ГЕНРІХ БЕЛЛЬ
ГЕНРІХ БЕЛЛЬ
(1917-1985)
Ми, письменники, народжені, щоб втручатися.
Генріх Белль
Він бореться, він протестує… Своїми творами він начебто повторює безсмертний заклик незламного борця проти фашизму Юліуса Фучика: “Люди, будьте пильні!”
Микола Бажан
НАРОДЖЕНИЙ” ЩОБ ВТРУЧАТИСЯ. Найвищою цінністю для Генріха Белля була людина, людське життя.
Гуманізм високохудожніх і глибокозмістовних творів Белля привернув до нього увагу читачів усього світу: його книги перекладено 48 мовами. Про величезну міжнародну популярність
Генріх Белль народився у Кельні 21 грудня 1917 року. У статті “Про самого себе” він писав: це був час, “коли мій батько, солдат ландштурму, охороняв міст, коли у найстрашніший і найголодніший рік світової війни у нього народилася восьма дитина, коли двоє
Кельн, у якому Белль народився і прожив майже все життя, відрізнявся стійкими традиціями католицизму як у побутовому, так і в моральному плані. Сила
Націонал-соціалізму. “Завоювання” Кельна було для нацистів справою дуже важкою: на виборах до рейхстагу в листопаді 1932 року гітлерівці зібрали в Кельні лише 20,5 відсотка голосів. Родина Беллів теж дотримувалася католицьких традицій.
Генріх Белль сприймав релігію насамперед як систему моральних норм. Діти в родині скульптора й теслі Віктора Белля виховувалися на гуманістичних ідеалах, почували відразу до воєнщини (а згодом – до фашизму). Разом з батьком сини милувались експозиціями, пізніше скаже, що вони для нього були, можливо, “важливішими навіть, ніж Достоєвський або Честертон”.
У 1933 році влада в Німеччині перейшла до Гітлера. Родина Беллів сприйняла цю подію як особисте нещастя. Розбудова Третьої імперії почалась із страт і реп-ресій. І хоча безпосередньо Беллям ніщо не загрожувало, їм були ненависні й нові порядки, й новий фюрер нації. Старший брат став членом підпільної антифаши-стської спілки католицької молоді, й Генріх не раз був присутній на нелегальних засіданнях керівництва цієї спілки, що відбувалися в їхньому домі. Сам Генріх відмовився вступити до союзу гітлерівської молоді, що було виявом мужності, адже з двохсот гімназистів так вчинило лише троє. Коли Генріх зустрічав на вулицях рідного міста загін штурмовиків або ж гітлерівської молоді під прапором із свастикою, він швидко ховався у першому – ліпшому подвір’ї, щоб не віддавати честь. Белль писав пізніше, що в дитинстві та юності він пережив три ступені загрози своєму існуванню – економічний (пов’язаний зі світовою економічною кризою 1929-1932 pp.), політичний (прихід Гітлера до влади) і власне воєнний. І з кожним ступенем для нього все відчутнішою ставала ворожість навколишнього світу. До програми гімназії ввели обов’язкове вивчення книги Гітлера “Майн кампф”. Загроза війни нависала. Юнаки дедалі ясніше усвідомлювали, що “вчаться не для життя, а для смерті”. Не радував атестат зрілості, який Генріх одержав весною 1937 року.
Ставлення Белля у тридцяті роки до нацистського режиму можна назвати станом “внутрішньої еміграції”, якою для нього були родина та її найближче оточення, де панували свої моральні цінності. Та відокремлене життя не могло тривати довго. У липні 1939 року Белля було мобілізовано “на кілька тижнів для участі в нав-чаннях”. У солдатській шинелі Генріх Белль пройшов усю війну, побував у багатьох країнах. На власні очі побачив страхіття війни, жорстокість фашизму; кілька місяців провів у полоні. Восени 1945 року повернувся додому; там його чекали руїни. Він відбудовує житло для себе й своєї родини (одружився Белль у 1942 році).
