Герой трагедії Шекспіра “Тит Андроник”
Тит Андроник на відміну від героїв інших “римських трагедій” Шекспіра, не має прямого історичного прототипу. Швидше за все драматург взяв це ім’я з історичних хронік Східної Римської імперії. Ім’я Андроник носили кілька візантійських імператорів. В 533 р. константинопольський імператор Юстиніан почав війну з готами за Рим. Війну успішно вів полководець Велизарий, що потім був відкликаний, а на його місце був призначений Narses (євнух), що остаточно розбив Тотиллу в 552 р. (Т. А. теж був правителем Греції й прийшов відтіля, щоб урятувати Рим).
Тит Андроник увійшов в історію літератури як герой самої ранньої й самої невдалої із всієї драм Шекспіра. Дотепер багато хто шекспироведи заперечують приналежність цієї п’єси перу драматурга, уважаючи, що навіть незрілість молодого Шекспіра не може пояснити таке накопичення жахів (протягом п’єси відбувається чотирнадцять убивств), “поганий смак” і “примітивну фантазію”. Т. С. Элиот охарактеризував “Т. А.” як “одну з найдурніших і найменш натхненних п’єс, які коли-небудь, були
Тит Андроник у Шекспіра символізує собою що розпадається й гине Рим “залізного віку”, у якому сплелися неуявна жорстокість, невдячність, підступництво й помста. Тит Андроник носій патріотичного початку. Його життєвий ідеал – служіння Риму, якому він приніс у жертву всі свої сили й кров численних синів. Він бажає цивільного миру й тому відмовляється від влади на користь Сатурнина. Але патріархальним чеснотам Т. А. протистоїть честолюбство Сатурнина, мстивість королеви готова Тамори й прихильність “злу заради зла” мавра Арона.
В образі Т. А. Шекспір застосовує характерний для його подальшої Творчості прийом, коли герой упадає в стан “божевілля-прозріння” (напр., Лір). У другій сцені третього акту майже збожеволілий від нещасть, що звалилися на нього, Т. А. докоряє свого брата Марка за вбивство мухи. Однак прозріння Т. А. витісняє новий приплив спраги мести, у круговерті якої гине він сам і його вороги, а Рим захоплюють готи, предводительствуемие молодшим сином Т. А. Люцием.
Сучасні критики “метадраматического” напрямки схильні вважати численні жахи, намальовані Шекспіром у цій п’єсі, свого роду алегоріями, що символізують протест молодого драматурга проти традиції “кривавої трагедії”, заснованої Марло й Кидом. Деякі дослідники вбачають у Т. А. “зародковий” образ для всього творчості Шекспіра. У ньому простежуються мотиваційні, сюжетні й композиційні риси Ліра, Кориалана, Тимона Афінського, Гамлета й навіть Макбета
(1 votes, average: 5.00 out of 5)