Гомункулус – центральний персонаж другої частини трагедії Й. В. Гете “Фауст”
Винахід Г., людиноподібної істоти, вирощеного в колбі шляхом хімічних реакцій, – коронна ідея середньовічної алхімії, що володіла умами протягом кількох століть. Данина цієї ідеї заплатили чи не всі представники “магічного природознавства”, в їх числі – Парацельс, з працями якого Гете був добре знайомий.
У трагедії творцем Г. виявляється учень Фауста, Вагнер, який опанував науку “кристалізувати, що життя творила органічно “. Однак народження цієї істоти відбувається не без участі Мефістофеля. Тому Г. називає Вагнера татом,
Проте Г., за словами письменника, “не до кінця олюднений” істота. Це чистий дух, позбавлений постійної плоті, як би перехідний стан між матерією і свідомістю. Тому Г. змушений залишатися всередині колби і в такому не надто зручному положенні брати участь у всіх подорожах і пригодах, які з ним відбуваються. Так зав’язується основна колізія образу, що приводить до сумної розв’язки. Заповітне бажання Г. – стати людиною цілком: “Мені в повному сенсі хочеться народитися, / / Розбивши свою скляну темницю”. З цією метою він залишає лабораторію Вагнера; в компанії з Фаустом і Мефістофелем вирушає на пошуки Олени Прекрасної. Зустрівши на Фарсальскіх полях древніх філософів Анаксагора і Фалеса, що думають про те, що життя проістекла з води, Г. відразу випитує у них, як би і йому “проістечь”. Таке ж питання він задає Протею і отримує пораду: “Ковтай інших, слабких, і жірей”. Повіривши, що у водному середовищі найлегше “доробитися” до людини, Г. занурюється в морську безодню, і там їм опановує любовний потяг до дочки морського царя Галатеї. У пориві пристрасті він кидається до ніг Галатеї і розбиває колбу про ступені її трону. Втративши скляній захисту, Г. розчиняється в ніщо. Так гине цей чоловічок, який був “на півдорозі і лише наполовину у плоті”.
Образ Г. породив безліч тлумачень. У ньому вбачали уособлення “ідеї творить людяності”, бачили алегорію “абстрактної” філософії Шеллінга і Фіхте, чужої натурфілософії Гете. У системі образів другої частини трагедії Г. зазвичай розглядається як “антитеза” Фауста. Г. мріє про кінцівки і граничності роду людського. Фауст ж, навпаки, спрямований у нескінченність, йому тісно в межах земного простору і часу, як Г. в його склянці. Доля Р. служить для Фауста застереженням. Вона говорить про те, що набуття “абсолютного” можливе лише на втрату “відносного”, чим є людське життя.
Г. належить до тих фантастичним образам, які настільки ж важко піддаються зображенню і тим більше сценічного втілення, як, скажімо, що розгулює по Невському проспекту Ніс майора Ковальова чи кіт Бегемот з роману “Майстер і Маргарита”. Сам Гете висловлював побажання, що роль Г. повинен виконувати черевомовець.
Образ Р. залишив помітний слід в літературі і мистецтві. Один з найчарівніших персонажів Гете через століття перевтілився на монстрів, створених доктором Моро, героєм Г. Уеллса, пізніше – в булгаковського Шарікова, а також у Термінаторів та інших подібних героїв кіноіндустрії Голівуду. Однак до Г. сходить і такий цілком симпатичний персонаж, як Піноккіо / Буратіна. У літературі XX століття тема Г. одночасно була досліджена в “зворотній перспективі” перетворення людини в механічне істота, яке зберегло ледь вловиме человекопо-добіе (доля персонажіу романів-дістопіі, починаючи з Д-503 – героя Є. Замятіна).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)