Генріх Белль належав до “покоління, що повернулося”; і він, і всі інші, хто воював, повернулися з несправедливої війни з поразкою. Художня література мала розповісти про долю цього покоління німців, дитинство яких було отруєне фашизмом, а юність розтоптана війною. Тому література “покоління, що повернулося”, є не тільки антивоєнною, а й антифашистською. Ненавистю до фашизму пройнята творчість таких різних письменників, як Вольфганг Борхерт, Генріх Белль, Ганс Вернер Ріхтер, Вольфганг Кеппен та ін. Більшість із них у вересні 1947 року об’єдналися у творчу спілку під назвою “Група 47”. Саме ця група визначала протягом двох десятиріч (1947-1967) розвиток літератури ФРН. Це був колектив однодумців, яких об’єднували спільна доля, спільна ідеологічна й естетична платформи. Ідеологом спілки був письменник Вольфганг Борхерт. Він помер у рік виникнення групи, але його пристрасний заклик осмислити уроки війни почули німецькі письменники і зробили своїм творчим гаслом слова Борхерта: “Ніколи не оповідай своїм дітям казок про священну війну, кажи правду, яка вона є, правду багрову, наче кров, наче спалахи гарматного вогню, наче зойки жаху”. Громадянська позиція членів “Групи 47” відзначалася постійним інтересом до проблем сучасності.
Генріх Белль стверджував: “Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни. Звідси й народилися ті три визначення, якими наділили молоду літературу: “література про війку”, “література тих, хто повернувся”, “література руїн”. Ці визначення виправдані: була війна – шість довгих років, ми повернулися додому з цієї війни, ми застали руїни і писали про це”.
Війна стає предметом зображення вже у перших оповіданнях Белля, але цим творам ще бракує глибокого політичного осмислення подій і явищ. Справжній успіх у читачів і визнання в літературних колах принесли Беллю повість “Поїзд приходить вчасно” (1949) та збірка оповідань “Мандрівнику, коли ти прийдеш у Спа…?” (1950). У 1951 році за оповідання “Чорні вівці” Белля нагороджено премією “Групи 47”. Це провіщувало йому письменницьку славу. І ця слава справді прийшла. Генріх Белль став одним з найпопулярніших письменників не тільки на своїй батьківщині, а й далеко за її межами.
Спадщина Белля велика і різноманітна: романи, оповідання, п’єси, вірші, переклади, рецензії, публіцистичні та літературно-критичні статті. У 1977- 1978 роках вийшло зібрання його творів у десяти томах. Після цього Белль написав ще чимало нових книг.
ФРН не мала кращого літописця, ніж Генріх Белль. Його називали “хроністом нашої епохи”, “Бальзаком Другої німецької республіки”. (Нагадаємо, що фран-цузький письменник Оноре де Бальзак (1799-1850) у своїй багатотомній “Людській комедії” відобразив цілу епоху в житті Франції.)
У перших творах Белля, присвячених подіям війни, підкреслюються її протиприродність, абсурдність. Автор виступає проти ідеалізації війни та її учасників, бо вони не герої, а жертви; ті ж, кому поталанило не загинути і повернутися,- то загублене покоління.
Одним з найвизначніших творів про війну є роман Белля “Де ти був, Адаме?” (1951).
Життя повоєнної Західної Німеччини зобразив Белль у романах “І не сказав жодного слова” (1953), “Дім без господаря” (1954), “Більярд о пів на десяту” (1959), “Очима клоуна” (1963), “Груповий портрет з дамою” (1971).
Починаючи з повісті “Втрачена честь Катаріни Блюм, або Як виникає насильство й до чого воно може призвести” (1974), книги Белля набувають дедалі тра-гічнішого забарвлення. Це стосується й двох останніх романів – “Дбайлива облога” (1985) і “Жінки на тлі річкового пейзажу” (1986). І така тональність творів зрозуміла: минувшина у вигляді неонацистських та неофашистських організацій постійно нагадувала про себе. Своїми творами Генріх Белль попереджав, як небезпечно забувати минуле, застерігав, що “потенційні кати” живуть і сьогодні.
СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ. Гірким усвідомленням того, що минуле знову стає сьогоденням, сповнений роман “Більярд о пів на десяту” (1959). Цей твір потребує читання уважного і вдумливого. Адже в один день автор вміщує історію країни за півстоліття, починаючи з приїзду в місто молодого архітектора Генріха Фемеля у 1907 році і до дня його 80-річчя 6 вересня 1958 року. Кожна подія, що відбувається в день ювілею, викликає асоціації з минулим, які стають “спогадами про майбутнє”. Кожний епізод, кожне висловлювання, крім основного, мають ще й інший, символічний зміст. Читач доходить висновку: те, що діється у сучасній Німеччині, не можна правильно зрозуміти, не звертаючись до її минулого, і це минуле, виникаючи у спогадах героїв, стає серйозним попередженням для май-бутнього, бо забуття минулого може призвести до непоправного.
В основу роману покладено композиційний прийом, який літературознавцями визначається як “принцип стислого часу”. Саме завдяки такому прийому і вдається вмістити в один день три етапи німецької історії XX століття. В романі немає звичного сюжету. Твір побудовано як мозаїку, що складається із внутрішніх монологів героїв. У цих монологах спливають і переплітаються спогади різних років. Письменник іноді знову і знову повертається до однієї події. Такою подією стає, наприклад, вчинок сина Генріха Фемеля – Роберта, який висадив у повітря абатство Святого Антонія. Роберт Фемель сприймає цю споруду не як пам’ятку архітектури, а як символ старої Німеччини. Тієї Німеччини, що спричинила смерть дорогих йому людей, змусила його тікати з рідного дому, зробила з його матері божевільну, позбавила його радості буття. Руйнування абатства для Роберта Фемеля – це помста за тих, хто сам вже нічого не може вдіяти, це виконання свого обов’язку німцем, для котрого дуже багато важать такі поняття, як чесність, порядність, совість.
Коли американський офіцер запропонував пояснити, що спонукало його за три дні до кінця війни знищити культурно-історичну пам’ятку, Роберт Фемель не зміг цього зробити.
Якби він сказав, чому зробив це, в його словах було б уже мало правди… Як він міг сказати, що чекав на ту мить п’ять з половиною років війни, чекав, коли абатство ніби сам Бог віддасть йому в здобич? Він хотів спорудити пам’ятник із пороху та руїн тим, хто не мав культурно-історичної вартості, тим, кого ніхто не беріг.
Справді, як пояснити, чому син знищив те, що було створено батьком, що дало останньому дорогу в життя, на що було витрачено стільки сил, таланту, часу, що стало ніби постійним супутником родини Фемелів? Часто Роберт Фемель запитує себе; “Чи знає старий правду про абатство?” Запитує себе і Генріх Фемель:
“Це не ти, Роберте, висадив абатство й побоявся мені сказати? Вираз твоїх очей, твої жести під час огляду будівель зрадили тебе. Але мене це не зачіпає – може, ти тоді думав про того хлопця, імені якого я так і не дізнався… про офіціанта на прізвище Гроль, про ягнят, яких ніхто не пас і ми теж не пасли… Превелебний отче… повісьте на монастирі табличку: Побудував Генріх Фемель 1908 року, на двадцять дев’ятому році життя. Зруйнував Роберт Фемель 1945 року, на двадцять дев’ятому році життя”.
Батько зрозумів сина, бо й для нього самого не було нічого вищого за людське життя, Солідарність із батьком і дідом виявляє і наймолодший із Фемелів – Йо-зеф. Здогадавшись, хто знищив абатство, він відмовляється його відбудовувати.
