ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР

ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР

(1880-1918)

У березні 1902 року на сторінках французьких газет уперше з’явилось ім’я Гійома Аполлінера. Саме так, переробивши на французький кшталт перше й останнє із своїх імен, підписався під оповіданням “Ерееіарх” Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький. Позашлюбний син російської підданої Ангеліки Костровицької та італійського офіцера Франческо д’Аспермона, він народився в Римі 26 серпня 1880 року. Батько Ангеліки, поляк за походженням, штабс-капітан російської армії, був змушений

залишити родовий маєток під Новогрудком (у Білорусії) після поразки Польського повстання 1863-1864 років проти царської Росії.

До дев’яти років Аполлінарій Костровицький мешкав у Італії, наступні десять років жив у Монако, часом виїжджаючи з матір’ю до Ніцци або Канн. З 1899 року Костровицькі осіли в Парижі. В офіційній картці реєстрації іноземців у Аполлінера в графі “національність” позначено: “Італієць. Росіянин”.

Великий французький поет залишався у Франції “іноземцем” майже все своє життя. Лише 17 березня 1916 року він нарешті отримав французьке громадянство. І сталося це за тиждень

до його тяжкого поранення в голову на фронті: йшла перша світова війна, й Аполлінер брав у ній участь. Друзі не впізнавали колишнього Аполлінера, постійного відвідувача паризьких кав’ярень та барів, представника столичної богеми, у піхотному офіцерові, який приїхав до Парижа у відпустку з фронту. Зберігся портрет Аполлінера, зроблений Пабло Пікассо під час цієї відпустки.

Дружба великого поета і великого художника почалась у 1904 році. Тоді вони були авторами чудових ліричних циклів: Аполлінер – “рейнських віршів”, Пікассо – картин “блакитного періоду”. їх об’єднувало відчуття необхідності створення нової мови – і в живопису, і в поезії.

Вірші Аполлінера початку століття увійшли в книгу “Алкоголі. 1898-1913”. Видана у 1913 році, вона яскраво виявила своєрідність поета.

Вірш “Зона”, який відкриває книгу, Вітезслав Незвал назвав “могутнім поетичним каскадом”. Роздуми поета про власне життя, окремі факти його біографії, паризькі замальовки, зображення долі емігрантів зі Східної Європи, розмірковування про християнство в сучасному світі – все це складає зміст “Зони”. Аполлінер вводить у поезію явища, які традиційно вважались непоетичними: стогін сирен, афіші, вивіски, стіни, реклами, червона перина емігрантів. На початку вірша поет проголошує, що стомився від старого світу. А завершує його образом сонця, яке сходить над Парижем. Та це сонце – з перерізаним горлом. Образ гільйотинованого сонця надзвичайно місткий, в ньому – і прагнення вірити у майбутнє, і попередження про трагедії, які чатують на людину у цьому майбутньому.

Спочатку Аполлінер хотів назвати програмний вірш своєї книги “Крик”. Але цю назву було відкинуто. “Зона” – слово багатозначне. Воно входить у французький вислів “Etre de la zone” – “бути без грошей”. Крім того, зона – це передмістя Парижа, його робітничі квартали. Долю зони Аполлінер робить предметом поезії.

У вірші “Вандем’єр”, який завершує книгу, поет запевняє, що хотів би стати “горлянкою Парижа”. Вандем’єр – осінній місяць революційного календаря, кі-нець вересня – час, коли народжені сонцем грона винограду перетворюються у вино. Поет, який випиває Всесвіт, як вино, і не втамовує спрагу, але відчуває смак і запах Всесвіту, співає пісню загального сп’яніння і спостерігає народження нового дня посеред зірок, що вмирають. Поет відкриває у поезії життя – реальність, яку “фабрикують” робітники вдень і вночі.

Об’єднання особистого і суспільного, інтимного і загального Аполлінер здійснює і в окремому образі (наприклад, поет – горлянка Парижа; поет, який сп’янів від вина Всесвіту), і у вірші (його вірші мають політематичну будову), і у книзі в цілому: до неї увійшли автобіографічні вірші (“У в’язниці Санте”), інтимна лірика (“Пісня нещасливого в коханні”).

Вірш “Міст Мірабо” – взірець інтимної лірики Аполлінера. У ньому кохання, що минає, протиставляється водам Сени, що завжди течуть під мостом Мірабо. Поет відтворив у цьому вірші ритм ткацької пісні XIII століття.

Один із перших віршів Аполлінера, перекладених українською мовою,- “Відповідь запорожців турецькому султану”. Це одна із талановитих спроб осмис-лення в європейській поезії легендарних сторінок української історії. Ще раніше образи запорожців з’явилися в “Пісні нещасливого в коханні”. Запорізькі козаки були для Аполлінера символом вірності та відданості рідній землі.

Друга велика поетична збірка Аполлінера, яка вийшла за його життя,- “Каліграми. Вірші Миру і Війни” (1918). Значна частина віршів цієї книги друкувалась у вигляді каліграм, тобто так, щоб текст вірша утворював малюнок. Одна з найвідоміших каліграм Аполлінера – “Заколота голубка і фонтан”. Перебуваючи в полоні спогадів, поет називає імена своїх друзів, які загинули на війні. Фонтан – символ скорботи; він плаче разом з поетом. У каліграмах немає розділових знаків: Аполлінер вважав, що вони не потрібні, бо “справжня пунктуація – це ритм та паузи вірша”.

