Гі де Мопассан Бродяга

Гі де Мопассан
Бродяга
Вже сорок днів він ішов, скрізь шукаючи роботи. Свій рідний край, Віль-Аваре, в департаменті Ламанш, він покинув, бо не було роботи. Тесляр-підмайстер, двадцятисемирічний, дужий, працьовитий хлопець, два місяці сидів на шиї у своєї сім’ї. Йому, старшому в родині, доводилось сидіти, склавши свої дужі руки, бо в краї панувало безробіття. В домі часто не було хліба; обидві сестри ходили на поденщину, але заробляли мало; а він, Жак Рандело, найдужчий у сім’ї, нічого не робив, бо робити було нічого, і об’їдав інших.

/> Тоді він звернувся до мерії, і секретар відповів йому, що в центральних районах ще можна знайти роботу.
Він вирушив, маючи при собі документи й посвідчення, з сьома франками в кишені; на плечі він ніс прив’язаний до палиці синій клуночок з парою запасних черевиків, сорочкою і штанами.
Так він і йшов без перепочинку цілі дні й ночі нескінченними дорогами, в дощ і в спеку, і все ніяк не міг добратися до того таємничого краю, де робочий люд знаходить роботу.
Спочатку він уперто думав, що має лише теслярувати, бо він тесляр. Але в усіх будівельних конторах, куди він звертався, йому відповідали, що довелося звільнити людей з роботи, бо нема замовлень. Витративши майже всі гроші, він вирішив взяти всяку роботу, яка тільки трапиться.
Таким чином він був грабарем, конюхом, каменярем, колов дрова, обчухрував дерева, копав колодязь, замішував вапно, в’язав хмиз, пас кози на якійсь горі і все це за кілька су, бо коли йому й щастило дістати роботу на два-три дні, то лише тому, що мізерна платня, яку він просив за свою працю, спокушала скупих підрядчиків і фермерів.
А тепер ось уже 5 тиждень він не знаходив ніякого заробітку, у нього нічого не лишилось, і він не їв нічого, крім шматків хліба, які випрошував у жалісливих господинь.
Надходив вечір. Жак Рандель, знесилений, з порожнім шлунком, з розпачем у душі, насилу пересував ноги по траві край дороги. Він ішов босоніж, бо хотів зберегти останню пару черевиків, тому що друга вже давно розвалилася.
Був суботній вечір пізньої пори. Сірі хмари пливли в небі, важкі й швидкі, гнані вітром, що свистів у деревах. Почувалося, що скоро буде дощ. Поля були безлюдні цього вечора напередодні неділі. Де-не-де серед ланів маячили, мов величезні жовті гриби, ожереди обмолоченої соломи; земля здавалась оголеною, бо вже була засіяна озиминою.
Ранделя мучив голод, тваринний голод, той голод, що змушує вовка кидатись на людей. Знемагаючи від утоми, він витягав ноги й намагався робити ширші кроки, щоб рідше ступати. Голова його обважніла, у скроні стукала кров, в роті пересохло, очі почервоніли; він стискав у руці свій ціпок з неясним бажанням щосили вдарити першого стрічного, який повертається додому на вечерю.
Він роздивлявся навкруги, і йому ввижались картоплини, які, можливо, залишились десь у зораній землі. Якби він знайшов кілька таких картоплин, він назбирав би сушняку, розпалив би вогонь у канаві, і, їй-право, добре б повечеряв цими гарячими, кругленькими овочами, погрівши об них попереду свої закляклі руки.
Але картопля була давно визбирана, і йому довелося, як і вчора, погризти сирий буряк, знайдений десь у борозні.
Останні два дні він голосно розмовляв сам з собою на ходу, обтяжений своїми думками. До цього часу йому не доводилось задумуватись, бо всі свої немудрі здібності і весь свій розум він вкладав у ремесло.
Але тепер утома, шалена гонитва за роботою, якої він не знаходив, грубі відмовлення, ночівлі просто неба, голод, зневага, яку місцеві жителі виявляли до нього, бродяги, запитання, з яким раз у раз до нього звертались: “Чому ви пішли з дому?”, досада на те, що нічим зайняти ці роботящі й дужі руки, згадка про рідних, які зосталися дома і теж не мають жодного су, – все це помалу сповнювало його люттю, яка зростала щодня, щогодини, щохвилини і вихоплювалась мимоволі з його уст в уривчастих гнівних фразах.
Спотикаючись босими ногами об каміння, він бурчав:
– От яке лихо… лихо… ах, свині… лишають з голоду подихати людину… тесляра… ах, свині… хоч би чотири су… хоч би чотири су… ось уже й дощ… ах, свині!..
Він обурювався на лиху долю, гнівався на людей, на всіх людей, на те, що природа, велика сліпа матір, така несправедлива, жорстока й підступна.