Про зруйнування абатства йдеться в одному з внутрішніх монологів Йоганни Фемель: “… люди обурено шепотіли: “Вони висадили у повітря абатство…” Пе-редавали з уст в уста цю страшну новину, яка мені не здається такою страшною… Невже він?.. Я б висадила у повітря всі абатства на світі, якби цим могла повернути Генріха, якби могла воскресити з мертвих Йоганну, Ферді, офіціанта на прізвище Гроль, Едіт…”
Так виникає в романі один із провідних мотивів – мотив собору. Сам Белль неодноразово говорив про “естетику повторів” – задля виявлення суті зобра-жуваного. Всі члени родини Фемелів не тільки згадують не раз один і той самий епізод, а й, оцінюючи те, що сталося, мислять майже однаково. Повернення до одного й того самого образу, однакові спогади – це стилістичний прийом, за допомогою якого письменник втілює свою впевненість у тому, що людська думка й пам’ять завжди повинні бути прикуті до найголовнішого, чого не можна забувати ні за яких умов. За цими повторами відчувається трагічний підтекст: самого автора жахає минуле, сповнене мороку і потрясінь.
Генріх Фемель розмірковує над самим фактом знищення собору:
“Може, він висадив абатство тому, що тоді на святі літнього сонцестояння п’ятеро чи шестеро ченців виїхали на конях на пагорб і, коли запалало багаття, заспівали: “Тремтять порохняві кістки”… А може, він висадив у повітря абатство ще й тому, що Отто не був йому чужий у цьому світі, де один порух руки коштує людині життя… Чи треба було сказати американцеві, що ченці не дотримувалися заповіді “Паси ягнят Моїх”, і тому він висадив у повітря абатство?”
Ось, нарешті, найпростіше і найправдивіше пояснення: “зруйнував тому, що вони не пасли ягнят Його”.
Католик Генріх Белль виправдовує вчинок Роберта Фемеля, адже письменник і сам на власні очі спостерігав, як служителі церкви підтримували владу “буй-волів”, Саме тому абатство, ченці якого зрадили своєму покликанню і співали пісні, що прославляли ненависть до людини, стає втіленням страшного минулого Німеччини,
Як символічна розправа з минулим сприймається фінальна сцена роману. Генріх Фемель, творець абатства Святого Антонія, заносить ніж над тортом, що є макетом цього абатства: “Він найперше зрізав баню з церкви й подав тарілку Робертові”. Символіка пронизує увесь роман “Більярд о пів на десяту”.
Стрижнем, на якому тримається весь сюжет, стає поділ персонажів на три групи. Дві з них контрастно протиставлені одна одній. Це ті, хто прийняв “причастя буйвола”, й ті, хто прийняв “причастя ягняти”.
До першої групи належить Нетлінгер – в минулому завзятий гітлерівець, а тепер сановник в уряді ФРН: “… велика цяця, переможець, перед яким ніхто не встоїть, метр вісімдесят дев’ять, сивий, сорок з гаком років, костюм із тканини урядової якості”. Саме цей респектабельний пан у минулому переслідував Шреллу, брав участь у знущаннях над ним. Тепер його поведінка змінилась. Але немає підстав думати, що й переконання стали іншими. Цей недобиток гітлеризму пристосову-ється. Тепер він навіть допомагає Шреллі вийти з в’язниці, де той опинився, як тільки ступив на рідну землю. Але машкара пристойності не може обдурити тих, кого раніше Нетлінгер намагався знищити. Портьє готелю Йохен ладен пожертвувати життям, аби не допустити зустрічі Нетлінгера з Робертом Фемелем, коли той грає в більярд. Письменникові не треба багато пояснювати читачеві або ж докладно розповідати про те, що робив Нетлінгер у війну. Йому досить передати думки Йохена, коли той побачив його: “Нетлінгер? Наче я колись чув це ім’я. Його обличчя нагадує мені щось таке, чого я не повинен був забути. Я вже колись чув це ім’я, багато років тому, і сказав собі тоді: “Запам’ятай його, Йохене, закарбуй собі в пам’яті”. Але я вже забув, чого саме хотів його запам’ятати. Так чи так, а будь насторожі. Тобі б занудило, якби ти знав, що він уже досі накоїв, ти б до самого свого скону не переставав блювати, якби побачив той фільм, який йому покажуть у день страшного суду,- фільм його життя; він із тих, що наказували виламувати у трупів золоті зуби й відрізати волосся в дітей”. Це ще один яскравий приклад втілення композиційного прийому “стислого часу”.