Про свою збірку Аполлінер писав: “Така, яка вона є,- це книга воєнного часу і вміщує в себе життя”. Вірші “Диво війни”, “Є” передають почуття поета, який мав страшний воєнний досвід і зрозумів безглуздя війни – цього “людожерського бенкету”.

Вірш “Диво війни” – це історія людини, “яка була на війні, але вміла бути скрізь”. Вірш відобразив зміни у світосприйнятті поета: для нього все розділилось на мир та війну, і він намагається об’єднати розколотий світ.

У вірші “Є” поет називає все, що існує в теперішній момент для нього і навколо нього, і створює власну модель Всесвіту. Аполлінер використовує прийом син-таксичного паралелізму: всі рядки починаються та будуються однаково. Цим прийомом згодом скористаються поети – сюрреалісти (Поль Елюар, Вітезслав Незвал).

Останній вірш збірки “Каліграми” – “Рудоволосій красуні” – сприймається як заповіт поета. Перед читачем він постає людиною, яка знала все те, що люди можуть знати про життя і смерть. Поет чекає на схід сонця – палаючого розуму, а сили чекати дає йому кохання, уособлене в рудоволосій красуні.

Творчість Аполлінера сприяла розвитку поезії XX століття: їй допомагав долати постсимволістську кризу поетичний реалізм віршів Аполлінера. Аполлінер створив ліричний епос XX століття, поєднавши глибокий ліризм із широким охопленням дійсності. Політематична будова віршів Аполлінера, в яких поет паралельно розвивав багато дуже різних, традиційно несумісних тем, народжувала, за словами Незвала, “чудовий синтез, який дав нові крила, що перенесли поетичне мистецтво через кордони однобокості та нудьги”. Аполлінер назвав свій метод сюрреалізмом. Це слово – сюрреалізм (тобто надреалізм) – підхопили і витлумачили по-своєму представники наступного покоління європейських поетів. Експерименти Аполлінера в галузі вільного вірша, створення ним складної асоціативної образності, введення в поезію непоетичної лексики відкрили нові обрії, оновили поетичну мову.

Гійом Аполлінер писав також прозу: повісті “Рим під владою Борджіа” (1913) і “Три Дон Жуани” (1914), написаний в дусі сюрреалізму роман про війну “Жінка, яка сидить” (видано у 1920 p.).

У повісті “Вбивство поета” Аполлінер передбачив і власну трагічну долю. Жорстока дійсність позбавляє героя повісті повітря, душить його. “Здається,- писав поет, повернувшись до Парижа з фронту,- все загинуло в цій нескінченній катастрофі”. Не доживши двох днів до закінчення війни, ослаблений пораненням і складною операцією, Аполлінер помер від грипу 9 листопада 1918 року.

Твори Гійома Аполлінера українською мовою перекладали П. Тичина, М. Терещенко, Д. Павличко, М. Лукаш та ін.

Крім символізму, також на противагу натуралізму, виникли естетизм (Оскар Уайльд) та неоромантизм (Редьярд Кіплінг, Роберт Стівенсон), представники яких шукали власних шляхів у мистецтві.

Естетизм культивував поезію вишуканої фантазії, витонченої краси, всесилля мистецького вимислу, стверджував самоцінність і самодостатність мистецтва, яке, на думку Уайльда, є вищим за життя.

Неоромантизм, заперечуючи “прозу життя”, виділяв у ньому героїчне, оспівував людину, яка протистояла суспільству, боролася з усталеними нормами і принципами. Екзотика, карколомні пригоди, утаємниченість, а то й протиприродність – усе це ставало часткою художнього світу неоромантиків, які орієнтувались у своїх пошуках на романтизм початку XIX століття.

Помітним літературно-мистецьким явищем був експресіонізм. Він виник у Німеччині і мав значний вплив на загальний розвиток літератури. Його найталановитіші представники – Йоганнес Бехер, Георг Кайзер, Вальтер Газенклевер, Франц Верфель, Леонхард Франк. Уже в самій назві “експресіонізм” (від французького expression – вираження) була зафіксована одна з визначальних рис цього напряму – прагнення митця найповніше виразити себе у ліричному творі. Твори експресіоністів часто являли собою суцільний внутрішній діалог. В експресіонізмі життя не сприймалося безпосередньо, а перетворювалося для митця на предмет його суб’єктивного тлумачення. У творах експресіоністів з надзвичайною силою зазвучали морально-соціальні проблеми тогочасної дій-сності: розірваність часів, бездуховність буття та його хаотичність, приниження особистості, її страшна залежність від можновладців, а також протест проти світу з його войовничою анти людяністю.

Напередодні першої світової війни і революційних потрясінь XX століття поети жили в очікуванні змін, у передчутті грізних подій. Райнер Марія Рільке писав у 1904 році:

А я відчуваю вже шторм,- хвилююсь, як море, в цю мить, ширяю, мотаюсь, кружляю над виром пучин, лечу увсебіч – і я зовсім один у штормі грізнім.

(Переклад Миколи Бажана)