Повість “Інститутка” Марка Вовчка, як і більшість її творів, присвячена темі життя кріпаків. Важливо, що у цьому творі письменниця майстерно змальовує не тільки життя та психологію кріпаків, але й психологію поміщиків. Усі персонажі умовно поділяються на дві групи – кріпосників та кріпаків. До першої групи належать панночка, стара пані та лікар, чоловік панночки, а до другої – Устина, Прокіп, Катря, Назар і стара бабуся. Спробувавши порівняти ці образи, я звернув увагу передусім на те, що у кріпосників відсутні імена. Авторка так і називає
головну героїню – інститутка, панночка, без імені, те саме стосується і старої пані, і лікаря. Чому так? Можливо, тому, що ці люди не є людьми вповні, вони зорієнтовані на матеріальне, на власні примхи, на задоволення своїх приземлених потреб. Тому вони ніби не гідні мати людські імена. Пани, звичайно, мають освіту. Панночка навчалася в Інституті шляхетних дівчат, проте чи пішла їй ця освіта на користь? Ні, вона, за її власним висловом, пропускала повз вуха такі “непотрібні” дисципліни, як історія, географія, астрономія. Вона вийшла з навчального закладу не тільки не здобувши знань, але й не ставши людиною.
Натомість кріпаки, неписьменні, звичайні люди, вражають і викликають глибоку симпатію своєю духовністю, яку вони черпають не з книжок, не з порожніх моралізаторств, які часто так і залишаються тільки словами, але з самого життя. Вони духовні й освічені душею від самого народження, бо несуть у собі пам’ять роду, мудрість свого народу, біблійні заповіді… Саме такою постає перед читачем Устина. Вона має дуже поетичну душу, її роздуми про природу не поступаються поетичністю та красою картинам відомих художників чи поетичним творам… Ця мрійливість, душевна краса дана їй від природи. Устина з повагою ставиться до своїх подруг, до старих людей, до оточуючих. Чи не найбільшою цінністю для неї є саме поняття Людини, людського життя. Коли ми згадуємо образ Устини, слово Людина саме собою пишеться з великої літери… Проте принципи всепрощення в душі Устини переростають в пасивність: вона не нарікає на своїх пригноблювачів, готова терпіти усе, що посилає їй доля. Не таким постає Прокіп – чоловік Устини. Він не хоче і не збирається терпіти знущань з людей. Мені дуже подобається його смілива та рішуча вдача, гостре відчуття несправедливості та готовність боротися проти неї. Одружившись, панночка та лікар переїздять на хутір, де знущання з кріпаків продовжується. Панночка поводить себе не тільки несправедливо та жорстоко, але часом просто істерично. Вона маніпулює своїм чоловіком, і читач подеколи замислюється: чи справді вона кохає його? Натомість ставлення Устини до свого чоловіка принципово інше: вона підтримує його в усьому, не потребуючи підтверджень його почуттів, бо відчуває його душу, наче свою власну. Кульмінацією твору є епізод, коли панночка хоче побити бабусю. Цей епізод викликає в мене глибоке обурення, бо підняти руку на стару людину – верх жорстокості та нелюдської поведінки. Панночка кидається і на Устину, але Прокіп боронить її. Після цього Прокопа віддають у військо… Виходить, за свій справедливий рішучий вчинок йому доводиться отак розплачуватись. Але Прокіп не здається, бо для нього правда понад усе, він готовий терпіти за свою правду, за щастя своєї родини. Марко Вовчок створює різноманітні, яскраві образи. Кожен з персонажів повісті має власну вдачу, власний погляд на життя. Вражає протиставлення психології кріпаків та панів. Так часто освіченість зовсім не гарантує доброти душі, а простота і неписьменність не заважають людині мати “освічене” серце, вишукану і красиву душу… Навіть у нашому житті ми часто у цьому впевнюємось.
