Горе від розуму характеристика образа Чацкий Олександр Андреич
Горе ВІД РОЗУМУ (Комедія, 1824; опубл. із пропусками – 1833; повністю – 1862) Чацкий Олександр Андреич – головний герой, молодий дворянин, спадкоємець 300 або 400 душ; після трирічної відсутності й лікування на “кислих водах” не від хвороби – від нудьги, приїжджає в рідну Москву, у будинок Фамусова, друга свого покійного батька Андрія Ілліча і батька Софії, у яку Ч. був взаємно закоханий і котра тепер закохана в догідливого чиновника Молчалина. Провівши в Москві рівно доба – строк, необхідний для дотримання театрального принципу єдності
(З фонвизинским Стародумом Ч. порівнював ще П. А. В’яземський.) Цього мало; в образі (але не в ролі!) Ч. крізь комедійні амплуа
Крізь контури цього літературного типу проступають риси типу соціального – розумного скептика кінця 1820-х рр.; у прізвищі Ч. (яка спочатку писалася “Чадский”) недарма чується відзвук прізвища молодого мислителя й ригориста П. Я. Чаадаєва. А в рисах соціального типу орієнтувалися індивідуальні прикмети; з того самого моменту, коли рукопис комедії була привезена Грибоєдовим у Петербург (червень 1824 р.), у критику почалися суперечки про те, якою мірою Ч. можна вважати грибоедовским автопортретом, і про те, “негативний” чи те автопортрет або позитивний.
Все це дозволяє Грибоєдову грати на розбіжності “особи” героя й положень, у які він попадає. Ніж серйозніше й піднесеніше його образ, тим більше дурн і вульгарними здаються обставини й унизительнее ситуації, що підстерігають Ч. у будинку Фамусова. Сполучною ланкою між “високим” сатиричним героєм-викривачем московського застою й “низьким”, комедійно-водевільним сюжетом виявляється кілка й афористична мова комедії. Він луною повторює “стильовий малюнок” уїдливого мовлення Ч. і як би поширює на весь простір комедії вплив підкреслений-самотнього героя (перша ж фраза якого побудована за законами світського каламбуру – “Ледве світло – вуж на ногах, і я у ваших ніг!
“). Розвиток інтриги будується на постійних язикових обмовках, які миттєво обростають собитийними наслідками й міняють хід сюжету. Пружина його традйционна – “любовне божевілля”, “божевілля від любові” було загальним місцем у європейській культурі (у тому числі – культурі поводження) кінця XVІІІ – початку XІX в. Теми “любові”, “розуму” і “божевілля” обіграються в комедії буквально з першої сцени – уже в 2-м явл. 1-го буд. Фамусов, заграючи зі служницею Лізою, намагається втихомирити її збурювання: “Помилуй, як кричиш.
/ З розуму ти сходиш!” У явл. 5 Софія говорить про Ч. (ще що не появились у їхньому будинку): “Навіщо розуму шукати і їздити так далеко?
” В 7-м явл. сам Ч. , за-детий холодністю Софії, вопрошает: “Ужли слова мої всі колки? /<...
> розум із серцем не в ладі”. В 2-м буд., явл.
11, після того як Софія не зуміла подолати з почуттями при звістці про падіння Молчалина з коня, він вимовляє уїдливу реп-лику: “Як у мені розум цілий залишився!” Нарешті, в 3-м буд., явл.
1, він, доведений Софією до розпачу, вимовляє ті самі фатальні слова (“Від божевілля можу я остерегтися”), які вона, спочатку мимоволі, потім свідомо, направить проти нього ж: “От знехотя з розуму звела”. Тобто Ч. сам кладе початок інтризі, затіяної проти нього ж. В 13-м явл., після різкого відкликання Ч. про Молчалине, вона задумливо говорить одному з гостей, що прибули на бал у будинок Фамусових: “Він несповна розуму”; раптово помітивши, що той готово вірити, злобливо завершує: А, Чацкий! любите ви всіх у блазні виряджати, / Завгодно ль на себе [примірити?
” Страшний маховик московських слухів наведений у дію. У явл. з 16 по 21-е фраза Софії обростає подробицями; Г. Н. (чия невиразність підкреслена його безимянностью; це не самостійний персонаж комедії, а всього лише знаряддя З-Фииной мести) запевняє напівблазня Загорецкого, що Ч. “у божевільні сховав дядько-шахрай / і на ланцюг посадили”; Загорецкий повідомляє про тім графині-внучці і її бабусі: “У горах поранений у чоло, / Збожеволів від рани”; у підсумку Фамусов відстоює своя першість: “Я перший, я відкрив!
” – і вказує на “головну” причину божевілля: “Ученье – от чуму / нині пущі, чим коли / Божевільних розвелося людей, і осіб, і думок!” Із цієї крапки розгортається новий ряд асоціацій (уже намічених, але поки залишалися без розвитку), що повинен привести до значеннєвого підсумку – до теми розуму, що здається божевіллям нерозумному миру. В 5-м явл.
