Герой романів дилогії И. А. Ильфа й Е. П. Петрова
“Парубків років двадцяти восьми” у першому романі й ледве старше тридцяти в другому, “син турецко-подданного”, як він себе атестує, прозваний “великим комбінатором” за дві свої авантюрні комбінації, що становлять сюжет дилогії, одна йз яких була пов’язана з пошуками діамантів мадам Пєтуховій, що зашитих у стільцях сімейного гарнітура, а інша мала об’єктом таємні капітали підпільного мільйонера Корейко. Обоє підприємства Остапа Бендера закінчилися провалом: у першому романі йому перерізували горло, щоправда, не смертельно;
Образ Остапа Бендера швидше за все не мав прямого прототипу, хоча ряд осіб претендували на цю роль або виставлялися як претендентів. Наприклад, В. П. Катаєв, затверджував, що герой “написаний з одного з наших одеських друзів”, що мав інше прізвище, але те ж ім’я – Остап. Це був оперативник міського
Дилогія Ильфа й Петрова – відверто цитатний добуток, перенасичений літературними ремінісценціями й незліченними запозиченнями (від сюжетних до фразеологічних). Цитатним героєм виступає Остап Бендер що серед іншого виражається в прямих і непрямих ототожненнях з відомими літературними персонажами: “Я типовий Євгеній Онєгін…” і т. п. У цьому зв’язку особливого значення набуває питання художнього родоводу героя
Найдавнішими предками О. Б. є шахраї античної комедії, особливо римської паллиати (наприклад, Псевдол у Плавта), а також їхні численні спадкоємці в літературі (і драматургії) нового часу, у жанрах шахрайського й авантюрного роману. Це мольеровский Скален і Труффальдино Гольдони, Жиль Блаз Лессажа й Фігаро Бомарше (останній – яким він представлений в “Севильском цирюльнике”).
Від цих персонажів Остап Бендер успадкував менталітет шахрайського героя, що, за словами М. М. Бахтина, “поставлений по ту сторону всякого пафосу” і виступає носієм “веселого обману”, спрямованого проти “ортодоксальних” цінностей. О. Б. прямо не зазіхає на “ортодоксію” радянської дійсності; він її просто ігнорує, творячи “веселий обман” і митецьку псевдологию. Для цього в першому романі надягає традиційну маску спритного й заповзятливого валета, що перебуває в служінні в недалекого пана: О. Б. найнятий у якості “концесіонера” хазяїном дванадцяти стільців, що був проводирем дворянства Іполитом Матвійовичем Воробьяниновим.
Д. С. Лихачов відзначав ряд сюжетних і портретних збігів між героєм дилогії й Джинглем (“Посмертні записки Пиквикско-го клубу” Диккенса), називаючи останнього літературним “дідом” О. Б. У ньому знаходили риси й іншого персонажа диккенсовского роману – Сэма Уэллера. Ю. К. Щеглов убачав явне споріднення О. Б. з Рокамболем Пон-сона дю Террайля: обоє шахрая мріють про спокійне респектабельне життя, використають ризиковані афери, жертвою яких найчастіше виявляються пройдисвіти
У жилах О. Б. тече кров двох самих чудових авантюристів російської літератури XIX в.- Чичикова й Кречинского. Подібно Чичикову, О. Б. володіє прийомами мімікрії, умінням пристосовуватися до людей і обставин, знаходячи в кожному випадку належну маску. По досвіду Кречинского О. Б. будує одну з комбінацій на одруженні. Однак істотні розходження. Жертвою Кречинского стає добропорядне сімейство Муромських. Махінації О. Б. спрямовані на таких же шахраїв, як він, а іноді набагато ббльших.
У сучасної Ильфу й Петрову літературі найближчі до О. Б. персонажі – це Аметистів (“Зойкина квартира” Булгакова), Беня Лемент И. Бабеля, “великий провокатор” Хулио Хуренито И. Эренбурга.
Герой Ильфа й Петрова чи зробився не самим популярним персонажем у компанії авантюристів і шахраїв світової літератури (у всякому разі для російського читача). Чарівність О. Б. виявилося настільки сильним, що майже повністю заслонило сумнівні сторони його заповзятливої натури. З моменту першої появи герой відразу ж розташовує до себе читача й далі всіляко намагається це розташування підтримати
Секрет чарівності О. Б. обумовлений насамперед тим, що серед численних контрагентів героя немає жодного, котрий міг би викликати співчуття або симпатію. На цей момент звернула увагу ще А. А. Ахматова (у зв’язку з епізодами в літерному поїзді, що випливає на “змичку” східної магістралі): “У поїзді, набитому письменниками, шахрай виявляється талановитіше й розумніше їх всіх”.
