ГОДВІН, Вільям

(1756 – 1836)

ГОДВІН, Вільям (Godwin, William – 03.03.1756, Вісбіч, Кембридж – 07.04.1836, Лондон) – англійський письменник і філософ.

Годвін здобув освіту в Хокстонській академії, прийняв сан дисидентського священика, потім став атеїстом і філософом анархістського ухилу. У 1797 р. оженився з Мері Воллстонкрафт, поборницею прав жінок, письменницею, яка померла, народивши йому дочку Мері, майбутню дружину П. Б. Шеллі.

Важко переживши втрату, Годвін згодом оженився з місіс Клермонт, чия дочка від першого шлюбу – Клер була матір’ю дочки Д. Н. Г. Байрона

Алегри. Доктрини, яких притримувався Годвін, були характерними для XVII ст. Годвін був утилітаристом у своєму раціоналістичному методі і термінології, але він був і романтиком, емоційним бунтарем, який поєднував релігійні пристрасті з матеріалістичними переконаннями. Для нього політичні, економічні та юридичні проблеми є основними проблемами моралі. Тут він не настільки близький до дисидентської традиції, оскільки сектантська доктрина вибору, що веде до антиномії, не є значною мірою моральною. Існує, проте, три способи уникнути антиномії і при цьому зберегти свободу на власні думки. Перший належить сектантському

платоніку Прайсу: постулювати вічні істини, які доступні для індивідуального розуму. Другий спосіб передбачає прийняття доктрину природного закону. Третій належить сектантам на кшталт Прістлі: прийняти закони асоціативної психології Хартлі. Годвін використовує всі три способи, апелюючи то до абсолютної істини, то до законів людського розуму як основи моралі.

Віра у свободу, рівність, справедливість, відсутність насильства, в істину і доктрину абсолютної безсторонності – усе бере свій початок прямо чи опосередковано у деяких відгалуженнях сектантського християнства. З матеріалістичної філософії він запозичує дві передумови – доктрину необхідності і категорію задоволення. Захоплюючись системою природи, Годвін заперечує чистий матеріалізм П. А. Гольбаха. Водночас він визнає, що людська воля є частиною необхідності, що освічений розум може знешкодити зло, яке випливає, на його думку, з відсутності знання. У поглядах Годвіна об’єднані наукова передбачуваність і моральний вибір. Освічений розум не помиляється і вибирає лише добро.

Годвін відносить до задоволення альтруїзм і почуття справедливості. Він наполягає на тому, що чеснота – найвища насолода і водночас добро, а задоволення стає побічним продуктом інших якостей. Особливо цінував Годвін щирість та індивідуалізм. Тут начебто схрестилися дві ідеологічні системи – просвітницька і романтична. Просвітницькі категорії сприяли усуненню соціальних понять. Ось чому антисоціальність Годвіна очевидна при вирішенні ним проблеми незалежної волі, необхідності. Ідеалістичні та анархічні первні виникають у Годвіна у період його активного захоплення Бентамом. В розумінні моральності Годвін відрізняється від Бентама, хоча запозичує в нього деякі категорії, наприклад, “моральну арифметику”. Вслід за Гольбахом, котрий стверджував, що “думки керують світом”, Годвін пропонував скасувати уряд, зберігаючи лише моральну санкцію – силу суспільної думки. Коли суспільна думка змінюється на користь справедливості, то зникають насильство і беззаконня. Тут Годвін приходить до анархізму. Він захищає децентралізацію, зникнення влади, оскільки люди стають освіченими і свідомими, через те не мають потреби в юридичному та адміністративному підпорядкуванні та пригнобленні. Інститут власності, на думку Годвіна, повинен бути поставлений на справедливе підгрунтя: власність має належати тому, хто її найбільше потребує, чи тому, для кого вона буде корисною. Грунтуючись на ученнях П. А. Гольбаха, К. А. Гельвеція, Ж. Ж. Руссо, Годвін намагався у 80-х pp. зрозуміти причини соціального неблагополуччя, зблизившись із вождями демократичного руху, членами т. зв. кореспондентських товариств. Вивчаючи праці англійських соціологів та економістів, Годвін дійшов висновку, що розумна свобода за панування справедливості є кінцевою метою існування суспільства.