Серед тих, хто прийняв “причастя буйвола”, і фашист Вакера, й м’ясник Грец, і боннський міністр М. їм відведено небагато місця, але у творенні символіки роману ці образи мають важливе значення. Так, мотив м’ясної лавки Греца виникає з перших сторінок твору. Зі свинячих туш, що їх вивішує Грец на продаж, капає кров на асфальт. Про це автор нагадує кілька разів. Пізніше читач дізнається, що Грец видав фашистам рідну матір, тобто став її вбивцею, пролив її кров. Але викриття Греца – це не головна мета, яку переслідує Белль, раз у раз зосереджуючи увагу на скривавлених свинячих тушах. Вони символізують зловісне минуле й тривожне сьогодення. Цей місток виразно вимальовується: “…а по той бік вулиці Грец саме вивісив перед дверима забитого дикого кабана, і свіжа, темно-червона кров скапувала на асфальт. Потім він розвісив навколо величезного кабана фазанів, куріпок і зайців, ніби озлобивши його ніжним пір’ям птахів і м’якеньким заячим хутром, Грец щоранку вивішував убитих тварин, і завжди так, щоб їхні рани було видно перехожим… Я бачив там убитих тварин і в тисяча дев’ятсот восьмому році, і в тисяча дев’ятсот дев’ятому… Я завжди бачив їх, п’ятдесят один рік поспіль, і бачу й тепер…”
Усе, що роблять персонажі роману 6 вересня 1958 року: порядкують в особистому архіві Генріха Фемеля, грають в більярд, їдуть автомобілем, дивляться, як відбудовується абатство, збираються за святковим столом – від-бувається ніби на тлі минулого, отрута якого й досі, наприкінці п’ятдесятих, нівечить людські душі, впливає на поведінку німців. Симптомів фашистської рес-таврації так багато, що забути минуле просто неможливо, Старому Йохену навіть “іноді здається, що вони все ж таки перемогли”. Як же інакше сприймати паради, що їх влаштовує фашистсько-реваншистська спілка солдатів і підтримує боннський уряд в особі міністра М. ?!
Шрелла, спостерігаючи те, що діється, зізнається Робертові: “Тут мені страшно. Не знаю, може, я помиляюсь, але люди, що їх я. бачу в цьому місті, здаються мені анітрохи не кращими за тих, від яких я колись тікав”. І Роберт погоджується: “Думаю, що ти не помилився”.
Викриваючи негативні явища у житті Суспільства, Генріх Белль вдається до сатиричного гротеску. Спостерігаючи з вікна більярдної за вулицею, Роберт сприймає фігури гостей, які поспішали на сніданок у готелі, у світлі бузкових оксамитових портьєр: “Це освітлення навіть накруто звареним яйцям надавало порочного вигляду, а обличчя доброчесних жінок здавалися в ньому розпусними. Офіціанти у фраках, в очах яких прозирала згода виконати кожне бажання гостя, нагадували вельзевулів, – особистих посланців Асмодея… Здавалося, що вони поховали свої ратиці в майстерно зроблене ортопедичне взуття. Хіба на їхніх білих, червоних і жовтих лобах не випиналися маленькі елегантні ріжки? Цукор у позолочених цукерницях був ніби не цукор… вино було не вином, хліб був не хлібом; усе в цьому освітленні ставало складовою частиною таємничих пороків…” Картина жахлива! Автор попереджає своїх сучасників: і сьогодні не бракує тих, хто прийняв “причастя буйвола”, тобто насильників, людиноненависників, перелицьованих фашистів, що очікують свого часу.
