Фрідріх Шиллер. Роки творчості
Творчість Шиллера, подібно до Творчості Гете, поділяється на два етапи – “штюрмерський”( 1776-1786) та “вєймарський”( 1787-1805). Палким прибічником штюрмерства, яке було складовою часткою загальноєвропейського просвітницького руху, Шиллер став ще в роки навчання у академії. На відміну від Гете, який у своїй штюрмерській програмі притримувався доволі помірних поглядів, “штюрмерство” Шиллера мало яскраво виражений соціальнобунтарський характер.
Своє головне завдання він вбачав у рішучій та безкомпромісній боротьбі з будьякими
Як альтернативу революційному шляху оновлення людства Шиллер разом з Гете пропонують шлях поступової (еволюційної) гуманізації суспільства, започатковуючи той напрям німецької просвітницької думки, який отримав назву “веймарського класицизму”. У “веймарський” період творчості Шиллер і Гете висувають програму “естетичного виховання” людства. Відроджуючи у своїх творах красу та гармонію античного мистецтва, його політичні ідеали та моральні прагнення, Шиллер протиставляв їх недосконалому, позбавленому краси та духовності світові німецької сучасності. Естетична краса, як вважали Шиллер і Гете, – це надійна запорука духовного відродження людини, яка повинна пробудити її прагнення до справжнього, вільного і справедливого життя.
Вже в перший, “штюрмерський” період своєї творчості Шиллер цілком визначився з напрямком художньої словесності, який домінуватиме у всій його подальшій творчості. Не випадково Шиллера називають “німецьким Шекспіром”, адже саме йому можна поставити в заслугу створення справжнього німецького національного театру. Про це мріяв і сам Шиллер, який виступив не тільки як драматург, але й як теоретик театру, автор численних критичних праць, в яких він доводив особливі переваги драматичного мистецтва перед іншими видами словеснохудожньої творчості, а також намагався визначити головні передумови естетичного впливу сценічної дії на глядача. Театру Шиллер надавав виключного значення, вбачаючи у ньому основний і найбільш дієвий інструмент просвітницького впливу на маси: “тисячі вад, що уникли справедивої кари світського суду, таврує театр, – писав Шиллер. – Тисячі чеснот, про які мовчить правосудця, він прославляє на сцені”. Питанням театрального мистецтва, а також широкого кола пов’язаних з ним і з літературою у цілому естетичних проблем Шиллер присвятив такі свої теоретичні праці, як “Про сучасний німецький театр”(1782), “Театр як моральна установа”(1784), “Про патетичне”(1793), “Листи про естетичне виховання людини”(1795), “Про наївну і сентиментальнулоезію”(1795).
Упродовж свого творчого шляху Шиллер створив 11 драм. Шиллерудраматургу, за словами Б. Шалагінова, життя бачилось як боротьба непересічної особистості з ворожими життєвими обставинами. Персонаж міг належати до будьяких соціальних верств – бути бюргером, аристократом, селянином, полководцем, принцом, королевою, чернецем, але незмінним залишалося одне: це – духовно сильний, пристрасний характер, що веде трагічну боротьбу з ворожим світом і з самим собою. Зав’язки Шиллерових драм формуються, як правило, ще перед підняттям завіси, тому вже з перших кроків на сцені його персонажі вступають в якесь дисгармонійне, протиприродне протиріччя з життєвими обставинами, їх мучить проблема вірного вибору шляху, а сама їхня боротьба наперед приречена і закінчується трагічно. В усіх своїх драмах, починаючи зі “штюрмерських”, Шиллер порізному моделював ситуацію своєї важкої юності: абсолютна самотність і беззахисність закинутої у ворожий світ людини, якій бракує співчуття, душевного тепла, дружньої поради.
Драми Шиллера, написані в “штюрмерський” період творчості, стали своєрідним підбиттям підсумків розвитку німецької драматургії другої половини XVIII ст.
Провідні мотиви цих творів: неприйняття цивілізації, сумнів у доцільності прогресу, критика і неприйняття офіційної церкви, дидактична форма висловлення основної художньої ідеї, симпатії до третього стану. “Штюрмерська” драматургія Шиллера не лише підводила риску під попередніми здобутками німецької сцени, але й виявила яскраві риси ідейних та художніх новаторських пошуків. Так, вже перша Драма Шиллера “Розбійники” стверджувала на німецькій сцені мотиви тираноборства, розроблені на матеріалі сучасності, а не далекого історичного минулого, як, зазвичай, було до Шиллера, а його п’єса “Підступність і Кохання ” вперше в німецькій драматургії порушувала тему кохання представників різних суспільних прошарків і увійшла в історію як перша “міщанська трагедія”, яка доводила, що трагічні колізії можливі не лише у житті високоповажних вельмож та аристократів, але й у долі звичайної простої людини – міщанина за походженням.
У “веймарський” період Шиллер виступив як засновник жанру історичної драми. З одинадцяти вісім його драм написані саме на історичну тематику. Головними персонажами своїх історичних драм Шиллер робив визначних історичних діячів – королів, полководців, народних вождів. Наслідуючи Шекспіра, Шиллер зображує своїх головних героїв переважно у сфері їхнього особистого життя, зокрема там, де його суперечності тісно пов’язуються з загальнодержавними проблемами та політичними конфліктами. Шиллерадраматурга передусім цікавило питання, яким чином історичні долі народів, війни, повстання, інші політичні події залежать від особистих почуттів тих людей, що керують державою. Його також хвилювало питання, якою мірою політичний діяч може залишатися просто людиною у вирі тих життєвих проблем, що їх породжують кохання, сімейні стосунки, дружба, любовне суперництво, скривджене почуття гідності та хибні моральні уявлення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)