Тритомний трактат Годвіна “Міркування про політичну справедливість” (“An Enguiry Concerning Political Justice”, 1793) відкриває новий етап у його творчості, коли створювались найвідоміші його твори. Три маловідомі романи Годвіна “Дамон і Делія”, “Італійські листи “та “Імогена” (1783-1784) він написав у ранній період творчості, коли ще не виробився його оригінальний творчий почерк, коли він більше займався виробленням власної філософської доктрини.

Роман Годвіна “Калеб Вільямс, або Речі, якими вони є” (“Things as They Are, or The Adventures of Caleb Williams”, 1794) пов’язаний із трактатом “Міркування про політичну справедливість” і до певної міри може вважатися його художньою ілюстрацією. Проте соціально-історичне значення роману велике, оскільки зображені в ньому події не лише знайомлять з побутом, суспільним устроєм і життям англійського суспільства кінця XVIII ст., а й порушують важливу проблему існування законів для багатих і бідних, по суті, для двох націй. Головний герой роману плебей Калеб Вільямс – син фермера, який став спочатку секретарем, а потім довіреною особою поміщика Фердинанда Фолкленда. Калеб – незвичайна особистість, тонкий і розумний спостерігач, чесний і відвертий, який побачив у зовнішності освіченого аристократа вищу духовність, багатий внутрішній світ, приховану силу, але водночас він зауважує і певну напруженість і штучність поведінки Фолкленда, наявність у його минулому таємниці, яку той старанно намагається приховати. Більша частина роману присвячена переслідуванню Вільямса Фолклендом, котрий, використовуючи своє привілейоване становище, владу, цілковиту безправність незаможних, вирішує, чого б це йому не коштувало, страхами та переслідуваннями пригнітити особистість Калеба, зламати його розум і волю, змусити забути про свої переваги перед такими, як він, Фолкленд. Випробування, через які проходить Калеб, не знищили в ньому віри в добро, бажання захищати істину та справедливість. “Мене можна пригнобити, але навіть якщо я помру, то помру опираючись”, – говорить він. Тема розвінчування несправедливих законів, викриття соціальної несправедливості та свавілля розв’язуються Годвіном паралельно з темою виховання Калеба, його мужнінням, духовним прозрінням. Прагнучи до об’єктивності та правдоподібності розповіді про речі, якими вони є насправді, автор робить свого героя оповідачем, що ділиться своїми лихими пригодами з читачем, і лише в окремих сценах виступає сам то в ролі спостерігача, то в ролі судді.

Другий роман Годвіна “Сент Леон” (“St. Leon”, 1799) цікавий поглибленням антиприватновласницьких егоїстичних тенденцій у творчості письменника, що проявилося в осуді влади золота. Незліченне багатство не тільки не приносить щастя Сент Леону, який знає таємницю філософського каменя, а й посилює його самотність, його муки. Як і Калеб Вільямс, Сент Леон бачить несправедливість, що існує в світі, але змінити хоч що-небудь не в змозі: він не може дати щастя навколишнім і ще більше віддаляється від них. “Сент Леон “написаний у стилі рицарських романів, про що свідчить навіть композиція. Дія відбувається у середньовічній Франції. Це історія дворянина Сент Леона, який, продавши душу дияволові за багатство та еліксир довголіття, не набуває, а поступово втрачає усе – близьких йому людей, дружбу, кохання, стає предметом осуду і гонінь, нарешті, перетворюється в суперника власного сина і тільки тоді усвідомлює всю марність своїх намірів. Годвін вважав, що “протестантська Реформація стала світанком інтелектуальної свободи людини”.

Прикметний вибір країн і міст, у яких опиняється герой Годвіна, – Швейцарія, Констанція, Саксонія, Тоскана, Іспанія, Угорщина. Іспанія часів інквізиції, Швейцарія, Саксонія й Угорщина були знаними величезною кількістю кальвіністів. У романі багато реальних історичних персонажів. Сент Леон у почеті свого дядька знаходить маркіза де Валеруа, який був королівським секретарем під час боротьби Генріха де Гіза і Генріха Наваррського. У будинку своєї майбутньої дружини Маргеріт де Дамвіль Сент Леон зустрічає Моро (перекладача гугенотських гімнів), Рабле, Еразма, Скалігера. Сам де Дамвіль відіграв значну роль під час релігійних війн, але найвідомішим був Гаспар де Коліньї, кальвініст, лідер гугенотів. Використовуючи реальні події та реальних історичних осіб епохи Реформації, Годвін розвиває центральну тему роману – існування хибних поглядів і нетерпимості, що проявляється в жорстокому переслідуванні людини, звинувачуваної лише за підозрою. Історичні події потрібні були Годвіну для того, щоб осмислити події французької революції. У “Думках про французькі справи” (1771) він використав таку ж саму аналогію, стверджуючи, що “остання революція в доктрині і теорії, яка відбулася в Європі, – це Реформація”.