Цим нелюдам протистоять ті, хто прийняв “причастя ягнят”. Цей символ втілює гуманістичне начало в людині. Ті, хто належить до “ягнят”, викликають і симпатію, і співчуття водночас. Симпатизуємо ми їм тому, що навіть ціною власного життя вони ладні захищати свої принципи, не відступаючи ні на крок. Загинули кельнер Шрелла, його дочка Едіт, тесляр Ферді. Адже вони – жертви “буйволів”. Ще й до того, жертви, які не чинять ніякого опору насильникам. Наприклад, молодий Шрелла багато років змушений перебувати в еміграції, повернувшись, не відчуває себе вільним і за найменшої загрози готовий покинути батьківщину. “Ягнят” не можна назвати борцями. Ці добрі, лагідні створіння нездатні протистояти злу; а отже, безсилі, приречені на загибель. Якщо хтось з “ягнят” і прагне якось включитися в боротьбу, то це поодинокі випадки, і їхні виступи пов’язані з ненавистю до якоїсь конкретної людини. Не викликає сумніву, що письменник симпатизує цим героям, але навряд чи покладає на них свої надії. Він повторює, що “ягнята” потребують пастухів, які б оберігали лагідних овечок від жорстоких вовків.
Композиційний задум тричленності роману Белля навіяно картиною братів Ван Ейк. Цей релігійний сюжет набуває в романі реалістичного звучання. Письменник намагається відповісти на хвилюючі питання, які поставило життя. Хто відповідальний за трагедію минулого? Чи можна подолати минуле? Чи треба чи-нити опір злу і хто повинен це робити?
Усі ці питання є складовими головної проблеми роману: яким є обов’язок кожного чесного німця, зокрема німецької інтелігенції, в умовах, коли зростає загроза третьої світової війни? Якщо ж сформулювати цю проблему в її позачасовому значенні, то вона буде пов’язана з тим вибором, який здійснює у своєму житті кожна людина: або вона допомагає пануванню зла, або ж робить свій внесок в перемогу добра. Третього не дано. Пасивна позиція дає шанс жорстокості, насильству, ненависті. Головна проблема твору розглядається на прикладі історії родини Фемелів, яких позиція невтручання зробила мимовільними попутниками фашизму. Страшні слова… І стоять поряд з іменами добропорядних членів цієї родини, що навіть постраждала від фашизму: змушений був тікати з рідної домівки й блукати на чужині Роберт; загинули його дружина та її батько; немає місця на батьківщині Шреллі – рідному дядькові Йозефа й Рут. За свої висловлювання, що розвінчували фашистських правителів, опиняється у будинку для душевнохворих Йоганна Фемель. Як ганьбу сприймають усі в сім’ї те, що Отто Фемель став фашистом.
Усе це так. Але ніхто з Фемелів ніколи не був свідомим борцем проти фашизму.
Старий Фемель – уславлений архітектор, авторитетна, шанована в місті людина. Йому здавалося, що своє життя він спланував правильно: “… я все передбачив наперед, добре знав, чого хочу, і знав, що доможуся свого, лише одного не знав і досі не знаю: навіщо все це я робив?” Сумний підсумок. У день 80-річчя зрозуміти марність своєї праці, поривань, мрій, зрештою, всього життя. Плюнути на його могилу – це найкраще, вважає старий, що можуть зробити діти й онуки. Генріх Фемель завжди ненавидів фашистів, подумки з презирством називав кайзера дурнем.
Символічного характеру набуває сміх героя. Він сміється у різних ситуаціях, але цей сміх не має нічого спільного з оптимістичним поглядом на життя: “Я знаю, що сміявся… проте й досі не знаю, з чого й чому сміявся, одне знаю напевне – той сміх був викликаний не тільки радістю, в ньому бринів ще й глум і, може, навіть злість.. ” Генріх Фемель начебто відгороджується цим сміхом від тих явищ, що не можуть його задовольнити. Завдяки сміху, іронічному, навіть саркастичному, він начебто підноситься над оточенням. Це заспокоює його, дає змогу не почувати себе причетним до всіх тих жахів, що поступово стали звичайною справою для його співвітчизників.
