкового богослужіння. Звільнений з в’язниці Бальб стає імператором.
Сюжет трагедії Гріфіуса “Катерина Грузинська” (“Catharina von Georgien”, 1647) заснований на історичній події 1624 р. Героїня п’єси – полонена грузинська цариця, яка залишається вірною християнству, незважаючи на те що перський шах Аббас, у якого вона перебуває як заручниця, щоби врятувати свій народ, тримає її вісім років у в’язниці. Закохавшись, Аббас пропонує Катерині свій престол і вимагає від неї прийняття мусульманства, погрожуючи болісною стратою. Втручання російського посла, який намагається врятувати засуджену, лише прискорює трагічну розв’язку. Катерина як християнська мучениця радісно йде на смерть за віру і батьківщину.
Третя трагедія Гріфіуса “Карл Стюарт, або Вбита величність” (“Karolus Stuartus, oder Ermordete Majestat”, 1649) була написана невдовзі після страти англійського короля Карла І. Як і в трагедії про Катерину Грузинську, Гріфіуса цікавить не політична, а моральна та релігійна проблематика. Основний психологічний і художній зміст трагедії – спроба зробити з Карла героя-мученика, який безмовно приймає покладені на нього долею “незаслужені” страждання та смерть. Гріфіус підкреслює, що смерть короля уособлює трагічну приреченість людського життя і тлінність земної величі. Доля Карла Стюарта слугує для Гріфіуса символічним утіленням пануючого в усьому світі насильства та несправедливості. Карл у драмі зображений мучеником “божественного права” монарха, тоді як пуритани виступають бандою вбивць і фанатиків. Прикметно, що у 1663 р. з’явилося друге видання трагедії Гріфіуса, тепер доповненої новим актом. У ньому йшлося про покарання пуритан й урочисте вінчання Карла II.
“Карденіо та Целінда, або Нещасливі закохані” (“Cardenio und Celinde, oder unglickliche Veriiebte”, 1649, вид. 1657) – єдина з трагедій Гріфіуса, що зображує події не історичного чи державного значення, а інтимні переживання і стосунки простих людей, за словами автора, “майже занадто низьких для трагедій”. У передмові Гріфіус зазначає, що він драматизував справжню подію, про яку чув, перебуваючи в Італії. Дія твору відбувається в Болоньї. Іспанський студент Карденіо, який веде розгульне життя, закохується в доброчесну красуню Олімпію, яка відповідає йому взаємністю. Однак шанувальнику Олімпії Лізандру під час відсутності Карденіо вдається обманом домогтися її руки. Карденіо вирішує залишити Болонью, а перед від’їздом убити Лізандра. Він підстерігає свого ворога вночі біля його будинку. Натомість Целінда, бажаючи втримати коханого Карденіо від злочину, за порадою чаклунки поспішає в цю ніч на цвинтар, щоб удатися до ворожбитства. Від скоєння злочину Карденіо утримує примара, що прийняла образ Олімпії. Вона й приводить його на цвинтар, де перетворюється в огидний кістяк. Переляканий Карденіо втікає і відразу зустрічає збожеволілу від нічних жахів Целінду. Споглядання жахів смерті змушує обох відмовитися від гріховної земної пристрасті. “Карденіо і Целінда”, як і інші трагедії Гріфіуса, зображує трагічне зіткнення сліпих егоїстичних пристрастей, фатальну несправедливість і приреченість людського життя й аскетичну відмову людини від її гріховних прагнень. Драматург поєднує тут повсякденне з незвичайним, побутове – з чудесним і винятковим. Трагедію “Карденіо і Целінда” високо цінували німецькі романтики, а її автора величали “німецьким Шекспіром”.
Сюжет останньої трагедії Гріфіуса “Мужній законник, або Вмираючий Папініан” (“Der sterbende Papinianus”, 1659) заснований на історичному переказі про знаменитого римського юриста, котрий прийняв смерть від імператора Каракалли, але не погодився виправдати авторитетом права скоєне цим тираном братовбивство.
Удаване багатство зовнішніх подій і смерті поєднується в трагедіях Гріфіуса з внутрішньою статичністю дії та характерів. Монументальні образи героїв і їхніх антагоністів залишаються статичними і нерухомими протягом усієї дії. Довгі монологи тиранів і мучеників сповнені напруженого риторичного пафосу. Ефектні картини фізичного страждання та смерті героїв (убивство Лева Вірмена, страта Карла Стюарта, мученицька смерть Катерини Грузинської) повідомляються, як правило, натуралістично перевантаженими кривавими та жорстокими подробицями. Трагедії Гріфіуса насичені мотивами і прийомами бароко (царевбивства і титанічні пристрасті, заколоти і пророцтва у трагедії “Лев Вірмен”; привиди, мерці, що говорять, жахливі кровопролиття у “Карденіо і Целінді”).
Комедії Гріфіуса ближчі до дійсності, і в цьому плані вони відзначаються пошуками національного колориту; усі вони написані прозою. “Безглузда комедія, або Пан Петер Сквенц” (“Absurda Comica, Oder Herr Peter Squenz”, 1647-1650) є парафразою інтермедії з шекспірівської комедії “Сон літньої ночі”, у якій афінські ремісники ставлять п’єсу на античний сюжет про Пірама і Тісбу для показу під час шлюбу правителя Афін Тезея. Обробка Гріфіуса має німецьке побутове забарвлення. Хвалькуватий, але малограмотний сільський вчитель Петер Сквенц у співавторстві з місцевим ткачем і “мейстерзингером” за одну ніч пише безглузду комедію, яку ставлять при дворі короля. Історія високого кохання Пірама та Тісби перетворюється у грубий фарс.
Друга комедія Гріфіуса має назву “Горрібілікрібріфакc” (“Horribilicribrifax”, бл. 1648; вид. 1663). Заголовне слово – вигаданий латинізм із приблизним значенням “чудовисько”. П’єса є переробкою комедії Плавта “Хвальковитий воїн”: обидва головні герої, Горрібілікрібріфакс і Дандірідатумтарідес – колишні ландскнехти Тридцятирічної війни, належать до поширеного комедійного типу “хвальковитого воїна”. До комічних героїв твору належать також учений педант, сільський учитель і коханець-невдаха Семпроній і професійна звідниця та чаклунка Кірілла, котрій вдається одружити на собі Семпронія.
Найкращою комедією Гріфіуса цілком слушно вважають “Кохану Трояндочку” (“Die geliebte Dornrose”, 1660). У ній зображено живу картину із сільського життя. Селянський хлопець Грегор Коріблуме (буквально: “волошка”) кохає сільську красуню Лізу, прозвану Трояндочкою (Dornrose). Але її батько посварився з дядьком Грегора. Грегор рятує свою кохану з рук грубого та самовпевненого Матца Ашеведеля, котрий, за порадою старої звідниці Саломе, хоче насильно домогтися прихильності красуні. Утручання неосвіченого сільського судді, орендаря маєтку, Вільгельма фон Гогензіннена, зненацька приводить до торжества справедливості: ворогуючі селяни, засуджені у в’язниці до штрафу за лайку і нанесені побої, змушені погодитися на весілля Грегора і Трояндочки; гвалтівник Матц, щоб врятувати своє життя від шибениці, погоджується стати чоловіком баби Саломе.
Більшість п’єс Гріфіуса ставилося на сцені ще за життя, але майже винятково аматорами, у камерному виконанні, перед вузьким колом глядачів. Хоча значення Гріфіуса в історії німецької драматургії надзвичайно велике, його п’єси залишилися надалі драмами для читання.
Є. Васильев
(1 votes, average: 5.00 out of 5)