Наступним романом Годвіна був “Флітвуд, або Нова людина почуття” (“Fleetwood”, 1805). Дружба з англійськими романтиками – В. Вордсвортом, С. Т. Колріджем, Лемом і Хезлітом суттєво вплинула на тему та характер твору, вибір головного героя. Взірцем для Годвіна слугував також сентиментальний роман Г. Маккензі “Юлія де Рубіньї”, яким захоплювалися його сучасники та друзі. Казимир Флітвуд створений під впливом надзвичайно пластичного і тонкого образу Вордсворта, його розповідей про подорож Швейцарією. У книзі змальовані блукання героя улюбленими місцями романтиків – Озерним краєм, Вельсом. Та й сам меланхолійний, сумний характер Флітвуда співзвучний з англійським романтичним пейзажем. Тематика роману пов’язана з утвердженням значимості індивідуальної окремої долі у порівнянні з фальшивими цінностями цивілізованого суспільства. Ранні мандрівки героя Годвіна, вельми схожого на байронічного: мирне життя на лоні природи в Меріонетширі, модні вечори в Оксфорді, елегантна витонченість Парижа часів Людовіка XV, літературні салони, парламентські дебати – породжують у надзвичайно чутливого Флітвуда мізантропію та невіру в життя, від яких його рятує зустріч з Мері (її прообразом була Мері Воллстонкрафт). Сімейне життя уявляється Флітвуду безхмарним і щасливим.

За первісним задумом роман Годвін повинен був називатися “Лемберт”. І Флітвуд, і Лемберт фігурують в історії громадянської війни в Англії, вони були сучасниками Дж. Мільтона, їм протегував Кромвель, якого вони пережили, ставши свідками тієї корупції та розпаду, які настали після епохи “славної революції”. Письменник користувався різноманітними історичними джерелами, створеними переважно французькими емігрантами, які дивилися на Англію начебто зі сторони. Його уява надихалася також вигаданою історією Лемберта з книги А. Ф. Прево “Життя і пригоди м-ра Клівленда, позашлюбного сина Олівера Кромвеля”. Проте Годвін дещо змінив історичні події, переставив постаті. Він помістив свого героя, нащадка сім’ї, що жила в золоту епоху англійської свободи, у часи правління Людовіка XV. Історичний Флітвуд – єпископ Айлі (1656 – 1723) – приваблював Годвіна тією активною роллю, яку він відігравав у часи володарювання королеви Анни. Годвін почав створювати новий етап історичного роману майже водночас із В. Скоттом, що свідчило про існування сильної романтичної лінії розвитку роману, що походить з роману пригод і подій, роману про приватне життя та історичної розповіді. Після виходу друком першого роману Скотта Годвін не відмовився від кар’єри романіста, хоча змагатися з найвизначнішим письменником того часу було важко. “Мандевіль” (1817), “Клаудеслі”(1830) і “Делорвн”(1831) – романтичні твори Годвіна, які хоч і неоднаковою мірою, але повторювали своєрідного прототипа “Флітвуда”. Два останні твори письменника маловідомі навіть на батьківщині Годвіна, хоча його ім’я не викреслене часом з історії англійської літератури.

Творчість Годвіна є цікавою і важливою сторінкою в історії раннього романтичного роману, слугуючи мовби перехідним містком між “якобінським” романом і романтичним. Письменник робить спробу подолати деякі просвітительські ідеали, створити новий тип романтичного героя, який несе, щоправда, риси просвітительської ідеології, зумовлені культом Болінброка, звертається до типово романтичної форми викладу трагічного розриву героя зі суспільством – роману-сповіді.

Н. Соловйова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ГОДВІН, Вільям

Categories: Біографії

Links