4-го буд. Репетилов (про нього див. нижче) розповідає Скалозубові про “таємне суспільство”, складеному з таких же, як він сам, базік (тільки що він розповідав про їх Чацкому: князь ГриГорей, Євдоким Ворку-Лов, Удушьев Іполит Маркелич): “Фу, скільки, братик, там розуму!
” У свою чергу, довідавшись новину про божевілля Ч., Репетилов не хоче вірити, але під тиском шести князівен і самої княгині здається. В 10-м явл. сам Ч., упевнившись, що Софія й справді призначила Молчалину побачення, викликує: Не впрямь чи я збожеволів? ” Цей вигук підсумовує тему розуму, коснеющего в “царстві дурня” (вираження Б. Л. Пастернаку). Всі крапки над “і” розставлені у фінальному монолозі Ч.: “Божевільним ви мене прославили всім хором!
/ Ви праві: з вогню той вийде непошкоджений, / Хто з вами день пробути встигне, / Подихає повітрям одним, /Верб ньому розум уцелеет”. Почавшись грайливою темою любовного божевілля, продовжившись темою “розумного безумця”, сюжет комедії завершується темою мнимого божевілля від незвичайного розуму, відкинутого божевільним миром. (Спочатку комедія повинна була називатися “Горе розуму”. ) Ця гра на різниці потенціалів, на розриві між риторичними формулами й предметним значенням була б неможлива, якби не ригоризм Ч. – полум’яного оратора в царстві глухих.
Принаймні двічі Грибоєдов ставить свого героя в такі сценічні обставини, які можуть здатися дивними, майже викривальними для нього. Перший раз – в 1-м буд. , під час “діалогу” з Фамусовим: тими, наляканими викривальними мовленнями Ч., що вернулося з мандрівки (а виходить, що понабрались ліберальних ідей), затикає вуха, а Ч., не обертаючи на те ніякої уваги, продовжує жагуче викривати московські вдачі. Точно таким же струсом повітря закінчується й монолог Ч. під час фамусовского балу (буд. 3, явл.
22). Роздратувавшись мовленнями “французика з Бордоіль”, образливими для національної гордості росіянина, Ч. обрушує каскад інвектив на салонне “варварство”, підносить своєрідну соціальну “молитву про зцілення” націй від духу подражательности, заздалегідь погоджується на звання “старовіра” (тим самим мимоволі підтверджуючи своє літературне походження від фонвизинского Стародума), відплачує хвалу “розумному, бадьорому” російському народу – і нарешті-те, оглянувшись, зауважує, що “усе у вальсі кружляються з найбільшою ретельністю”. Слухачі давно розбрелися. Більш того, ця сцена дзеркально повторена в 4-м буд.
, 5-м явл. : базіка Репетилов, почавши плакатися Скалозубові на свою нещасну долю, невдале одруження й т. д., далеко не відразу зауважує, що “Зарецкий заступив місце Скалозуба, що покудова виїхав”. Однак, але задуму Грибоєдова, все це нітрохи не знижує образ Ч.: у ньому зображений новий тип “проповідника”, “викривача”, що не бідує в слухачі, тому що не сподівається “виправити” непоправний мир. Він віщає не тому, що хоче вплинути на когось, але тому лише, що дух правди скипає в ньому, змушуючи пророчо вирікати істини, вільні від “педагогічних”, виховних підтекстів. Що ж до Ріпі-Тилова, те він служить пародійною тінню, сюжетним “двійником” Ч. і покликаний лише підкреслити масштаб особистості головного героя.
(Такі двійники є у всіх центральних персонажів комедії.) Усе, що Ч. вистраждав, Репетилов підхопив у моди. Ч. перебуває в опозиції до усього світу, він – одинак, що кидає виклик безособовому суспільству, щоб не втратити власна особа.
Репетилов – людина “юрби” (“шумимо, братик, шумимо!”). Суспільство, у яке він входить і про яке повідомляє кожному зустрічному, – усього лише одна з форм загальної невиразності; лояльно воно або опозиційно – ніякого значення не має. Самоосліплення Ч. , обличающего Москву й москвичів, указує на висоту польоту його думки; “сліпота” Репетилова, що нікого не викриває – не що інше, як наслідок його самозакоханого “токування”. До того ж Грибоєдов свідомо ставить їх у нерівні сценічні умови.
Ч. повинен вимовляти свій монолог особою до залу, спиною до сцени; він і впрямь не може бачити, що діється в нього за спиною. Останні слова монологу – “У чиєї, на нещастя, голові / П’ять, шість найдеться думок здорових, / И він насмілиться їх гласно повідомляти – / Глядь…” – прямо вказують те, що автор повністю на стороні “осліпленого” героя. Навпроти, Репетилов в 5-м явл.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)