Герой роману В. В. Набокова “Захист Лужина”
На думку багатьох дослідників Творчості Набокова, Олександр Іванович Л. являє собою одного з дуже нечисленних набоковских героїв, наділеного рисами реальної людини. Роман являє собою історію життя Лужина починаючи з дитячого років (надходження в Бала-шовское училище) і кінчаючи його смертю. Лужин онук забутого композитора й син “досить посереднього” дитячого письменника – із самого дитинства відчуває себе чужим у навколишньому його світі (“у перший же день він відчув навколо себе таку ненависть, така глузлива цікавість…”).
Відчуття
У нього з’являється “свій”
Образ Лужина не має конкретний прототип, це збірний герой, порівнянний з декількома реальними особами. По своєму зовнішньому вигляді мішкуватої, незграбної людини він подібний із гросмейстером Акибой Рубинштейном. Деякі життєві перипетії юного Л. нагадують юність самого Набокова – він учився в привілейованому Тенишевском училище (Л.- у Балашовском). Практично всі дослідники цього образа вважають, що основним прототипом Л. послужив чемпіон миру того років, знаменитий гросмейстер Алехин. Однак ні в зовнішньому вигляді, ні в способі життя незграбний і замкнутий Л. нічого загального з ним не має (Алехин – аристократ з відмінною статурою й римським профілем, із чудовими манерами, дуже товариський). Набоков, створюючи образ Л., “запозичив” для нього в Алехина саму манеру шахової гри (за якою кілька разів пильно спостерігав, будучи присутнім на турнірах). “Прозорість і легкість лужинской думки” відповідає алехинской грі. Вона “розходиться немов віялом, що буде складний лише в момент останнього удару” (Зноско-Боровский).
Лужин звичайно розглядають як тип героя, якому вороже все навколишнє його – і побут, і люди, і обставини. Герой іде в “космос мистецтва”, де перетворює, стаючи творцем, генієм. У цьому світі зникає його незграбність і безпорадність, навпроти – життя стає “струнка, виразна й багата пригодами”. У цьому зв’язку проводиться аналогія, наприклад, із джойсовским Стивеном Дедалусом з “Портрета художника в молодості” – та ж неприкаяність у коледжі, те ж відчуття вибраності й таємний порив до волі від середовища (Н. Анастасьев). Відрив Л. від шахів, занурення в середовище посередніх людей – батьків дружини, їхніх знайомих – приводить до загибелі Л. як творчої особистості й до його фізичному самознищенню
Прізвище Л. зустрічалася в Набокова й до створення роману. В оповіданні “Випадковість” (1924) діє герой – Олексій Львович Лужин, офіціант у ресторані германського експреса, самотній зневірений наркоман, що кидається під паровоз, не підозрюючи, що його дружина, що вибралася з Росії, їде в тім же поїзді, щоб урятувати його. Видимо, саме прізвище героя й в оповіданні, і в романі несе на собі значиме навантаження – калюжа, по асоціації із приказкою “сісти в калюжу”.
Лужин з “Захисту Лужина” попадає в розряд “фаустовских” героїв. У нього є й свій ” Мефистофель ” – Валентинов, люб’язно введший його в мир більших шахів, а заодно що остаточно відрізав яка-небудь можливість для Л. нормального зв’язку з людським миром. І мир шахів для Л. відіграє подвійну роль. З одного боку, це мир творчості розуму, мир, для Л. аналогічний миру музики (під час партій він “чує” музичні ноти, мелодії, навіть “музичну буру”, “фуриозо”). Але з іншого боку – Л. тягла в цей мир можливість “панувати”.
Перед самим ударом, під час партії з Турати, Л. раптом “побачив щось нестерпно страшне, він зрозумів жах шахових безодень, у які поринав”. Набоков зауважував, що у випадку з Л. він будував сюжет як “теперішню шахову атаку, що руйнує дощенту щиросердечне здоров’я мого бідного героя”. Трагедія Л. з романтичного протистояння генія і юрби переростає в метафізичну трагедію людини, що дошли до вершини своєї творчості й столкнулись на цій вершині із чимсь, що хоче погубити його.
Шанс вийти з “шахових безодень” намагається дати Л. його дружина (у романі вона тільки так і називається – Лужина або дружина Лужина). Порятунок бачиться їй в одному – у відмові від пристрасті до шахів, у поверненні до “нормального” життю. Але шахи все-таки дістають Лужин він ще намагається пручатися, намагається знайти яку-небудь “захист”, але знову звідкись зринає “слизький, огидно ерзающий” Валентинов з його “німецьким “до-свиданья””. Він тягне Л. у мир ще більш примарний, віртуальний – у мир кіно, нагадує об нібито мала місце угоді:
“свої – сочтемся”. І Л. розуміє, що програв, що його знову затягують у гру, ставлять “мат у три ходи”. Але й самогубство Л.- програш, він падає в “безодню, що розпадалася на бліді й темні квадрати” і бачить, “яка саме вічність догідливо й невблаганно розкинулася перед ним”.
Набоков помітив: “Придивившись до завершальної сцени роману, я зненацька виявив, що книга не кінчена”. Тему взаємини героя і його дарунка письменник продовжив у романі “Дарунок” (1938). Тут Л. відродився в образі Годунова-Чердинцева. Як ” герой, щозаплутався,” Л. відкриває лінію таких набоковских образів, як Цинциннат і Гумберт.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)