Він повторював крізь зуби: “Ах, свині!”, дивлячись на тонкі клуби диму, що здіймався в цю обідню пору понад дахами. І не замислюючись над іншою несправедливістю, яку робить людина і яка зветься насильством і крадіжкою, він почував бажання зайти в один з цих будинків, убити господарів і самому сісти за стіл на їх місце. Він бурмотів:
– Виходить, я не маю права жити… раз мене лишають з голоду помирати. А я ж нічого не прошу, тільки роботи… Ах, свині!
Біль у кожному члені тіла, голодний біль у животі, біль у серці вдаряв йому в голову, мов страшний хміль, і породжував у мозку цю просту думку:
“Я маю право жити, бо я дихаю, бо повітря існує для всіх. Значить, мене не мають права лишити без хліба!”
Пішов дощик – дрібний, рясний, холодний. Рандель зупинився і прошепотів:
– От лихо… додому ще цілий місяць добиратись.
Справді, тепер він уже йшов додому, бо зрозумів, що скоріше знайде яку-небудь роботу в рідному містечку, де його знають, ніж на великому шляху, де ніхто йому не довіряє.
Коли не пощастить з теслярством, він працюватиме чорноробом, гаситиме вапно, копатиме землю, дробитиме каміння. Навіть коли він зароблятиме по двадцять су на день, цього вистачить на харчі.
Він обв’язав шию рештками своєї останньої хусточки, щоб холодна вода не текла йому за комір і за пазуху. Але скоро він відчув, що дощ уже промочив увесь його одяг з ріденького полотна, і озирнувся навколо себе тривожним поглядом самотньої істоти, якій ніде сховатись, ніде прихилити голову, в якої у всьому світі нема притулку.
Надходила ніч, огортаючи присмерком поля. Вдалині, десь на луці, він помітив якусь темну пляму. Це була корова, що лежала на траві. Він перескочив через придорожню канаву й попрямував туди, сам не знаючи навіщо.
Коли він підійшов близько, корова підвела свою велику голову, і він подумав:
“Якби в мене був який-небудь глечик, я б міг напитись молока”.
Він дивився на корову, корова дивилась на нього, раптом він пхнув її ногою в бік і крикнув:
– Вставай!
Тварина поволі підвелась, і під її животом повисло важке вим’я. Тоді він ліг на спину між ногами корови і почав пити. Він пив до’вго, довго, видоюючи обома руками теплу набряклу дійку, від якої пахла хлівом. Пив доти, поки лишалась хоч крапля молока в цьому живому джерелі.
Але холодний дощ періщив усе дужче, і на голій рівнині ніде не видно було захистку. Він змерз і поглядав на вогник, що світився між деревами у вікні якогось будинку.
Корова знову важко лягла на землю. Він присів коло неї, гладячи її голову в пориві вдячності за те, що вона його нагодувала. Сильний і густий подих тварини, що вихоплювався з ніздрів в холодному вечірньому повітрі двома клубами пари, обдавав теплом обличчя робітника і він сказав:
– В тебе там, у череві, не холодно.
Він притуляв руки до грудей корови, засовував їх їй під пахви, шукаючи тепла. І тут йому спало на думку лягти коло її великого теплого черева й так переспати ніч. Тоді він вибрав зручну місцинку, вмостився й притулився чолом до величезного вим’я, що нагодувало його. Знесилений від утоми, він заснув у ту ж мить.
Але вночі він часто прокидався, бо в нього застигали то живіт, то спина, залежно від того, чим саме він притулявся до тварини.
Тоді він перевертався, щоб зогріти й висушити ту частину тіла, яка перед тим застигла в холодному нічному повітрі. І одразу знову засинав важким сном знесиленої людини.
Крик півня підняв його на ноги. Займалася зоря; дощ перестав, небо було чисте.
Корова ще спала, поклавши морду на землю. Він схилився до неї, спираючись на руки, поцілував її широкі вогкі ніздрі і промовив:
– Прощай, красуне моя… до іншого разу… Ти славна тварина… Прощай…
Потім узув черевики й пішов.
Протягом двох годин ішов він просто вперед і вперед; раптом його пойняла така втома, що він опустився на траву.
Був уже день. В церквах дзвонили дзвони, селяни в синіх блузах, селянки в білих чепцях проходили пішки або проїжджали возами у сусідні села, щоб відсвяткувати неділю у друзів чи в родичів.
На дорозі показався товстий селянин, що гнав перед собою десятків зо два овець; вони мекали й метушились, а прудкий собака зганяв їх докупи.
Рандель підвівся, вклонився й спитав:
– Чи нема у вас якогось діла для робітника, що помирає з голоду?
Той, сердито зирнувши на бродягу, відповів:
– Нема в мене роботи для всякого волоцюги.
І тесляр знов сів край дороги.
Він довго чекав, придивляючись до прохожих селян і шукаючи когось із добрим, співчутливим обличчям, щоб знову по”-вторити своє благання.
Нарешті, він спинив свій вибір на якомусь буржуа в рединготі, з золотим ланцюжком.