Справді, Остап Бендер талановитий і розумний, широкий натурою й не позбавлений шляхетністю. Все це особливо помітно на тлі компаньйонів героя (жадібного й дріб’язкового Киці Воробьянинова, боягузливого й нечистоплотного Паниковского, кромешно дурного Шури Балаганова), не говорячи вже про його жертв, обдурювання яких тільки піднімає О. Б. в очах читачів. Розум О. Б. позбавлений ощадливості. Герой часто треба обхідними шляхами, що виявляють романтичний характер цього авантюриста. (Щоб попатрати один із дванадцяти стільців, що дістався вдові Грицацуевой, не обов’язково було женитися на ній.) У світлі цього романтизму не здається “неправдою характеру”, як уважав письменник К. Симонов, спроба О. Б. звільнитися від мільйона, відправивши його в посилці на адресу Наркомфина.
Виконуючи “роль різки для шахраїв і дурнів” (Ю. К. Щеглов), герой вершить справедливість, хоча сам того до кінця не усвідомлює й не прагне до цього. У даному ракурсі оправданни зіставлення О. Б. з булгаковським Во-ландом (часта в літературознавстві тема). Як і Воланд, Остап Бендер карні порок і не зазіхає на чесноту. Подібно Воланду, що велить царством тіней, О. Б. промишляє на тіньовій стороні радянської дійсності, у її підворіттях, ведмежих кутах і вороньих слобідках. Принципова відмінність картини миру, відтвореної в дилогії, від orbis pictus булгаковського роману: територія, на якій живе О. Б. з його компаньйонами й жертвами, має тісний, обмежений характер, а за нею розстеляються широкі простори торжествуючого соціалізму
По ходу сюжету ці світлі далечіні усе більше розширюються, тоді як простір О. Б. стискується, зменшуючись в обсязі, на зразок шагреневої шкіри, і до кінця другого роману Остап Бендер не знаходить місця, де б він міг себе застосувати, а головне, витратити власний мільйон, добутий з такою працею
У фігурі О. Б. дослідники відзначали поряд із шахрайський якусь демонічну складову. Д. С. Лихачов звернув увагу, що зелений костюм О. Б. (такий же в Джингля) указує на кольори диявола, “зеленого змія”. Із цього спостереження Ю. К. Щеглов вивів формулу героя, що існує, на думку вченого, у двох постійних іпостасях – шахрайської й демонічної. Остання виражається в рідкій проникливості О. Б. і в його здатності підкоряти своєму впливу різних людей. Таке тлумачення не позбавлене грунту. Існує давня традиція наділяти образ шахрая демонічними рисами, властивими, наприклад, Чичикову й почасти Хлестакову.
“Цитатний” герой Ильфа й Петрова не залишився осторонь від цієї традиції. Разом з тим ні одну з основних функцій диявола (спокусника, провокатора й профанатора) О. Б. не виконує скільки-небудь послідовно, навпроти, його самого спокушають (хабарами) і провокують на дурні вчинки (постійна роль Киці Воробьянинова). Немає в О. Б. і демонізму “олитературенного, печоринского користі” (точка зору Щеглова): герой не вбивав нікого (його намагалися вбити), не бунтував проти дійсності (тільки лише швидко згадав про “розбіжності” з радянською владою й про те, що йому “нудно будувати соціалізм”). Жертва любовної інтриги О. Б.- удова Грицацуева – все-таки не князівна Мері, чиє життя зламав “демон” Печорин.
Фігура О. Б., якщо судити роман “більш реалистично” (за словами Д. С. Лихачова), може розглядатися як характерний приклад образа-маски, “феноменологія” якого складається із шахрайської інтриги, а також численних “мо” героя, що ввійшли в прислів’я й приказки: “Лід рушив, добродії присяжні засідателі!”, “Може бути, тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать?” ипроч.
У киноверсии дилогії Ильфа й Петрова найбільш удалі втілення образа О. Б. належали С. Ю. Юрському (фільм М. А. Швейцера “Золотий теля”, 1968) і А. А. Миронову (” Дванадцять стільців” режисера М. А. Захарова, 1976).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)