Підсвідомо Генріх Фемель відчував, що повинен поводитись інакше: “… я чув, як унизу мій чотирирічний син співав: “Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай…” Мені треба було б зійти вниз і відшмагати його на очах у моєї гордої тещі, але я не зійшов і не заборонив йому співати… й вигукувати: “Французові смерть! Англійцеві смерть! Росіянинові смерть!”
Що стосується Роберта Фемеля, то і його не виправдовують ні фашистський полон, ні своєрідна помста. Найбільшу активність він виявив, коли став на захист Шрелли ще в період навчання. Саме ця подія зумовила його поведінку й долю в роки війни. А коли війна скінчилася, Роберт відгороджується від зовнішнього сві-ту грою в більярд, під час якої до більярдної допускається лише Гуго, та червоною карткою, де чітко вказано, кого він завжди радий бачити. В його “Конторі зі статистичних розрахунків” навіть не встановлено годин для зустрічей з клієнтами: вони листуються. Його контора – ніби нерухомий острів у бурхливому морі. Таке враження складається завдяки контрастному про-тиставленню “вуличного гамору й бруду” тому “бездоганному ладові, що раз і назавжди був заведений бездоганно вбраним і бездоганно ввічливим шефом”. Слова “життя” й “лад” тут сприймаються як антоніми. У підтексті читаємо: не може чесна людина роками підтримувати один і той самий лад, коли на вулиці вирує життя.
Отже, найбільше претензій автор роману пред’являє представникам німецької інтелігенції. Саме вони мають першими побачити і розібратися в тому, що діється на рідній землі, перед їхніми очима. “Невже ви всі посліпли?” – запитує Шрелла Роберта. Ця сліпота понад усе лякає письменника. На інтелігенцію покладає він місію здійснення волі Господньої: “Паси ягнят Моїх!” Фактично це заклик діяти, робити все, щоб повернення минулого стало неможливим.
Генріх Фемель не обмежився розправою з абатством, зробленим із солодкого тіста. Він відмовився від сніданків у кафе Кронер, розірвав стосунки з різником Гредом, позбувся орденів, якими був нагороджений за участь у двох війнах.
Роберт Фемель безпосередньо включається у політичну боротьбу тим, що затримує будівництво важливого воєнного об’єкта. Символічним є рішення Роберта усиновити Гуго. “Пастух” усвідомлює своє покликання й починає “пасти ягнят”.
Найрішучіше виступає проти неофашистів Йоганна Фемель. І це не дивно. Вона завжди відверто говорила, що думає про владу та кайзера, який уявляється їй головним “буйволом”. Вона голосно назвала кайзера державним дурнем, вирвала з рук семирічного сина вірш, який прославляв Гінденбурга, виношувала думку про помсту: “Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай”. Діставши револьвер, Йоганна залишає “зачарований замок”, щоб розправитися з “майбутнім вбивцею онука” (так влучно характеризує вона міністра М.). Звичайно, її постріл можна сприймати як вчинок психічно ненормальної людини. Однак чи справді є відхилення від норми у душевному стані дружини старого Фемеля? У контексті символіки роману вчинок Йоганни Фемель, безперечно, сприймається як заклик діяти, не допустити відродження фашизму.
Белль писав про “Більярд о пів на десяту”: “Роман є водночас і чимсь іншим, ніж просто романом. Це тайник, у якому можна сховати два – три слова, споді-ваючись, що читач знайде їх…” Тому кожний, хто читає цей роман, зможе віднайти у ньому свій потаємний смисл, а лейтмотивом роману лишається біблійний заклик протидіяти злу й захищати добро: “Паси ягнят Моїх”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)