У грецькій космогонії Тифон молодший син Геї й Тартару, хтоническое чудовисько із сотнею зміїних голів, що вивергають полум’я. Запекла сутичка синів Землі з богами-олімпійцями знайшла відбиття у творах Гесиода, Гомера, Софокла, Еврипида, Овідія й багатьох інших авторів; однак Скаррон у першій своїй бурлескній поемі пародіює не стільки древніх, скільки “Трактат про міфологію” італійського письменника Ко-меса (1551), що намагався трактувати античні міфи в дусі християнського дидактизму
У Скаррон а Тифон і його соратники позбавлені
якого б те не було трагічного ореола – це просто банда грабіжників з великої дороги. У порівнянні з респектабельними богами вони явно програють у манерах, зате відрізняються життєлюбством і веселою вдачею. Незважаючи на своє застрашливе обличчя, Т. скоріше нагадує добродушних велетнів Рабле. Скаррои з більшим задоволенням описує богатирські бенкети й забави: Т. зі співтоваришами валять гори, виривають із коріннями дерева, одним стрибком переборюють ріки й літають по повітрю в семимильних чоботах. Як і покладене, повстання Т. проти Олімпу завершується крахом, але це відбувається аж ніяк не через доблесть
богів, які з’являються боягузливими, віроломними й по більшій частині дурними інтриганами, – в описі їхній незначних страстишек панує бурлеск. Осміяння олімпійців мало давню традицію: початок був покладений елліністом Лукианом, а у Франції продовжено таким автором, як Бонавентура Деперье. Навпроти, для комедійного зниження Т. Скаррону явно не вистачало матеріалу – звідси перевага фантастичних елементів у цьому образі
