Греків Б. А. Генезис феодалізму в Росії

Отже, ми не помилимося, якщо скажемо, що починаючи з IX століття у всякому разі можна говорити про наявність на Русі феодального способу виробництва, можна говорити про оформлення феодального базису.

У цих умовах була цілком закономірним поява порівняно невеликих державних утворень – Куявии, Славии й Артании (друга половина VIII в. – IX в.), а потім і утворення великого Давньоруського раннефеодального держави.

Пануючий клас, Що Оформився до цього часу, був зацікавлений у державотворенні – знаряддя класового панування землевласників.

“Базис є економічний лад суспільства на даному етапі його розвитку. Надбудова – це політичні, правові, релігійні, художні, філософські погляди суспільства й відповідні їм політичні, правові й інші установи.

Усякий базис має свою, відповідну йому надбудову “.

Ні сумніву в тім, що виникнення в VIII – IX століттях невеликих держав і їхнє об’єднання трохи пізніше у велику Давньоруську державу свідчать про розвиток, феодальної надбудови.

Феодальна надбудова, виникши на основі феодального базису, сама “стає найбільшою активною силою, активно сприяє своєму базису оформитися й зміцнитися,

приймає всі міри до того, щоб допомогти новому ладу доконати й ліквідувати старий базис і старі класи”2.

Весь наведений матеріал дає підставу розглядати весь “докиевский період” як час, коли визрівав і формувався Базис. У період великої Давньоруської держави феодальна надбудова стала “найбільшою активною силою;”, що сприяла оформленню й зміцненню свого базису. Нарешті, у період феодальної роздробленості позначилися вже в повній і остаточній мері результати діяльності цієї надбудови.

Таким чином, ми можемо уявити собі тривалий розвиток східнослов’янського суспільства, уявити собі складний історичний шлях Давньоруської держави від князів Куявии до часу Володимира, від часу князя Ярослава до Володимира Мономаха.

Сильна держава, очолена київським князем, що мав у своєму розпорядженні апарат влади, велике військо, повинне було забезпечувати виконання гарне відомих функцій – тримати експлуатована більшість у вузді й у той же час захищати свої границі й опановувати новими територіями, необхідними панівному класу для розширення сфери експлуатації.

Ми добре знаємо, що й внутрішня й зовнішня політика київських князів була підлегла саме цим завданням. На допомогу феодальній державі прийшла й церква. Держава активно допомагала землевласникам ліквідувати залишки первісно-общинного ладу, допомагало підкорити вільних ще общинників влади феодалів.

Оформленню й зміцненню феодального базису служив і такий важливий, що дійшов до нас законодавчий пам’ятник, як “Російська Правда”. Варто підкреслити, що цей содержательнейший збірник східнослов’янських, інакше росіян, законів складався тривалий час і відбиває сліди розвитку російського суспільства протягом багатьох століть.

“Російська Правда” складається із трьох частин. Якщо вдивитися в усі три частини “Російської Правди”, то неважко буде помітити, як російське суспільство розвивається по етапах, як помітно відмирають пережитки родового ладу, як інтенсивно відбувається процес феодалізації суспільства, як феодальна надбудова допомагає оформитися й зміцнитися феодальному базису.

“Російська Правда” – закон феодальний. Він захищав інтереси панівного класу феодального суспільства, тобто великих землевласників, зміцнював їхнього права на землю й сидячих на цій землі хліборобів-селян, яких тоді називали смердами, силою, що допомагала панівному класу здійснювати функції раннефеодального держави.

Перед Давньоруською державою часу Олега, Святослава, Володимира стояли величезні завдання як внутрішньополітичного, так і міжнародного характеру, для здійснення яких сильне й численне військо було необхідністю. У тім добре відомому факті, що київські князі мали можливість мобілізувати й озброїти велику кількість сільського й міського населення, не можна не бачити прояву найбільшої активної ролі надбудови – ролі сильного раннефеодального Давньоруської держави.

Однак процес подальшої феодалізації східнослов’янського суспільства, прискорений активною діяльністю феодальної надбудови (посилений ріст феодального землеволодіння, підпорядкування все більших мас сільського населення феодалам і т. д.), закономірно позначився й на стані давньоруського війська.

Зміцнення у своїх економічних і політичних позиціях бояр ішло паралельно зі зменшенням кількості вільних смердів. Колишній військовий лад, заснований на несенні військової служби особисто вільними смердами, став уже неможливий. Озброїти за рахунок держави велике військо київський великий князь уже не міг.

Військову силу у вигляді дружин містили бояри. Зрозуміло, чому Володимирові Мономаху довелося не наказувати, а вмовляти князів і бояр об’єднати свої військові сили для походу на половців. Він уже не міг робити походи так, як їх робили Олег, Ігор, Святослав і Володимир. Якщо Олег, Ігор, Святослав і Володимир мали у своєму розпорядженні більші військові сили й вели в походи проти Візантії десятки тисяч збройних людей, зібраних за розпорядженням київського князя, то Володимирові Мономаху в 1097 р. уже довелося зважати на новий політичний лад, з новою формою організації військових сил.

Пролунав і було узаконене нове гасло: “каждо так тримати отчину свою”. Кожний із князів зі своїми васалами розпоряджається й своїми збройними силами.

Чим пояснити настільки помітну зміну в надбудові? Звичайно, тим, що відбулися зміни в самому базисі, тобто в економічному ладі суспільства.

Протягом IX – XI століть Київська Русь пережила два етапи, чому відповідали два різновиди державного ладу. Вони відповідали змінам, що відбувалися в базисі.

Чи можемо ми вважати Давньоруську державу в обоє ці періодів своєї історії феодальним. Можемо, тому що сукупність виробничих відносин, складова економічну структуру суспільства, тобто його базис, залишається у своїй основній сутності увесь час феодальної: експлуатація залежного селянства є характерною для всього цього періоду.

Ростуть кадри залежного селянства, під владу землевласника попадають нові шари селянства, міняється форма експлуатації залежного селянства. Починає переважати рента продуктами. Але “перетворення відробіткової ренти в ренту продуктами, розглядаючи справу з економічної точки зору, нічого не змінює в істоті земельної ренти”.

Ми переконалися в тім, що процес визрівання й виникнення феодалізму в Росії – це тривалий процес, що розвивається по етапах, сліди яких нам удалося розкрити.

Нові археологічні дані й показання письмових джерел (арабських, візантійських і властиво росіян), розглянуті у світлі марксистсько-ленінського вчення про базис і надбудову, дозволяють трактувати VI – VIII століття в історії східного слов’янства як перехідний період від родового ладу (на останній стадії його розвитку) до класового, феодального суспільства, як перехідний період від “військової демократії”, до раннефеодальному держави.

Цей період можна назвати ” напівпатріархальним-напівфеодальним”. Дійсно, це був період, коли в східнослов’янському суспільстві відбувалося становлення феодальних відносин в умовах розкладання общинно-патріархального ладу, коли на основі развивающегося майнової й політичної нерівності виникли класи, стала з’являтися приватна власність на землю, стало розвиватися велике землеволодіння й експлуатація землевласниками селян-общинників; це був період, коли з’явилися в східних слов’ян і перші політичні об’єднання.

IX століття застає завершення цього процесу у формі величезного Давньоруського раннефеодального держави. Протягом IX – XI століть при активному сприянні надбудови відбувається подальша феодалізація давньоруського суспільства.

Так представляється мені можливим вирішити проблему про генезис феодалізму в нашій країні.

Цит по: Греков Б. А. Київська Русь. М., 1953. С. 528-529 , 533.