Герой трагедії У. Шекспіра “Ричард III”
Історичним прототипом є герцог Глостер (1452-1485), англійський король Ричард III (з 1483 по 1485) з династії Иорков. Історія Ричарда Глостера – одна із самих драматичних у що тривала 40 років боротьбі за англійський престол, що ввійшов в історію як Війна Червоної й Білої троянди, династій Ланкастеров і Иорков – послужила ще до Шекспіра матеріалом для двох п’єс: одна, написана по-латинському Томасом Легге, “Ричард III”, і інша, анонімна, “Правдива трагедія про Ричарда III”. Однак, як і для інших історичних хронік Шекспіра, основним джерелом
Цьому ж сюжету присвячено безсумнівно відоме Шекспірові дослідження великого англійського гуманіста Томаса Мору “Історія Ричарда III” (1531). Зазначені версії в більшому або меншому ступені були витримані в “тюдоровском дусі”: правління, що створювалися в епоху, представників династії Тюдоров, вони представляли Ричарда Глостера – лютого ворога цієї династії – щирим виплодком пекла, осередком всіх можливих пороків, якоїсь історичний Ричард не був. Як свідчать нині відомі факти, боротьба Ричарда Глостера за престол зовсім
Ця роль, починаючи з її першого виконавця знаменитого трагіка шекспірівської трупи – трупи Слуг Лорда-камергера – Ричарда Бербеджа, і донині будить фантазію найбільших акторів світової сцени. Р. у Шекспіра – свого роду геній зла: народженим виродком (він горбатий), що випробовує внаслідок цього постійний комплекс неповноцінності, він виконаний найбільшої гордині, честолюбства, спраги влади, лицемірства в з’єднанні з постійним лицедійством і повним аморализмом. Все це спонукує шекспірівського героя на злодіяння, що творять їм,: ланцюг убивств, зрадництв, соблазнений, безмежного підступництва й т. д. Однак при цьому Р., поза всяким сумнівом, сильна особистість, фігура яскрава й найвищою мірою неординарна. Можна сказати, що він свого роду еталон властолюбства, і хоча у фіналі Р. гине, але загибель ця лише результат збігу обставин, що обернулися проти нього: супротивника, рівного йому по розуму, хитрості, відвазі, знанню таємних пружин людської психології, у п’єсі немає. У всякому разі доброчесний Генріх, граф Ричмонд, що стає королем Генріхом XII, таким не є. Лиходіїв, подібних до Ричарда, перемагають не рівні їм особистості – їх змітає історія, її логічний хід, її поступальний рух, перешкодою якому вони виявляються, – такий висновок, до якого Шекспір підводить у фіналі своєї п’єси
Протягом майже двох сторіч (XVIII-XIX) на англійській сцені шекспірівська п’єса йшла в переробці посереднього драматурга К. Сиббера, у якій образ головного героя був зведений до одного лише лиходійства, будучи повністю позбавленим того людського магнетизму, яким він наділений у Шекспіра. Проте кожний з видатних виконавців силою власного дарунка наближав свого героя до його шекспірівського оригіналу: Дэвид Гаррик (1741), Джон Пилип Кэмбл (1783), Эдмунд Кин (1814). Серед англійських акторів XX століття в цій ролі прославилися Лоренс Олів’є, що зіграв її в театрі (1944), а потім у кіно (1955), а також Энтони Шер, що написав книгу “Рік з королем” (1987), присвячену цієї ролі
(2 votes, average: 2.50 out of 5)